Другий номер тутешнього рагуль-попу з дебютним альбомом з панського столу.
Модифікований клон блудного сина рагуль-попу Вельбоя намагається збиткуватися з його постсовкової спадщини.
Канівський виконавець Parfeniuk проріс з грудей блудного сина рагуль-попу Вельбоя. Дорогою до дебютного альбому він ще спромігся на гомоеротичний мікс того з Монатиком та схрестив рагуль-поп з мівіна-попом альони альони й Джері Гейл.
Дебютник Парфенюка аж захлинається від утопічної щирости цих простакуватих поєднань. Все це, звісно, можна вважати стьобом з Вельбоя, однак жодного особливого сенсу у тому нема, оскільки той й так вже був самопародією у продюсерських путах Бардаша.
Вельбой, як останнє породження продюсера Бардаша перед втечею, був українофобною карикатурою на кшталт стрічки Весілля в Малинівці (1967) під легенький реггетон. Постсовковою неошароварщиною з архетипом дурника та булгаковськими мотивами на споді, яка змагалася у дурощах з франшизою Скаженого весілля та її сусідами.
Parfeniuk є модифікованим клоном кріпака Вельбоя. Таким собі експериментом з облагородження рагуль-попу. Загалом, звісно, що пустоцвітом. Скільки б він не намагався замаскувати цей етношансон під рнб чи щось інше (реггетон, герідж, джаз-реп чи ейсід-джаз), однак той там скрізь стирчить навсібіч ("Цілий світ", "Вітер") Можна навіть зауважити, що ніхто там нічого особливо й не маскує.
За усім тим солодким та дзвінкоголосим рогуль-попом сидить насуплений фаталізм шансону і змагається хіба з продукцією здеградованого лейбла Enko ("Де б ти не була", "Листопад"). Псевдореперка alyona alyona зі своєю традиційною банальністю супового набору лише підтверджує цей прісний факт ("Що ти там?").
Parfeniuk ще, певне, вважає себе якимсь гумористом, але його губить одноманітність інтонації та обмежений контекст ("До зірок"). Він виконавець перехідного періоду. Десь вже трохи загублений персонаж, адже місцевий Гай Річі ще навіть не народився, щоб брати його саундтреками для тутешнього Бреда Пітта з цим суржиком.
Який сенс збиткування з черешень Вельбоя, який безпросвітно скніє на продюсерскій панщині ("Я не хотів"), якщо сам Parfeniuk є цілковито приреченим виконавцем? Його постсовковий етношансон з елементами бенкету в часи тотального попадалова за прикладом Вєрки Сердючки та Клавдії Петрівни має обмежений, а тому й приречений термін придатності, як і пацанська сентиментальність Yaktaka чи набурмосених кальяністів з Полісся ("Врубай").