Істеричний дебютник Клавдії Петрівни для ресторацій на Брайтон-Біч, де бракує лише балалайки.
Частівковий конвеєр для совкових патернів у ще однієї послідовниці Вєрки Сердючки для широких мас, які якось мусять вигрібати самі під пильним наглядом Бога, чорта та держави.
Klavdia Petrivna бере такий частівковий темп, адже добре розуміє конечність цієї концепції. Гурт Kazka, як кармічна україномовна аберація Вєрки Сердючки, вже зовсім здулась до третього альбому. Зараз знову шукає себе. І там, до речі, все було не настільки прямолінійно та грубо.
На цих теренах майже весь матеріал Клавдії Петрівни відверто програє дебютному альбому гурту Kazka ("Пам'ятай (Техно)"). Комедійний момент там старанно маскувався, хоча мудрий вкраїнський нарід відразу його просік.
У цей перехідний період Клавдія навіть хоче стати повноцінною україномовною заміною для досі російськомовної Сердючки та мисленнєво це вже доволі застарілий контент (навіть там, де дає інтонації пана Романа). Хіба трек "Не хочу" – це постсердючкове "всьо будєт харашо" зі вже усвідомленим безсиллям після всіляких ілюзій, де Клавдія співає "Я обманю тебе, но не обманю час". Це чиста правда.
Цей безрадісний європоп тире етношансон трохи розминувся у часі з трешовим українофобним контентом на кшталт серіал Останній москаль чи стрічка Скажене весілля. З чогось цьогорічного посестрою її покручного мислення може стати хіба фільм Крашанка, де квартальні сценаристи все ще намагаються бездарно схрестити свої кохані радянські кіноцитати з війною. Тримаються за ілюзію своєї псевдоактуальної комедійности.
Люди не змінюються так швидко навіть під час війни. Можливо, що навіть взагалі не зміняться (якщо вірити кардиналу Воєлло). Пострадянське ще довго доведеться тут виводити дустом. На цьому конфлікті й працює Клавдія Петрівна. Ззовні наче все таке україномовне, але нутро все ще спрагле радянських істерик ("Верховна жриця"). Це музика для забутих душ. Маніхейська практика російських слідів в українській культурі, де біля Клавдії Петрівни можна поставити блаженного неука Псюка та юродиву богоносицю Jerry Heil.
Постколоніальні студії плачуть за ними. Шкода, що досі в Україні нема жодного нон-фікшина на прикладі контенту Клавдії. Навіть спадок Вєрки Сердючки не настільки вже й обсервований. Може хіба Марія Маєрчик якось замахнеться на цей частівковий конвеєр своєю антропологією чи хоча б Стефанія Демчук.
Така Клавдія не дотягне до першого альбому Казки, проте остаточно вбиває увесь потяг колгосп-попу Олі Полякової до ніші Army Of Lovers на альбомі "100% UA" (2024). Після альбому "Їде дах" продюсер Полякової може хіба гуртом ясени продавати, бо Петрівна вже нікому не віддасть йому святу трійцю гурту Modern Talking ("Барон"). Дітера, Томаса і, звісно, що Нору.
Клавдія Петрівна затуляє собою вже багато кого на українській сцені. Має всі шанси переплюнути псевдореперку alyona alyona у рекламних халтурах. Маша Кондратенко вже так бігає за нею дрібним хвостиком, що ця її істерія набуває вже зовсім нездорових ефектів ("Їде дах"). Услід за інфантильністю Дзідзя варто вже очікувати на якісь циркові пригоди Клавдії Петрівни у якомусь фільмі. Карпатський етнотреш "Зозуля" мав би щось натякати навалі її клонів у жанрі клавдія-поп чи європетрівна, як дрібному відгалуженню неошароварщини – клавдієпетрівщині (та ж Геля Зозуля).
Ще на першому мініальбомі "Бережи себе" (2023) вона відразу вперлась чолом у стелю. Стала заручницею істеричної екзальтації (як совкового спадку). Цікаво, чи існують якісь дослідження щодо істеричного компонента у частівковій ритміці як дозволеного вивільнення забороненої у будні дні публічної інформації?
Своїм слухачам вона дарує мить карнавальної дулі босяка усім земним можновладцям та святим небесам. Те відчуття причетності до життєвої мудрості, що вони також не ликом шиті (поки, звісно, на горі чубляться пани). Проєкцію владних повноважень у несправедливому світі, напевне, що з російським душком повної підлеглости, де їй так бракує балалайки у ностальгійних рестораціях на Брайтон-Біч ("Гра").
Згодом, звісно, виявиться що вона просто стібе несмак своїх поціновувачів. Їхній совок у собі (з алюзіями на істерн Біле сонце пустелі (1970) у треці "Сонце, жара") та свій у них. Загалом доволі культурний спосіб збити з лохів трохи бабла цими заспокійливим звуками для загублених душ. Якщо мона, то чо нє?