Олександр Мельник: Ми зовсім не думали про комерційний успіх
Розмова з вокалістом львівських метал-гуртів Олександром Мельником.
Розмова вокалістом львівських метал-гуртів Inward Path та Misty Gates Олександром Мельником.
Львівський метал у нечисленних шанувальників найчастіше асоціюється зі сучасними гуртами на кшталт Kroda, 1914, АННА чи Полинове Поле, які мають певне визнання, впізнаваність і змогли записати більш-менш помітні альбоми. Команда Кумара навіть зуміла підписатися на топовий Napalm Records.
90-ті у свідомості цих нечисленних львівських металістів повстають темним лісом вторинних ноунеймів, які вже давно та безслідно зникли нікому непотрібними. Втім, цими питаннями ніхто особливо не переймався, метал у Львові грали, як і має бути. Існувала й своя сцена. Про неї і розповідає вокаліст метал-гуртів Inward Path (1995-2000) та Misty Gates (1995-2001 і до сьогодні) Олександр Мельник.
Inward Path
Inward Path для мене з'явився в 1995 році. Зі мною зв'язався їхній менеджер Микола Корсун, який запропонував відвідати репетицію і спробувати заспівати пісню Оззі Озборна "Parry Mason" з його альбому "Ozzmosis". Тоді це був свіжий трек, і хоча альбоми доходили з Заходу до України зі затримкою в 1-2 роки, але піратські студії звукозапису випустили копію вчасно. Ця спроба сподобалась гурту Inward Path і так розпочалася ця цікава історія, яка протривала з 1995 до 2000 року. Після першої репетиції хлопці запропонували записати пісню "Antiar", англійський переклад драматичного вірша Алєксандра Пушкіна "Анчар". Мені сподобалася сама пісня, з чудовим басовим вступом і атмосферною клавішною партією. Поступово з неї виріс однойменний альбом, мій перший в складі Inward Path. Гітарист Володимир Письменний, професійний альтист, до речі, записав партію альта до пісні "Desolation". На цьому треці вже був вокал гроулінгом, і треба було вигадувати щось своє, якось по-іншому це трактувати. Це й був перший рок-альбом, який я записав і оприлюднив.
Для багатьох оглядачів тодішньої андерграундної метал-преси вокальна манера "не-гроулінг" виявилася великою несподіванкою. Я ще тоді не мав достатнього досвіду роботи в студії, аби все вдавалося як слід. І чесно кажучи, той "Antiar" я записував на залишках голосу, бо перед тим ми писали ще кілька речей, де я собі добряче посадив голос. Гарчання, гроулу в цій речі взагалі не стало, бо попередній вокаліст Євгеній Вінокуров, який записував цей трек, залишив гурт. Якось так випадково сталося, що цей стиль, в якому ми почали працювати, виявився прогресив-металом. Тоді я не дуже в цьому розбирався і вже згодом більше довідався про різні стилі металу. Найбільше ми були схожі на американців Dream Theater та шведів Memento Mori.
Наступного року ми вже мали напрацьований матеріал на альбом "Labirynth", але під час його запису відбулися деякі кадрові зміни. Гітаристи Денис Тихонов та Володимир Письменний залишили гурт, натомість, з'явився гітарист Віталій "Роджер" Яцюк і непересічний, на жаль, покійний нині клавішник Єгор Головачов, який надав наступному альбому "Citadel" такого більш атмосферного, симфонічного звучання. Його внесок у альбоми і творчість Inward Path неможливо переоцінити. На цих клавішних гармоніях, на мою думку, вдалося побудувати досить цікаві пісні.
