За підрахунками Варіантів, опозиційна більшість у Львівській облраді протягом 2010-2013 рр. втратила майже третину своїх штиків і сьогодні понад 40 із 116 депутатів облради відкрито декларують свою підтримку президентській владі в регіоні.
За результатами виборів 2010 року у Львівській облраді опозиційні сили отримали абсолютну більшість. За виключенням членів фракції Партії регіонів, тобто 10 депутатів, а також декілька позафракційних депутатів, на початках цієї каденції всі інші народні обранці в різні способи декларували свою приналежність або підтримку опозиції.
Втім керівництво облради тоді було сформовано на базі лише чотирьох із дев'яти опозиційних фракцій: ВО «Свобода», Фронт змін, «Наша Україна» і ПППУ. Інші опозиційні фракції, включно з фракцією УДАР, до розподілу керівних посад не були допущені.
Розстановка політичних сил у облраді почала активно змінюватися вже під час парламентських виборів 2012 року і остаточно цей процес закінчився в квітні 2013 року.
За цей час у облраді виникла фракція «Відродження» та зникла фракція «Наша Україна». Знову зникла фракція «Відродження», а натомість утворилася депутатська група «Наш край».
Керівництво облради оновилося майже на 30% відсотків. Змістилися акценти в партнерських стосунках між фракціями, що входять до складу більшості. У керівництві комісій, як і в самому керівництві облради, поряд з представниками опозиційної більшості, опинилися представники так званої провладної меншості, що орієнтуються на співпрацю з президентом Януковичем.
За підрахунками Варіантів, внаслідок всіх цих та інших процесів опозиційна, вона ж де-факто – провладна більшість у Львівській облраді втратила майже третину своїх штиків і сьогодні вже не близько 10, а понад 40 депутатів відкрито декларують свою підтримку президентській владі в регіонів. На бік влади перейшли у повному складі фракція ПППУ, УНП, майже вся колишня «Наша Україна», колишня «Відродження» та частина фракції КУНу.
Існує декілька причин для перерозподілу сил у Львівській облраді.
До середини 2012 року саме ВО «Свобода» реально диктувала політику і контролювала ситуацію в облраді. Після парламентських виборів офіційні партнери ВО «Свободи» в Об'єднаній опозиції (Фронт змін і УДАР) почали вимагати від неї у Львівській облраді зважати також на їхні політичні інтереси та кадрові апетити.
До внутрішніх політичних протиріч, як часто це буває у львівських ситуаціях, додалися ще й персональні. Новообраного голову облради Петра Колодія та багатьох представників з партійного керівництва ВО «Свобода» не влаштовувала кандидатура саме Василя Пісного, запропонована Фронтом змін на посаду першого заступника голови Львівської облради.
Свого часу преса писала про те, що і Петро Колодій, і Василь Пісний, так чи інакше, були дотичні до різних оборудок з контрабандними товарами на Львівській митниці. Стосовно останнього в 2011 році навіть виник серйозний скандал у Львівській облраді.
Петро Колодій за часів буремної юності дуже тісно дружив з кримінальним авторитетом Завінею, а от генерал Пісний більшу частину свого життя пропрацював в правоохоронних органах. Тобто, присвятив своє життя боротьбі з такими, як Завіня та його близькі друзі.
Людям, в яких ще залишилися найменші ознаки моралі та совісті, складно уявити, як Колодій знаходить спільну мову з Пісним і як керує останнім, не говорячи вже про те, як вони спілкуються, вітаючись, потискають один одному руку.
А от уявити собі, як генерал Пісний керує Колодієм – дуже легко, втім, як і те, як Колодій чемно слухається генерала та виконує всі його поради і настанови, розуміючи, що останній обізнаний зі всіма тіньовими оборудками першого.
Невдоволення контролем «Свободи» над Львівською облрадою наростало не лише в рядах опозиційних партнерів, але й серед депутатів інших фракцій, котрі втратили можливість активної діяльності через кадрові суперечки між опозиціонерами.
Однак «Свобода» спробувала максимально відтягнути вирішення кадрових питань у облраді до кращих часів, сподіваючись розрулити ситуацію за рахунок втручання інших, в тому числі й зовнішніх чинників, як от, наприклад, вирішення львівської ситуації на рівні керівників опозиції в Києві. Сесії облради стали скликати зі значними затримками, пленарні засідання неймовірно затягувалися в часі, паралельно мляво тривали безуспішні переговори в кулуарах.
