Важлива документальна постановка про мешканців геріатричного пансіонату намагається розповісти молоді про старість, але дає занадто мало голосу самій старості.
Документальний проект Сашка Брами "Осінь на Плутоні" вже неодноразово представлявся глядачам "на стадії робочого процесу". Аж ось нарешті у Театрі імені Лесі Українки відбувся прем'єрний показ остаточного варіанту (хоча, знаючи Сашка, можна припускати, що проект удосконалюватиметься й надалі).
Для глибшого занурення публіки у дійство глядацький зал перенесли на сцену, а саму сцену посунули впритул до задньої стіни. Таким чином, утворилася ніби ще одна "мала сцена" театру. Втім, у результаті для усіх охочих відвідати виставу місця виявилося замало. Люди сиділи на підлозі і стояли у проходах, заповнюючи собою усі ніші та рельєф залу.
Але ніхто не нарікав, оскільки від Сашка чекали якогось особливого видовища.
Проект "Осінь на Плутоні" справді вже лише своєю концепцією викликає інтерес та повагу.
Відвідавши кілька років тому львівський геріатричний пансіонат, тобто притулок для старших людей, Сашко Брама загорівся ідеєю створити документальну виставу, присвячену мешканцям пансіонату та, заодно, якось полегшити умови тамтешнього існування.
Вже саме відвідування пансіонату режисером та акторами у процесі збирання матеріалів значно скрасило життя людям, що змушені доживати останні дні у "казенному домі". Творча команда намагалася всіляко підбадьорити дідусів та бабусь, розмовами, увагою чи солодощами. Завдяки здійнятому резонансу та успішній краудфандинговій кампанії вдалося навіть запустити супровідний проект "Весна на Плутоні", результатом якого стало відкриття та облаштування арт-терапевтичної кімнати у пансіонаті. Цей проект триває і до нього ще можна долучитися.
Зібрані кошти допомогли також втілити дуже цікавий задум – створити реалістичні ляльки-маріонетки у людський зріст, обладнані спеціальною звуковою системою, що дозволяє лялькам говорити справжніми голосами із записаних інтерв'ю.
До усього Сашко та команда анонсували поєднання у виставі різних міждисциплінарних елементів – окрім, власне, документального лялькового театру також перформативні танці та аудіо дизайн. Високий рівень вистави заповідався і участю у проекті німецького театрального діяча Андре Ерлена, творчість якого перегукується із роботою Сашка Брами.
Найбільшу цікавість, звісно, викликали ляльки. Адже, вони обіцяли оригінальну репрезентацію персонажів п'єси – таким чином, долалися фізичні обмеження участі героїв (доволі літніх людей!) у постановці разом із збереженням важливих моментів їхньої автентичності – голосу, інтонацій, наративів. (Згадаймо як у постановці з подібною темою подібним героям на сцені була відведена роль переважно статистів – і нічого з цим не вдієш).
Обладнані гучномовцями ляльки фактично утворюють із живими прототипами єдиний складний кібернетичний організм, який переносить персонажів на сцену та розширює їхні презентаційні здатності.
У цьому вже присутнє дотепне висловлювання про становище людей, що через похилий вік змушені користуватися різноманітними механізмами для продовження нормального життя – окулярами, вставними зубами, милицями, слуховими апаратами, інвалідними візками або… репрезентаційними ляльками. Старість – не радість.
А ще, "старість, та, що не радість", теж може бути доволі різною. Увійти в похмуру глибину цієї тези та завести із собою глядачів і постаралася вистава Сашка Брами. Виправдовуючи свою назву, постановка відтворила на сцені поверхню Плутона – той холодний і темний простір, в якому ми всі рано чи пізно опинимось, але який важко уявити заочно. Це простір остаточного переходу, колючої зими, що стискає в пекучих пазурах все людське і живе. Все, недостатньо сутнісне, недостатньо тривке розсипається тут на порох, залишаючи болючу пустку. Всі негаразди долі враз виходять на поверхню Плутона та обступають до краю вразливу людину безпросвітною стіною.
На сцені театру Лесі Українки плутонічний простір творився холодним синім світлом неонового напису, голою, мінімалістичною гладдю сцени, переважанням глибоких сутінок.
Момент висадки глядачів на Плутоні творцям п'єси без сумніву вдався.
Настроєва музика, дивна постать плутонавтки, гра світла вже налаштували публіку на потрібний лад. І коли з темряви почали виходити люди-ляльки, виходити повільно, відточено шаркаючи ногами, трясучись від зусиль, глядацьке сприйняття іншості далекого-ближнього вже було відчинене навстіж.
Свої ролі ляльки-маріонетки відіграли блискуче. Повільним хороводом вони поставали перед публікою, звіряючи свої життєві драми та гіркі думи. Тілесна поведінка ляльок прекрасно встигала за всіма нюансами документальних реплік. Тонке життя маріонеток не припинялось навіть, коли ті відходили у тінь на задній план.
На сцені ляльки показали себе вмістилищем щільного ряду ємких метафор – постаті молодих акторів, що визирали із-за голів ляльок, часом сприймались як образ постійно молодих характерів у старечих тілах, їхньої нев'янучої людської гідності, а часом і як натяк на незриму душу, що здатна пережити навіть морок Плутону.
Втім, саме остання містична метафора і зіпсувала, зрештою спектакль, безпідставно перебравши на себе всю ковдру у цьому, здавалося б, соціально-документальному дійстві. Мешканці геріатричного пансіонату ще не встигли повністю розкрити свою людськість, як їх перетворили на об'єкти для наглядної демонстрації якихось психоделічно-релігійних наративів.
Коли знайомство з мешканцями Плутону тільки-но відбулося і хотілося продовжувати далі вбирати в себе ці складні долі, вдивлятися у їхній людський досвід, режисер раптом вивів їх із гри, надавши сцену молодим людям, що стояли за маріонетками. З одного боку, це нормальний хід – відчуття, думки та враження акторів теж є повноправним документальним матеріалом, але, на жаль, такими висловлюваннями справа не обмежилась.
Далі акторів вже самих змусили штучно переноситися на Плутон з допомогою банальних танцювальних перформансів та вигуків про те, як їм страшно та холодно. Доволі плаский трюк після документальної драми, проговорюваної живими голосами, сповненими усіма відтінками людських почуттів.
Таким чином, героями другої половини постановки стали молоді люди, яким режисер поклав за мету налякати інших молодих людей (вочевидь, саме молодь була головною цільовою аудиторією п'єси) своїми враженнями від зіткнення з темою старості.
Такий секонд-хенд імпресій вже не справляв ніякого ефекту. Хотілося просто знову повернути на сцену ляльок та довершити почату розмову про їхні життя. Натомість, вистава дедалі більше закручувалася у спіраль зовсім недоречного в даному випадку психоделізму та перформансу
Навіщо перформанс та арт-хаус, там, де драма просто стікає з язика живих людей, там, де вже сталося театральне диво і сухий костур раптом почав проростати зеленим листям?
Тож, якщо Сашко буде ще продовжувати працю над постановкою, хочеться щиро побажати йому залишити на сцені більше живих ляльок та поменше мертвих перформансів.
Подати тему старості для молоді – це дуже складне завдання. І якщо у "Дипломі", попередній роботі Сашка, молодь успішно розповідала молоді про "своє", то в "Осені на Плутоні" цей підхід вже не спрацював. Адже, цього разу молодь була змушена розповідати молоді про "чуже". І якщо раптом прогнати зі сцени носіїв первинного досвіду, результат безперечно буде непереконливим. Або псевдопереконливим. Несправжнім.