Відбірна маячня псевдомесіанського толку від чайника-езотерика Олега Псюка.
Новий мініальбом гурту Kalush напередодні великого шухеру для всіх підписантів лейбла Enko.
Цей реліз почаківця-езотерика Псюка зі секти Рожевої панами з'являється у момент найбільшої деградації лейбла продюсера Ванька. Усіх їх вже давно важко відрізнити один від одного у примітивних звуках Клименка, де вони зливаються в одне ціле. Десь, певне, тому в одному кліпі Псюка стільки його клонів у панамі.
Скофка затих, Козак Сіромаха застряг у дрімучому патріархаті, Кола пішла у шансон, Стася пішла у Колу. aльона альона колупається в юродовій убогості разом з блаженною Джері Гейл. Безграмотний Псюк гайнув у езотерику, де відразу обламався чайником вже за першої нагоди.
Добре, що він ще не назвався екзорцистом. Хоча, власне, чому ні? З таким непомильним проповідницьким пафосом він точно десь незабаром почне виганяти бісівщину з усіх, хто не вірить у цілющу силу лейбла Enko. Загадай дурному Богу молитися, він і лоба розіб'є.
Псевдомесіанська клініка вже не перший рік блукає у його свідомості та не відпускає ані на крок. Після катастрофічних проблем з першим повчальним відео хтось би розумніший вже якось би застановився думкою для розважання. Псюка у цьому переліку нема. В анотації до нового мініальбому він любо сипле всіляку банальщину про низьковібраційні енергії, детермінізм, емпірику, заздрість та хейтерів, яку поважно підписує царственим перстом пророка "Це сказав я, Олег Псюк".
Щось нове від душі, яке так обіцяє Псюк на цьому мініальбомі, є чистісіньким фейком. Його мислення завжди було достатньо примітивним. Попри всі натяки на злі вулиці та досвід пушера Псюк завжди є доволі тепличним персонажем. Брак артистизму у цьому начебто новому матеріалі лише увиразнює його сіреньку душу. Йому хіба фітами комусь підспівувати на коротких дистанціях, бо на довгих його одноманітне бубоніння під ніс (мамблом це якось важко назвати) швидко перетворюється у ніщо.
Після скофчиного секторгазарепу ("А ти знала") його закономірно хилить кудись убік Limp Bizkit ("Інструкція") для особливо рустикальної публіки з тією його "білобровою бейбою" для атмосфери простеньких ромкомів нульових. На тлі його езотеричної маячні десь й справді можна виокремити два треки, які він власноруч губить своєю обмеженістю.
Трек "Тебе не попустить" для фанатів затурканого альбому "Hotin" (2021) з традиційним асортиментом слів юного популіста чітко вказує йому на те, що Scarlxrdом йому ніколи не бути. У треці "Маланюся" й справді несподівано чути від Псюка щось електрофанкове. Саундпродюсером там, до речі, такий собі Михайло Мелкумян, який пише для Коли, Вишебаби та Сіромахи.
З такою легендою навколо якось важко навіть написати, що Псюк хотів цим сказати. Фанк зовсім чужий для його душі, хоча його тут вже так тягне на фальцет, що він може колись і щось з Bee Gees заспіває. Хіба він чомусь захтів усім нагадати про Grandmaster Flash, щоб на його тлі назвати себе прародичем репу в Україні, але й тут його так зване флоу не може початки репу до рота нормально припасувати.
Його пастирський лексикон псевдомесіанської маячні достатньо недалекий ("До берега йду"). Це типовий шансон у стилі інстаграмного богоносця Мудрика зі спасенними словами "Поки Бог мій – це друг". Це безграмотна клоунада калуського босяка, який вже так нагадує на цій ниві якогось місцевого єсєніна ("Ногами босими я пройду гай мій без бур'яна") у треці "Правду не ховай".
Саме там й можна натрапити на апофеоз богомільної дурні його полум'яного пророка – "Я бачив, в полі сів птах, ніби втрачений страх. Чучело – це липа. Під загрозу ріпа. По факту так же в містах. Палю брехню в устах. Що це правда внапряг. Калуш не пробачить зла". Деякі його фанатики вже, напевне, кинулися розшифровувати ці святі слова без жодної іронічної застороги та найцікавіше там дещо інше. Саундпродюсером цього треку вважається такий собі Емануіл Курат. Це часом не той Еммануїл Курат з тернопільського гурту The Artistic Rats? І часом цей Еммануїл Курат не є сином пастора баптистської церкви "Філадельфія" Едуарда Курата у Тернополі?
Загалом це те, про що Варіанти вже давно пишуть. Про зустріч немовлят у вірі та секулярних неуків з їхньою рагульською зацикленістю на "Святій Галичині". Цьогоріч навіть наївному неофіту Міші Правильному про це вже згадалося. Про те, що богомільний примітив з Галичини вже спритно переліз транзитом через Тернопільщину на Рівненщину. Міша відтоді почав очікувати останніх днів світу. Альбом Псюка "Для душі" можна вважати першим офіційним явленням цього побожного рагулізму на такому масовому рівні. Свята Галичина ще багатьом колись здасться раєм толерантності.