До речі, "Citadel" був першим альбомом, який вийшов на CD. Окрім цього існують навіть компіляції, які робив невідомо хто, якісь небайдужі громадяни. Диски і навіть аудіокасети львівського гурту Inward Path можна й досі знайти на інтернет-аукціонах типу Ebay, Discogs тощо. Та хлопчики потрохи стали чоловіками і зрозуміли, що треба якимось чином заробляти на життя. Також Олексій Шатєєв та басист Павло Корсун захопилися співпрацею з Вікторією Папою і це згодом вилилося в проект НіаГара. Я помітив, що у них зник інтерес до Inward Path. Залишилося десь 3-5 нереалізованих треків, які репетирувались, але далі репетицій та низькоякісних записів на диктофон справа не пішла. До мого приходу в Inward Path також випустили демоальбом "Golodomor", де співав Вадим Ожигін, нинішній вокаліст Disarm. Це начебто був блек-метал. Чесно кажучи, його я не слухав.
Misty Gates
Гурт Misty Gates навряд чи можна вважати продовженням Inward Path, адже ще у 1995 році Misty Gates розпочав свої репетиції. Гурт разом зі мною створили гітарист Андрій "Манюня" Гурняк, бас-гітарист Микола Білозор і барабанщик Андрій "Кабан" Яновський. Ми зробили кілька репетиції в одному з гуртожитків Політеху, аж тут мені раптом надійшла пропозиція від Inward Path. Я побачив, що тут уже все готується, альбом в процесі запису, репертуар, перспектива концертів, чого в Misty Gates не було, як і великого ентузіазму з боку учасників. Тому 5 років я займався лише Inward Path, а вже після розпаду цього гурту ми з засновниками й відродили Misty Gates, щоправда, новим барабанщиком став Ілля Ліпницький. Концертували у цьому складі. Трохи у Львові, трохи поза Львовом, найдальше, де побували – Вінниця. Потім воно також зійшло нанівець, і наступна інкарнація Misty Gates сталася аж в 2010 році. Ще був проєкт Mamay, де разом зі мною грали: гітарист Микола Єрега з Ірія, бас-гітарист Олег Білозор (молодший брат Миколи Білозора, першого басиста Misty Gates), барабанщик Максим Григорук. Після змін у складі, зупинок і нових запусків команди лише у 2017 році у Misty Gates на лейблі "Наш Формат" вийшов альбом "Гарт/Hard".
Львівські метал-гурти 90-х
Одним з тих гуртів, які справляли найбільше враження, була Contrabanda: високий рівень ритм-секції, неймовірні рифи гітариста "Валдіса" Тарасевича. Це така собі львівська Sepultura або Pantera. Смалили, як має бути. Оригінальний вокаліст був із заможної сім'ї дипломата (якщо я нічого не помиляюсь), і тому мав дорогі кросівки та фірмові шорти Fear Factory. Він гарно гроулив і мав розкішне світле волосся до самої задниці, яким так само гарно вимахував. І взагалі, якщо Contrabanda виходили, то всі інші після них вже могли не виходити. Вони записали вдалий альбом "100% Hate", таку собі суміш Pantera i Sepultura. Як на концертну групу, то вони були просто бомбезні. Пізніше вокаліст виїхав до Канади.
Поміж інших гуртів, наприклад, Disarm, який сповідує хеві-треш-метал, подібний до німецької школи. Parabellum, які намагалася наслідувати Guns N' Roses. Дез-думовий Apostate, гурт мого хорошого знайомого Олександра "Фарша" Костка, який теж якийсь час займав посаду бас-гітариста Misty Gates. Він вперто працює на своїй ниві, видав багато альбомів, зокрема, і на західних лейблах. Був ще White Troop – хеві-метал, вже загальноукраїнська команда, проект Олега "Білого" Шевченка. Досить успішний проект з доброю фінансовою базою та гарними зв'язками. Можна також згадати про трешевий гурт Lazareth, де я був вокалістом місяців два. Навіть виступив із Lazareth на відбірковому концерті першого фестивалю "Вивих" у залі "Романтик", здається що, це був 1990 рік. Матеріал Lazareth я співав українською, хоча, майже всі тодішні важко-метальові команди були англомовними. Першопрохідцями власне львівського українськомовного металу стали Paganland на чолі з бас-гітаристом Миколою Білозором.
