Запальна вечірка на Пагорбі Слави геополітично затиснена між постійним гемороєм та чомусь польським Порошенком.
Істеричні реконструкції 9 травня на Пагорбі Слави охоплює якась така нажальна шкода, що нічого не буде.
Не буде провокацій. Не буде бійок. Не буде пострілів. Не буде розгортання прапорів. Не буде сварок про соціологію кола та мошонку вуха.
Не буде зривання стрічок. Не буде виривання квітів. Не буде видряпаних віночків та очей.
Француватих персонажів ніби все менше і менше, але усяких психічнохворих та неадекватних все ще лібідом тягне на кущові розваги до Пагорбу Слави.
Як стало відомо з вуст чесних міліціонерів, Генконсульство Росії у Львові мало вшанувати Пагорб Слави своєю присутністю у проміжку між 7 та 9 ранку.
Декілька львівських фотографів вже були на Пагорбі Слави о 7:30, але консулів Росії вони так і не побачили.
Віночка консули не приносили і схоже, що обмежились квіточками, хоча, можливо, просто обмежились нічим.
Оскільки після такої інфи не помічено жодного криміналу на Пагорбі Слави, то усі провокації 9 травня обмежені постійним гемороєм з Росією та чомусь польським Порошенком у двох екземплярах.
Постійний гемор з Росією візуалізується народною творчістю перед поворотом на Пасічну красномовним графіті – "Масква – гамно, Путин – сука, Гундяев – чёрт".
І вже за самим Пагорбом Слави спостерігає та обіцяє Петро Порошенко (у кількості двох екземплярів), але чомусь на тлі польського прапору.
У Порошенка періодичні проблеми з кольоровою гамою своєї реклами і у такому контексті вона проповідує про те, що жити по-новому Україна почне лише у складі Польщі та у якомусь специфічному статусі.
Можливо, що не вся Україна, але лише її західна частина і тоді Порошенко точно буде її президентом, а його колядний друг Садовий – буде довічним мером Львова.
Поза тими кресами – на Пагорбі Слави усе тихо і навіть дуже спокійно.
Новопризначений народним гласом міліціонер Дмитро Загарія засмагає десь у тіні. Він особливо не світитися, бо він не особливо златоуст. За такої кількості журналісті доведеться одне речення повторювати двадцять разів, а він – не златоуст. Він більше майстер тавтологій та банальної переваги діла над словом.
Головний міліціонер Львова Сергій Зюбаненко у своїй підтягнутій парадці – біла ворона поміж своїх мішкуватих колег.
У народі кажуть, що львівські міліціонери самі собі шиють форму у спеціальному ательє з дикими цінами (навіть зі знижками).
Підтягнуті форми Зюбаненка говорить про те, що вже не має Рудяка, тобто немає того, хто буде авторитетно тиснути своїм зверхнім панібратством.
Модний і підтягнутий у всіх потрібних місцях Зюбаненко постійно оглядається, щоб подивитись, чи часом не озирнулась якась вона на його стильний тил.
Така пісенна ідилія має символізувати райську благодать 9 травня 2014 року на Пагорбі Слави у Львові.
Але ось якийсь бомжуватий штріх з величезною сумкою першим порушує заквітчену цнотливість Пагорбу Слави своєю георгіївською стрічкою.
Його замазурний стайл з величезною сумкою у руках обходить увесь периметр Пагорбу і якщо на початку його присутність фіксують лише поодинокі клацання, то згодом за ним вже бігає добра дюжина чоловіків та жіночок зі своєю апаратурою.
Самотній вуйко з георгіївською стрічкою збурює усіх журналістів та активістів і ось вони вже бігають за ним, наче щурі за Нільсом Сельми Лагерлеф. І це зразковий приклад справжнього флеш-мобу у Львові за останні десять років (якщо не більше).
Пагорб Слави просинається від летаргічного сну і починає нарешті снувати туди-сюди.
Львівські журналісти починають шукати своїх російських колег та намагаються знайомитись зі всіма підозрілими та малознайомими.
Одні, наприклад, виявляються своїми, тобто нормальними і навіть дозволяють Зюбаненку порозмовляти з їхнім босом на тому боці телефону.
Зюбаненко вітається з невідомим абонентом паролем "Слава Україні" і на тому боці йому відповідають правильною ідіомою. "Свої" – по-господарськи підсумовує свою розмову Зюбаненко.
А ось три пацика з каналу "Россия 1" шифруються дещо глибше. Кажуть, що вперше у Львові, але відразу закохались у це чарівне місто завзяття і труда. Канальні наліпки вони не вішають апаратуру лише тому, що їх здуває львівський вітер.
Ветерани прибувають маршрутками, але їх ніхто не стукає і навіть не матюкає.
Вони двіжують на покладання і на грудях деяких з них – георгіївські стрічки. Їх прізвища відомі, але за теперішньої ситуації їх навіть впадло згадувати. Трухляві маргінали сипляться порохнями і просто хньою. У них сухі руки і поморщена шкіра.
Ті, що без стрічок мовчать і тому мають ще адекватні фейси. Ті, що зі стрічками трохи приховано кривлять носом від ситуації в якій опинились їх мощі. Вони ще б можливо хотіли щось підгавкувати присутнім, але нікому не хочеться вигрібати лагідної пуссі у такій малочисельній компанії.
