Педофілія російської пропаганди у невтомному створенні міфів про Україну.
Спочатку вони тренувались на песиках.
Потім вони прийшли до котиків.
І вже згодом остаточно перейшли на юзання кіндерів.
Хоча, ще можна згадати корову-мученицю в бомболюці з фільму Особливості національного полювання.
Російська пропаганда пережовує та виплювує усе, що можна пережувати та виплюнути і тому зовсім недивно, що у часи архаїчної відсталості (недоречності) слова "епатаж" та періодичних голлівудських варіацій Королівської битви Кіндзі Фукасаку (Голодні ігри, Дивергент) уся їх увага звернена на підростаюче покоління дошкільного та шкільного віку.
Діти – майбутні володарі мух (бо хто ще зможе залишитись після останньої війни?) і тому вони змалечку мають готуватись до того, що десь там зовсім несподівано (і навіть випадково) усе їх найцінніше (невинність, тобто святість) використають для головної ролі у чарівній казочці про головне.
Це вже потім була байка про розіп'ятого хлопчика у Слов'янську, а спочатку на війну пішов безсмертний песик Філя у легендарній передачі "Спокойной ночи, малыши".
Згодом вже була маленька дівчинка Ніна, яка так щиро плакала за своїм улюбленим псом у Слов'янську під сентиментальне (духовне) фортепіанко Першого каналу Ернста.
Потім з'явилась анімація Однажды наша жизнь изменилась якогось Олексія Балашова з дітьми-переселенцями десь у Ростовській області та алюзіями на трагічну спотвореність деяких картин Френсіса Бекона (як наслідок, напевне, його неправославної гомосексуальності).
У цій анімації український літак бомбить Донбас і світову спільноту просять врятувати донбасівців від української агресії.
Але не це головне у гуманістичному примітиві товариша Балашова, а те, який шреківський ракурс він вибирає, щоб закосити погляди дітей Лугандону під славнозвісний погляд пуссячого котика у вже згаданому Шреці.
І останній на сьогоднішній день феномен пропагандистської педофілії з Росії.
Показ мод російської дизайнерки Аліти Андрішевської (10 років) у Москві. Діти-моделі у прапорах різних країн погрожують зброєю лише глядачам, а маленька україночка погрожує пістолетом усім-усім та навіть імітує суїцид.
Від смерті маленьку україночку рятує пісня пєвіци Валєрії, а Росія та США під ці благодатні звуки беруть нерозумну україночку на поруки.
Росія православно – праворуч, а дика капіталістка Америка – ліворуч. У небі янголятка літають на квіточках.
Такий результат абсолютно закономірний зважаючи на те, що не тільки в Україні, але й в Росії реклама кращого життя (пропаганда) – це безпросвітна тмутаракань ідіотизму та плагіату.
Не тільки Росії, але й в Україні пропаганда – це переважно щось з області дикого маразму.
Мазохістичний ролик 5 каналу "Україна. Загартована болем" з Михайлом Гаврилюком лише продовжує традиційну вкраїнську печаль "не так тії вороги, як добрії люди", де чомусь аж ніяк не видно того омріяного життя по-новому, тобто переходу на якісно новий рівень.
Якщо ролик чомусь і запам'ятовується, то саме цим допотопним мисленням (така вишиванка на грудях – це вже звично декоративний, тобто відсталий символ у цьому функціональному світі, де вуха пришивають на руку).
Це тілесне свідчення спрямованості у минуле, а не в майбутнє життя по-новому.
Звичайно, що така архаїка апелює до справжньості (цілісності), але за теперішніх реалій справжність – це Залізна людина Тоні Старка і тому замість того, щоб вишивати голкою у грудях, вартувало б поставити у ті ж груди портативний термоядерний реактор.
Наступна проблема цієї тілесної метафоричності 5 каналу у тому, що, схоже, її позичили у російського художника Петра Павленського, який прибив свої яйця на Красній площі у день поліції, а перед тим зашивав свій рот у підтримку Pussy Riot та замотувався у колючий дріт.
Але Україна не Росія. Навіть за модної тепер української архаїки – прибивати яйця десь на Красній площі та десь на Хрещатику – це зовсім інші речі.
Загартуватись болем, щоб стати чиїмось епігоном – це трохи несумісні речі вже апріорі.
Хоча, просто, хтось за давнім звичаєм українських рекламістів не особливо напрягається і тому так вперто намагається втиснути Михайла Гаврилюка у лаври Марини Абрамович.
У такому випадку йому варто було б зніматись у цьому гламурному ролику оголеним, але таким його усі вже бачили минулої зими на аматорському відео та й повторення – це трохи смерть для художника.
Хоча, у фантастичному передчутті нового дивного світу, спочатку Гаврилюку могли б пришити вухо на ліву руку чи просто третю руку, як художнику Стеларку.
Все одно усім незабром почнуть вшивати чіпи в голову (та термоядерні реактори у груди). І Google Glass стане таким ж архаїчним (застарілим) словом, як і епатаж.