Неймовірно маразматична копродукція України, Франції та Бельгії за участі Жана Рено і Вірджинії Ледоєн.
Найгірша стрічка нового українського кіно від французького режисера Оліаса Барко.
Блукання дівчинки Поліни кіносвітами у пошуках батьків має хіба що примарну подобу сценарію, але ця неймовірна халтура стала одним із переможців Восьмого конкурсного відбору Держкіно, яке й виділило на її створення майже 11 мільйонів гривень. Стрічка Поліна і таємниця кіностудії настільки жахлива та бездарна, що обов'язково мусить стати прекрасним підсумком діяльності свободівця Філіппа Іллєнка на посаді голови Держкіно.
Про шварцівську стрічку Останній кіногерой (1993) чи радянський мультик Івашка з Палацу піонерів (1981) у цьому фільмі краще не заїкатися і ще краще зовсім оминати десятою дорогою будь-які примари на кіноцитати. З відсутнім сценарієм, тупими діалогами, примітивними жартам та нестримною халтурою стрічка Поліна і таємниця кіностудії бовтається на рівні такого нещодавнього гівенця, як: Шляхетні волоцюги, Продюсер, 11 дітей з Моршина чи Пригоди S Миколая, але це ще гірше.
Нехвранцузькі актори переважно переграють, особливо тітка Варвара у тій дешевій пародії на Ніколь Кідман у фільмі про ведмедика Паддінгтона. Присутність у кадрі Жана Рено і Вірджинії Ледоєн не зовсім зрозуміла, а збільшену тінь Рено поблизу маленької дівчинка навіть не обігрують мінімальним леоном. Дочка дорослої дівчинки Поліни дубова, наче дерево, і сама Поліна в дитинстві (Поліна Печененко) не особливо далеко від неї падає. Навіть Вірастюка з Пригод S Миколая, на щастя, зробили німим.
Сіренька пісенька піаніста Шурова оспівує руйнування сірих стін, а деякі деталі натякають на те, що французький режисер, можливо, міг бачити радянську класику Чарівний голос Джельсоміно (1977). Тіні керролівської Аліси ведуть до ексцентричного вченого у виконанні актора Едуара Баера, який колись грав Отіса у фільмі Астерікс і Обелікс: Місія Клеопатра (2002). Схоже, що саме тому хлопчик Лео танцював перед Поліною в єгипетському вбранні.
Все це навіть не буффонада якась і тому закономірно, що історія про голоси з телевізора заходить на територію психлікарні. Поліна і таємниця кіностудії так й повстає перед очима епізодиками безглуздої маячні (наприклад, епізод з прикурювачем та трьома левиками на шевронах поліції), де ніхто ні за що не відповідає, а дочка Поліни з незрозумілого переляку хоче залізти руками у треш Сторожової застави.
Кіно Оліаса Барко на старті нового кіносезону й справді стає чудовою ілюстрацією безвідповідального та аматорського кіносвіту нового українського кіно. Саме тут, у кіносвіті анонімної України, іде якась незрозуміла кіновійна без опізнавальних знаків з кимось схожим на сєпарів, які слухають метал (привіт, Давай танцюй). Поліна перемагає їх пісенькою з трешу Скажене весілля. Саме тут у селищі вікінгів майоріють київські двозуби (схоже, що режисер фанат норманської теорії), розкидаються словами про смердів, а слуги з геївською манірністю клякають перед королем.
Власне, уся стрічка Поліна і таємниця кіностудії про те, як легко в навколишньому хаосі під час війни новому українському кіно впарювати глядачам за державні кошти різноманітний непотріб.
фото: film.ua