Я ще співав у гурті 999 у 1987-1988 роках. Ми з гітаристом Ігорем Толохою намагалися грати україномовний хеві-метал на кшталт Iron Maiden. У нас в репертуарі була річ "Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок... " на вірш Симоненка, яка гармонією нагадувала мейденівську "Children of The Damned". Пізніше я пішов в групу Повторний Карантин, яка грала суміш Led Zeppelin та AC/DC і де, до мене співав Вячеслав Сінчук з Галактики. На той момент це була найпотужніша група у Львові. Візуально виглядали так, як Ексл Роуз розповідав про The Rolling Stones: "Коли вони заходять в бар, то усі виходять, бо вони заходять в бар з ножами". З них двоє побували на зоні: гітарист Ілля "Нєлюдь" Єлізаров і, Царство йому Небесне, бас-гітарист Микола "Джегер" Саврук. Настільки яскравого гітариста в цьому жанрі, я тоді не бачив, ніби суміш Джиммі Пейджа і Ангуса Янга. Гурт був російськомовним, але коли Україна стала незалежною, то Ілля серйозно почав говорити, що варто робити україномовний матеріал. Але потім розпочалися недобрі 90-ті, наркотична залежність зробила свою чорну справу, і бас-гітарист помер. Ігор Толоха також загинув. 999 змінили стиль і мені це нецікаво слухати. На жаль, від моїх робіт з обома гуртами записів не залишилося.
Записи альбомів, концерти і творчість
Альбоми "Antiar" і "Labyrinth" нам писав на "Студії Лева" відомий барабанщик та звукорежисер Андрій П'ятаков, а "Citadel" ми вже писали в підвалі Палацу ім. Гната Хоткевича разом з Юрієм Котом. І це було достатньо кльово попри підвальний рівень запису. Юрій Кіт буквально із мотлоху створив студійне обладнання. Він, без жодних перебільшень, талановитий радіотехнік, звукооператор та кінорежисер. Апаратури нам вистачало, щось зробили вручну, а щось переробили. Альбоми писали на касети, на бобіни, переважно наживо. Писалися вночі. Іноді бувало таке, що час закінчився, гроші закінчилися, голос сів, а доспівати треба. Запис тоді дорого коштував.
Перші наші два альбоми видав лейбл "Гал Рекордс", третій – "Atyaba", яка мала великий магазин на Пекарській. Інші гурти користувалися самвидавом. Свій матеріал ми розсилати поштою в різні країни. Матеріал передавали від людини до людини, між собою ділилися необхідними адресами, купували закордонні метал-журнали. Для мене шоком стала схвальна рецензія рок-фанзину з Фінляндії "MuunaTakeena" на альбом "Labyrinth" у 1997. Як зараз пам'ятаю: "Inward Path, baby! …You really surprised me! They are six count em! And they Do play progressive heavy metal rock..." А через Віталія Меншикова (на жаль, нині покійного), рок-літописця з Узбекистану, творця сайту Progressor, Inward Path потрапив до Гібралтарської прог-рок енциклопедії Gepr.net поруч такими монстрами, як: Genesis, IQ, Dream Theater, Porcupine Tree тощо. Оглядач Gepr Fred Trafton навіть не полінувався відрецензувати "Citadel". Своєї метал-преси в нас не було, лише саморобні фанзіни, які ксерилися. Але у Львові навіть їх не було.
Репетирували ми спершу в гуртожитку Політеху, а потім, користуючись знайомствами, переїхали у підвал Палацу Гната Хоткевича, де зробили навіть ремонт. Саме там ми писали наш останній альбом. Концерти також організовували здебільшого самі. Цим дуже добре займався наш менеджер Микола Корсун. Концерти були і спільні, і, як не дивно, сольні. Іноді на них приходили лише найближчі друзі, а іноді досить велика аудиторія. Найчастіше матеріалу набиралося на не більше, як 20 хвилин виступу, тому, скажімо, Inward Path 17-хвилинну пісню "The Clearity, the Conscience, the Stream" з альбому "Citadel" виконував один раз. Були і провальні концерти, скажімо, коли Львів відвідала мерзенна група Green Grey. До нас на концерт прийшло лише восьмеро людей, а всі інші пішли дивитися на це безкоштовне лайно собаче. Я щиро ненавиджу цю команду і вважаю, що це помиї. Загалом, сама "Територія А" була добрим україномовним явищем, але музики там було нуль. Пізніше русифікація її успішно задушила.