Ветерани остаточно відкривають покладальний сезон на Пагорбі Слави.
Ветерани все ідуть та ідуть. І ось одного з них так довго та наполегливо вітає сам Зюбаненко. Рукостискання Зюбаненка з почесним ветераном виявляє той факт, що з лівого профілю Сергій Зюбаненко схожий на Олега Синютку.
Якщо Садік приватизує львівську міліцію, то Зюбаненко зможе спокійно мінятись місцями з першим заступником Садового.
Хоча вже з цього ракурсу Зюбаненко схожий на якогось родича Кола Бельди.
Відомий білоруський журналіст та блогер Української правди Павєл Шеремет фоткає райським яблуком туристичні спокуси Пагорбу Слави.
У нього дрібна голубінь на футболці і біля нього майже одноколірно унісонить гармонією якась жіночка-блондинка.
Втаємничені у народний поголос ідентифікують біляву жіночку головною редакторкою Української правди Оленою Притулою. Вона (жіночка, яку ідентифікують як Олену Притулу) тулиться до Шеремета, але так не дуже помітно для стороннього ока.
Якась логіка є у тому, щоб зустрічати медовий місць на Пасічній. У Пагорбах Слави, якщо відволіктись від мілітарних алюзій 9 травня, є щось від еротичного письма Пісні пісень.
Поза такою лірикою на Пагорбі Слави кричить якась дитина, але на неї ніхто не звертає увагу, бо усі чекають головного антифашиста Калинюка.
Поки Калинюка все немає і немає, то російськомовних православних відразу помітно за довгими причуханами та бородами.
Олег Мацех, опісля всесвітньовідомого фото роялю в кущах, хоче здаватись вищим, ніж є насправді, і тому періодично голить чакри голови.
Агенти Госдепу вже навіть не шифруються і ходять у бейсболках з капслоковими буквами USA та усе фотографують.
Підозріла медична допомога, яка була у на Параді вишиванок, ходить без необхідного інструментарію. Чим вони будуть допомагати потерпілим – невідомо, хіба що, ротом в рот.
Львівський комуніст Юрій Ткаченко приходить з бузком та декількома підопічними соціалізму. Їхні полум'яні обличчя просякнуті слідами виродження і чогось безкінечно фрустрованого.
Ветеран-реконструктор ходить в погонах прапорщика, хоча у проміжку між 1941 та 1945 роком у Радянській Армії не існувало такого звання. Хіба що, він ветеран 1 січня 1972 року.
Перед вічним вогнем з'являється вічнодика Руслана і відразу стає дикою голубкою миру та спокою на Пагорбі Слави.
Руслана приїхала захищати мир у всьому мирі та розповідає про власний досвід війни на Євромайдані пафосними мемами. Десь за кадром з неї починають сміятись.
А ось і головний антифашист Олександр Калинюк зі своїми богомданими побратимами.
Вони чомусь заходять з лівого флангу, а не з парадного входу і їх супроводжує блокадне кільце міліції та самооборони.
В авангарді їхнього руху тупцюють журналісти і втікати їм немає куди, а тим більше – відступати. Позаду лише ще більша кількість народної міліції та громадських активістів.
Почесний голова Львівської обласної ради ветеранів України Тимофій Махоньок любить Львів і тому захищає понівечений Пагорб Слави від бездарної львівської влади.
Махоньок ледве тримається на ногах у свої 95 років і тому, можливо, є більш поблажливим до навколишніх, ніж агресивний Калинюк, який гордо доводить до відома усім присутнім кондову версію георгіївської стрічки і ледве стримується, щоб не перейти в казуальну атаку на агентів Госдепу у яких також гинули діди та прадіди.
Червоного прапору ніхто не розгортає і георгіївських стрічок ніхто не зриває.
Калинюк з богомданими побратимами ходять екскурсіями на Пагорбі Слави від монументу до постаменту і у їхньому ар'єргарді підтюпцем пересуваються журналісти та один спостерігач-фіксатор від ОБСЄ.
Інші спостерігачі від ОБСЄ просто спостерігають та мліють млостями і ямочками на щічках від львівського сонечка.
Калинюка та його богомданих побратимів назад також ведуть усім чесним кагалом. Скрізь – журналісти, а збоку і ззаду – міліція та самооборона.
Старенька Таврія голубого кольору ліниво очікує святкову процесію, яку освячує польським прапором Петро Порошенко.
Все. Антифашисти полетіли на голубому вертольоті на безкоштовне кіно.
Загарія виходить з тіні та лапідарно, а інколи й тавтологічно, звітує про успішну (безпровокативну) екзистенцію Пагорбу Слави 9 травня 2014 року.
Але у всіх пагорбів є очі і редактор "Ратуші" Микола Савельєв сигналізує про успішну роздачу історичної правди про канібалістичне сьогодення георгіївської стрічки у кількості двадцяти тисяч розданих примірників.
Особливо ідеологічно така листівка виграє від сусідства з мікрофоном 24 каналу Андрія Садового.
Усе відео з Пагорбу Слави десь тут, а для усіх досвідчених тусувальників звучить диско-хіт реактивних Archie Bell & The Drells "Where Will You Go When The Party's Over" у не менш фантастичному реміксі Тома Мултона.