Та обрана «Свободою» тактика виявилася помилковою. Її бажання нічого принципово не змінювати, насправді, не відповідало реальній політичній ситуації як у Львові, так і в Україні. Натомість неготовність «Свободи» йти на компроміси, пропонувати альтернативи виходу з патової ситуації та її бездіяльність спонукали інших політиків шукати власні виходи. І вони почали домовлятися між собою, тобто «дружити» проти «Свободи».
Звісно, як завжди, цією ситуацією спочатку спробували скористатися місцеві олігархи в союзі з політичними маргіналами. Небачену активність у облраді розгорнула фракція НРУ, яка не забула при цьому задекларувати своє бажання отримати кусочок владного пирогу. Досить швидко в гру включилися УДАР, колишні нашоукраїнці та інші фракції і депутати. Не залишилася осторонь від цих процесів і президентська вертикаль.
Саме тандем Львівської ОДА і Фронту змін виявився найуспішнішим в цьому суголоссі і, домовившись з іншими, зміг, по-перше, провести досить таки абсурдну для розуміння загалу, але вкрай необхідну особисто Шемчукові процедуру звіту останнього за 2012 рік, а також обрати Василя Пісного на посаду першого заступника голови Львівської облради.
Отож, недолуга і недалекоглядна позиція «Свободи» на тлі не досить вдалих та невпевнених дій опозиційних сил на загальнодержавному рівні зіграли роль найважливіших чинників в процесі завершення переформатування облради, тобто призвели до того, що опозиція остаточно втратила контроль над абсолютною більшістю депутатів. У найближчій перспективі вона немає шансів зібрати 2/3 голосів для ухвалення стратегічних рішень.
Призначення Віктора Шемчука губернатором, насправді, ніяк не було вирішальним фактором в цих процесах, проте ця подія безперечно прискорила процес перерозподілу політичних впливів в облраді. І ось чому.
Шемчук для Львівщини – наочний приклад того, як ще вчора, непримиримі прихильники опозиції, близькі соратники Ющенка і Тимошенко, вже сьогодні можуть бути успішно вмонтовані в діючу владу.
Шемчук ментально близький львівській еліті, котрій, що не кажи, але історично постійно доводилося мімікрувати, щоб вижити за різних політичних режимів. Ті галичани, котрі завжди звикли бути при владі, незалежно від її кольорів та мови спілкування, почувають себе комфортно і безпечно в оточенні Шемчука. Для них він успішній приклад, з ним вони говорять на одній мові – мові вигідних бізнесових і політичних компромісів.
Нагадаємо, своїми рішеннями Шемчук вже віддячив депутатам від ПППУ Тарасові Федаку та Ігореві Яремі за колаборацію, давши «зелене світло» їхнім бізнесовим проектам.
І чим більше на місцях будуть зростати настрої розчарування в «Свободі» та «Батьківщині», тим більше представників галицької еліти будуть готові до «м'якої», але наразі взаємовигідної колаборації з діючим режимом Януковича. А там, не виключено, слід чекати повторення подій 1999 року в стилі «Кучма – президент галичан».
У всій цій історії таїною лишається тільки один епізод: навіщо Шемчуку потрібно було вносити розкол в лави фракції Партії регіонів у облраді, схиляючи частину її членів всупереч партійному рішенню голосувати за обрання Пісного першим заступником голови Львівської облради? Адже голоси регіоналів не були вирішальними, генерал переміг із значним запасом і альтернатив його кандидатурі не було.
Проте саме цей епізод, а також те, як часто Шемчук ейфорійно вихваляється тим, що йому вдалося налагодити співпрацю з депутатами Львівської облради, видає в ньому нову людину, яка ще далеко не розібралася у львівських політичних реаліях.
Так, Шемчук й справді скористався серйозними прорахунками «Свободи» і забезпечив собі більш-менш комфортне співіснування з облрадою до кінця 2013 року. Але не будемо забувати, що з наближенням виборів (не виключено, що і місцевих) депутати на Львівщині знову віддадуть перевагу проблемам збереження свого політичного іміджу над бізнес-інтересами і останнє спонукатиме їх знову максимально віддалити від діючої влади на відстань, яка забезпечить їхнє політичне виживання.