Вагому роль в популяризації нашої музики відіграли "Рокотеки" у Парку культури ім. Богдана Хмельницького. Тут обов'язково варто згадати про тодішнього працівника Львівської міськради, начальника відділу роботи з молоддю, Богдана Дзюнька, бо саме завдяки йому Inward Path, Contrabanda та Parabellum відвідали відбір фестивалю "Перлини Сезону 1997" у Рівному, де у фінал вийшла Contrabanda. Після того, як Дзюнько пішов з посади, то настав повний вакуум. На решту фестивалів, зокрема, і на "Червону руту" ми потрапити не могли. А ще фото нашого гурту якось опублікувала газета "Русское общество имени А. Пушкина", але ми тоді цим не переймалися. Багато гуртів, типу Нарвасавата і Брати Гадюкіни були російськомовними, а їхні учасники вийшли з русифікованих шкіл.
Тусовка і середовище
Насправді ми зовсім не думали про якийсь комерційний успіх і грали лише для себе. Багато львівських музикантів вчилися грати на інструментах і співати з нуля, зокрема, і я. Англомовні тексти я писав без особливого знаня мови, яку підтягував вже в процесі. Безперечно, що потрібно робити рок українською, але якщо ти хочеш зайти на закордонний, зокрема, американський ринок, то маєш бути зрозумілим, оскільки американці нічим, окрім себе, не цікавляться. Але їхній сегмент ринку покриває все, буквально, увесь світ. Успіх рок-гурту у США дорівнює світовому успіхові. Там дуже високі вимоги, але й дуже високі гонорари. Judas Priest став Judas Priest лише тоді, коли поїхали в перший тур Америкою разом з Blue Öyster Cult, в яких вони, до речі, перейняли імідж. Це мені відомо з преси. Хоча, повторюю, про комерційний успіх ми не думали. Хіба трохи.
Ми всі були своєрідною тусовкою, але не надто помітною. Металісти себе не відокремлювали від рокерів. Ворогів у нас не було, як і не пригадую війн між субкультурами. Гопоті в кримінальні 90-ті було не до рокерів. Ментовського пресингу рокери, на відміну від часів совітів, вже не зазнавали. Тішить, що совок вже відійшов, і зараз кожен має свободу на будь-який потрібний вигляд. Тому субкультури вже й нецікаві, бо ніхто тебе не потягне у відділення міліції за те, що ти носиш хаєр і косуху.
В 90-ті не було поняття образу, сценічного костюму. Вважалося, що достатньо вдягти фірмову футболку з торговою маркою якогось фірмового хеві-метал-колективу, повісити на себе гітару, мати якесь волосся – і цього було вже достатньо. Хтось мав гроші, щоб культивувати образ, побачений у хеві-метал-журналі чи в програмі "Headbangers Ball" на MTV, а хтось не мав. У музиці найбільше цінувався драйв, угар, але зовсім не тексти. У Sepultura це спрацювало, тому що вони були з країни розвинутого капіталізму, а ми жили в посткомуністичному симулякрі, де концтабір розвалився.
На мою думку, все перевіряється часом. Якщо щось триває, і хтось хоче до цього повертатися і ставити улюблений трек, то воно того вартувало, а якщо ні, то ні. Якогось рівня ми досягли, якщо знаходимося в одній енциклопедії з Genesis, King Crimson і Dream Theater. Це було приємно, але найприємніше було виконувати ці речі. Тодішній метал був важливим, передусім, для нас, для нашого життєвого становлення. А хто тебе вже як оцінить, то це байдуже.
фото: з архіву Олександра Мельника
