Ниття комплексу або як ми можемо говорити про культуру сьогодні?

Суб'єктивні роздуми за мотивами невдалої дискусії з Наталею Половинкою.

В ситуації, коли в локальному середовищі немає випрацюваної системи ціннісно-культурних координат, осмислена публічна розмова про культурні явища практично неможлива.

Або, іншими словами, для того щоб обговорювати "культуру" потрібна окрема "мета-культурна" мова, основні поняття і зв’язки, якої поділяли би учасники розмови.

Власне, це й засвідчило обговорення стрічки Брати. Остання сповідь, влаштоване після перегляду у Львівському кіноцентрі.

Запланована дискусія звелася переважно до обміну враженнями та висловлення певних припущень, які формулювалися як аксіоми і тому просто повисали у повітрі. Переповідати її немає особливого сенсу.

Однак, аби принаймні спробувати вийти з глухого кута окремих вражень, я наважуся доповнити розмову з Наталею Половинкою і присутньою там публікою викладом свого особистого бачення тієї ситуації, коли ти вимагаєш від об’єктів своєї рецензії бути "нормальним" і те ж саме чуєш у відповідь.

Що для мене означає "бути нормальним" в розмові про культуру?

Пишу про це не для того, щоб приумножити калейдоскопічний блиск суб’єктивних очевидностей, а суто з метою створити прецедент. Прецедент запрошення до випрацювання спільного розуміння культури. Мені видається, що чим більше ми усі будемо роз’яснювати один одному своє суб’єктивне бачення, тим більше шансів зрештою віднайти умовні підвалини, на які можна опертися задля осмисленої розмови між учасниками культурних процесів.

Свого часу американський соціолог та антрополог Кліфорд Гірц запропонував символічний підхід до вивчення культурних явищ, який сьогодні є одним з найбільш впливових. Ідея Гірца полягає в тому, що культура – це насамперед символічна значимість. У кожного з нас є свої значимі символи, які виділяються з довколишнього хаосу і немовби спалахують перед нашим внутрішнім зором як видимі тільки нам світлячки-маячки. У кожного свої. З цих випуклих, "підсвітлених" для нас символів (які накладаються на конкретні речі та явища) і формується наша особиста культура як світ впорядкованих, взаємно пов’язаних, значимих символічних об’єктів. В основі тут звісно лежить ширше символічне поле, у котре ми потрапляємо при народженні і в яке ми поступово вписуємося, до якого адаптуємося і яке теж адаптуємо під себе.

Є певні базові значущості, які ми поділяємо всередині суспільства, тому ми можемо спілкуватися один з одним, можемо розуміти, що має на увазі інший, хоча й ніколи не можемо бути впевнені у цьому до кінця. Зрозуміти ж представника іншої культури, робить висновок Гірц, практично неможливо без вникання у його внутрішній, невидимий для стороннього ока, світ культурних значимостей. Як ми може зрозуміти, який саме зміст хтось чужий вкладає у свої дії та слова? Ніяким іншим чином, окрім як поступового вдивляння у деталі чужого життя та накопичення взаємного символічного словарного запасу. Гірц називає це вдивляння "насиченим описом".

Як правило, кожне суспільство має набір своїх власних символічних під-світів або дискурсів, які описують і задають символічне розуміння різних сфер людського життя – політики, бізнесу, відпочинку, побуту чи культури. Відвідуючи іншу ми країну, ми часом щиро дивуємося з, на перший погляд, дурних дій місцевих мешканців, не розуміючи, що у тих просто інші символічні пріоритети. Але в межах "свого" символічного простору ми все сприймаємо як очевидну нормальність, бо самі поділяємо ці пріоритети.

У "західному" культурному просторі, наприклад, існує вже давно випрацюваний дискурс культурної критики, який задає загальні пріоритети сприйнняття. Він відчутно "лівий", у ньому є свої класики – Вальтер Беньямін, Жак Рансьєр чи Ролан Барт чи Джудіт Батлер, та аксіоми – "гуманізм", "критицизм", "анти-субстанціоналізм", які, здебільшого, ніхто не піддає сумніву.

Хорошим прикладом є також класичний російський культурний дискурс, який був актуальним ще до розвалу Радянського Союзу. Носії цього дискурсу мали своїх класиків та аксіоми – усі ці "золоті" та "срібні" віки, поети-як-пророки, прожити-життя-не-даремно чи літературні-герої-як-ідеальні-зразки, Пушкін, Лев Толстой, Бахтін.

В межах такого дискурсу можна дискутувати, переконувати, критикувати, адже він пропонує спільні значимості, світлячки, на які можна разом орієнтуватися.

Без такого дискурсу можна лише обмінюватись односкладовими враженнями чи побічними зауваженнями.

Існує, звісно, професійний дискурс професійних творців культури, в межах якого можна дискутувати про спеціальні прийоми, характерні для жанру, про технічний рівень виконання поставлених завдань.

Існує, звісно, також дискурс здорового глузду, яким можна міряти і політику, і побут, і культуру.

Ним можна досить вдало оперувати і писати справді якісні рецензії. Як наприклад, огляд тих таки Братів на INSIDER’і. Особливо, якщо є першоджерело, з яким можна співвіднестися і на яке можна опертися у оцінках.

Однак, чи здатен здоровий глузд повністю вичерпати сферу культури?

Чи можна писати такі рецензії та огляди культурних явищ, які б охоплювали всю потенційність культурного висловлювання, на основі самого лише здорового глузду?

Можна, якщо це той випадок, коли культурне явище саме висловлюється лише в рамках здорового глузду.

А якщо воно претендує на щось більше, на створення нових, ще неочевидних очевидностей? Адже, від культурних явищ хочеться очікувати власне творення чогось нового – нового досвіду, нових замикань нейронів у мозку, а не зациклення у вже існуючих зв’язках.

