Перший і такий галасливий маскарад безротного сотника Парасюка у парламенті.
Наука не знає наскільки славнозвісне читання книги Дейла Карнегі про чудеса комунікації вплинуло на Парасюка, але схоже, що ніяк, бо й якось не особливо помітно, щоб легендарні зустрічі з анонімними професорами хоч якось збагатили його внутрішній світ.
Полум'яні помагаї Парасюка щоразу переконують громаду у тому, що його паровоз вперед летить (себто, вдосконалюється), хоча щоразу (цебто, вже неодноразово) все більше схоже на те, що безсрібник Парасюк все більше деградує у своєму юродстві.
Очікувано, що після баєчок про Парасюка пішли перші бієчки від Парасюка.
І логічно, що бієчки є наслідком певної невідповідності у його баєчках між аргументами та фактами, наслідком не особливо акуратного збігу контурів реального та ескапізму від нього.
У цьому йому б могла допомогти вимоглива фільтрація його базару (ця свята заповідь будь-якого нардепа), але я-романтика Парасюка більше чомусь полюбляє нефільтроване.
Через вінця ллється надмір його ваготи та усвідомлення своєї високої мети.
Так його писемність чинить злочин супроти здорового глузду під час великого посту про незалежність від олігархів.
І так його писемність чинить злочин проти рідної мови під час ще більшого посту про патетичне (тобто, карикатурне) ламання системи.
Звичайно, що не тільки Парасюк не фільтрує свій базар у ярмарковому парламенті України.
Так, наприклад, нардепка Подоляк з якоїсь несподіваної радості чомусь порівняла Верховну Раду з The Muppet Show, хоча за всі роки свого існування український парламент так і не сягнув вершин геніальності деяких скетчів Джима Хенсона.
Така необережна безкультурність колишньої керівнички культури потребує окремої статті, бо дещо свідчить про певну її необізнаність зі скарбничкою мас-культури.
Якщо ж продовжувати перелік непересічних паралелей Парасюка з іншими львівськими нардепами та нардепками, то можна також згадати і про Ярослава Гінку попереднього скликання.
Він також лаявся з опонентами, попиваючи сік у своїй фракції.
Хоча більше запалив усю вкраїнську спільноту своїм паркуром у нічній Верховній Раді.
Гінка також скакав та заявляв, але зараз десь зник, щез і злиняв у невідомому напрямку.
Усе попереднє скликання у Гінки були проблеми з боргами та кредиторами, а от, наприклад, люди у Новояворівську вже давно подейкують вголос про певні борги Парасюка певним місцевим мешканцям. А наші люди подейкують еврідей і тому про борги Парасюка у Новояворівську не знають лише ліниві та сопливі.
Наука не знає, як можна ламати систему з боргами за спиною, хоча, можливо, що саме така скрута й рекрутує та надихає Парасюка на нові трудові звершення у парламенті (можливо, що саме з такої безнадії й проростає його бажання ламати систему).
Якщо Парасюк розрахувався з ними своєю мозолистою рукою – то честь йому і хвала, а якщо ні, то можна лише здогадуватись про те, як це зможуть використати у своїх корисливих цілях його старші товариші та керманичі, хоча, як вже згадувалось, сам нардеп заперечує будь-яких меценатів своєї творчості за своєю спиною.
Окрім того, фраза "Тут тобі не Майдан", якщо не обмежуватись фанатичною однозначністю та беззаперечною вірою в ілюзії, має достатньо позитивне тлумачення, оскільки лише невиправні халдеї можуть ще вірити у те, що саме виступ Парасюка змінив хід історії у наших палестинах.
Уся ця уявна історія від хворобливої уяви однієї дівчинки з УП якраз й пасує наївним дівчатками та хлопчикам у дівчачій подобі (без образ).
Міфи – це, беззаперечно, чудово і дивовижно, але те, як Парасюк підставляється навіть у цій розвеселій системі української політики, все більше свідчить про те, що він не розрахований на довготривалу перспективу.
Проблема Парасюка у тому (про це писалось ще у вересні), що він не змінюється. У нього обмежене усіма канонами амплуа сумного та вічнозакоханого П'єро, хоча деякі вважають прототипом Парасюка такого собі Педроліно.
Верховна Рада – це справді не Майдан, тут робиться бізнес і тому такі ліричні вибрики романтичної маски Парасюка не особливо прагматичні, однак, з практичного ракурсу – така галаслива романтика може бути засобом маніпуляцій та тиску у комедії дилерів для навколишнього електорату баби Параски.
Людина (яка не змінюється) дорікає парламенту (де нічого не змінилось) у країні (де майже нічого не змінилось, а лише переформатувалось) і в тому є щось тавтологічне.
Кажуть, що у Києві свято вірять в іконку Парасюка і це є живим свідчення цього цайтгайсту, де центр там – де мислення і тому Київ – це точно не столиця (джерело актуальної думки).
Місцевим прикладом екзальтованого зрікання мислення (у клубі шанувальників Парасюка) буде місцевий панок Бодьо Панкевич (квазідепутат ЛМР), який з якогось особливого переляку чомусь вважає, що Парасюк – то навіжений хлоп.
Як для людини, яка бувала на Афоні (навіть написала книгу), і спілкувалась зі святими отцями біля намолених місць, Панкевич достатньо погано розбирається у людській психології.
Така ілюзія в голові Панкевича, згідно святоотцівської літератури, може спокійно вважатись прєлєстю, тобто тим характерним станом деяких псевдо-духовних істот, де світлоносний Люцифер може крутити ними, як циган сонцем і являтись їм у променистому образі Агнця Божого та Сонця Правди, тобто Христа, згідно пророка Малахії (4, 2).
І це не так злочин проти Христа (бо Ісус порятує грішника навіть там), і навіть не хула на Святого Духа, бо як можна заперечити існування Того, Хто в емпіричному досвіді стоїть перед очима (тобто богохульство неможливе апріорі).
Це більше злочин проти мови в дусі орвеллівської заміни білого чорним у цьому веселковому світі.
Саме тому тут звучать зі своїми суголосними інтонаціями призабуті шотландці Trashcan Sinatras зі своїм хітом "Leave Me Alone".