Як ми можемо оцінити прорив того чи іншого культфеномена у "відчинені двері"? Оцінити ширину щілини, яку він привідкриває перед нами? Тобто, оцінити щось невидиме, що народжується (чи не народжується) лише як особливий ефект цього культурного явища, а без нього, ніколи б не з’явилося.

На це запитання ми, у нашому культурному просторі, відповідей якраз не маємо. Бо не маємо мови, якою можна було б їх сформулювати.

Втім, у цьому місці, в якому ми починаємо говорити про щось "невидиме", що потребує якоїсь особливої мета-мови, хтось може й зупинитися. Сказати, що ніякого "невидимого" немає, є лише питання професійної техніки, питання відповідності здоровому глузду і питання генерування сильних емоцій і лише про це можна і потрібно писати чи розмовляти.

Тоді, з одного боку, ми можемо говорити про цілком конкретні речі і успішно доходити до певних висновків.

Але з іншого боку – чи лише професійністю, емоціями та здоровим глуздом вичерпуються культурні ефекти?

А якщо ні - то як про це говорити? Як переконати один одного в тому, що ти бачиш (чи не бачиш) щось більше?

Західний лівацький критичний дискурс у нас не канає, бо в культурному плані ми не Європа, а далека провінція. Попередні подібні дискурси, що побутували на наших теренах, типу радянського чи національно-романтичного, вже просто неактуальні.

Що ж є натомість?

Як відомо, святе місце порожнім не буває, дискурсивна пустка, які і будь-яка інша, заповнюється тим, що є під рукою. Потреба в культурних значимостях сплавляє докупи залишки старих дискурсів, відсіює особисті враження крізь сито "духа епохи", підтягує соціальні, побутові чи політичні очевидності, запозичує поверхневі поняття та прикмети сусідніх символічних систем, краще розроблених. В результаті, виходить такий собі колоритний і свіжий мікс стереотипів, який навіть виглядає сучасним та здатним до артикуляції культурних смислів. Так, я тут маю на увазі саме культурний дискурс пост-хіпстерського гламуру, за постійні згадки якого, мені вже почали натякати на внутрішні комплекси.

Наїжджати прямо на сам цей дискурс не випадає, оскільки він таки репрезентує низові культурні ідентичності сучасної української молоді. І часто є мовою, яка таки здатна виразити особливі автентичні душевні стани. Душевність проб’ється завжди і їй все-одно у наскільки пророблені культурні форми вона себе вписує.

Однак, у ситуації мета-мовного порожняку, цей дискурс поступово залазить усюди, і вже стає новою, не надто свіжою стереотипністю, типу “міщанства” у повоєнному Радянському Союзі. Пам’ятаєте боротьбу "культурності" і "щирості" проти "міщанства" і "вульгарності" у 1960-1970-х роках?

Боротьба проти пост-хіпстерського міщанства сьогодні справді виглядає тупо, оскільки чіткої дискурсивно-культурної альтернативи цьому явищу немає. І пояснити за що борешся, справді доволі важко. Просто немає відповідних слів. Слово "щирість" вже втратило своє щире значення, а нового не підшукали. Є лише відповідні відчуття, які базуються на спогадах про альтернативний досвід локальних культурних середовищ 1990-х років чи сучасних, але сусідніх. Зацикленість на невимовному досвіді, до речі, й дійсно може стати врешті причиною психологічних комплексів.

Тому, головне питання, яке турбує мене в цьому контексті, – як виходити за межі пост-хіпстерської культурної очевидності, використовуючи поняття і очевидності пост-хіпстерського дискурсу як запоруку зрозумілості? Доволі шизоїдно-параноїдальна діяльність. Однак, нормальної альтернативи цьому, як виглядає, немає. Адже, наявні альтернативи обмежуються лише запозиченням західного критичного дискурсу з його неуникними алюзіями на анти-гуманні академічні поняття західної гуманітаристики, або ж зосередженням на суто технічних професійних моментах.

Не намагатися виходити "за межі" і залишатися на рівні здорового глузду теж не варіант, якщо йдеться про досвід творення та відчуття чогось "невидимого", як головного у всій цій історії.

Можна просто розвивати свою унікальну культурну суб’єктивність і не перейматися комунікативними моментами, як це робить Наталя Половинка. Але їй цього і не потрібно, адже вона митець а не культурний журналіст.

Тоді як культурному журналісту, який наміряється "копнути глибше", у цій ситуації доводиться артикулювати свої наміри якимось побічним чином. Наприклад, маскуючи свої суб’єктивні смисли під здоровий глузд, шляхом виплітання риторичної переконливості. Або ж, переносячи свій біль та розчарування смисловими обмеженнями на об’єкт огляду.

У наш час свідомої і принципової комфортності, прояви ниття з приводу відсутності "розчинених" дверей, які людська культура незмінно пробувала розчинити упродовж усієї своєї стотисячолітньої історії, мабуть, не можуть, сприйматися інакше ніж ознака комплексів. Хтось навіть може звинуватити у свідомому цинізмі. Але прислухатися до цих зауважень якось не хочеться. Адже, контекст цих закидів, в принципі, не враховує ту "невидиму", "над-природну" реальність, яку нам може дарувати культура і без якої вся гра втрачає сенс.

У наш час, коли наявна спів-мова не надає тобі тобі слів для окреслення чогось важливого, роль без’язикої Кассандри, яка щось там собі надоїдливо мугикає, – це вже невимовне задоволення, адже дозволяє таки хоч трохи висловити це якесь “невидиме” важливе.

Чи можливо це у інакший спосіб?

фото: BabelStone