Порошенко дощем благословив спільні навчання Нацгвардії та американських десантників.
Три автобуса журналістів їде на урочисте відкриття Порошенком спільних навчань "Фіарлес Гардіан – 2015" на Яворівському полігоні.
У середньому автобусі Львів-Стрий-Моршин шофер слухає Русское радио, де якась співачка тихо істерить своїм серцем, яке слышит и ждет невідомо кого, невідомо де і невідомо навіщо.
Добре, що є альт-кантрі бенд Lambchop з Нашвілла (штат Теннессі) та їх альбом "Is a Woman".
Саме так до вух лише зрідка долинають уламки криків Русского радио.
Совам важко вставати о сьомій ранку, бо тоді усе здається не таким, яким є насправді.
Цей дивний ранковий світ, де усі кудись біжать, де Русский мир невтомно істерить, а дівчатка Синютки бігають сюди-туди і звідти.
Русское радио істерить у динаміках і це якась латентна агонія, безнадія у тій ранковій браваді та кіпіші.
"Где-то далеко летят поезда, самолеты сбиваются с пути, если он уйдет – это навсегда, так что пpосто не дай ему уйти" – благає когось співак Лєонідов.
Саме тому на Порошенка їде цілий інтернаціонал американців, канадців, турків, голландців, корейців тощо.
За ними так довго жене свій велосипед Барикін, що навіть львівська реклама на Русском радио істерить благаючи.
Десь перед ним був Скрябін зі гуантнамською попсою з останніх альбомів, але навіть його дівчача попса не істерить так, як усе попереднє.
Вже за Львовом і десь перед Ваєнгою, яка знову курить сама, навколо тишина і тільки мертві з косами стоять, несподівано на Русском радио звучить Хурсенко та його "Соколята", звучить щось, що передчуває і приймає незворотнє, а не істерить, заперечуючи його та свою пустоту, яку взяли за основу.
Порошенко знає, як важко бути Ющенком, і тому запізнюється на територію Яворівського полігону, цю територію собачого холоду та неприбраних узбіч.
Журналістам з трьох автобусів влаштовують коментаторську атракцію та запускають на плац американських десантників та десантниць.
Поміж євреїв, ірландців, афроамериканців, латиноамериканців, китайців та арабів є декілька українців та україночок.
Американські десантники – політкоректні та толерантні, вони довго та виважено фільтрують базар і тому місцями їх автоматизм більше нагадує роботів.
Вони уникають конфліктів та гарячих точок. Рядові та сержанти знають, що на Сході не має російських військ, Україна не воюює з Росією, а Росія не воює з Україною.
Їх полковник про події на Сході дізнається з газет і тому також не може сказати нічого більше.
Навіть про скандальний фільм Клінта Іствуда American Sniper, де хтось знаходить мілітарну агітку, а хтось – антивоєнний меседж, він розповідає уникаючи непорозумінь, називає його дещо відірваним від військової реальності та створеним винятково для фану.
Дівчаткам виводять дівчаток-десантниць, і одна з небесних фей – з Чернівців, як і Міла Куніс. У неї не має базарності одеського акценту, і взагалі невідомо, чи подобається їй оселедцева шуба.
Вона довго думає, перш, ніж скупо сказати навіть декілька слів у колі зацікавлених журналісток.
Після дівчаток коло зацікавлених біжить у інший квадрат – до Авакова.
Той говорить трохи більше, але все одно цідить крізь зуби і зверхньо, наче Аве Марія, дивиться на всі ці камери, фотоапарати та диктофони. Він вище цього, він вище всього, він – понад нами і понад усім.
У цій біганині сюди-туди і звідти несподівано можна зауважити декількох доісторичних персонажів, яких не сподівався побачити у житті по-новому.
Ось, у новенькому камуфляжі та з трьома ніконами, чи то псевдо-фотограф, чи то місячний фотошопер Василь Пилип'юк намагається (як і завжди) залізти у будь-яку іконографію будь-яким милим місцем.
А ось, і Яніна Соколовська – колишня (?) головна редакторка пропутінських Ізвєстій в Україні.
Вона провідниця у Русский мир і в минулому авторка деяких статтей, які б тепер назвали українофобськими. Але сьогодні вона живе втілення пісні Оксани Білозір – просто україночка, ясочка з вишитою пов'язкою на чолі.
Вона тепер власкор Коммерсанту в Україні й тому так довірливо лащиться до кожного важливого. Але Русский мир – невмерущий, він намертво запечатаний на її чолі, а більш мінливо помітний у її манікюрі.
Порошенко іде довго і повільно, наче Брєжнєв. Його охорона стартує російською, але потім вимушено переходить на українську.
Шкірянка на Порошенкові висить, рукава – задовгі. Він іде, а за його плечі тримається усе небо. Щось вишкрябує, з'їдає його з середини. Він іде, а його ноги грузнуть в асфальт. Ще трохи й він поросте мохом, а тоді вже він не просто іде таким міфічним персонажем, а натурально – гряде.
З кожним кроком він все більше занурюється у асфальт на плацу. Коло амвону – він вже в асфальті по коліна. Йому важко і тому він аж занадто голосно кричить вітання солдатам.
Порошенко все більше стає схожим на флегму Мирона Богдановича Маркевича з його вже канонічною фразою "Та то таке". Маркевич колись агітував за Порошенка в першому турі, а тепер тренує команду Коломойського.
Порошенко говорить довгих 15 хвилин. За цей час усіх накриває злива з холодним вітром. Дерева хитаються сюди-туди і звідти, прапори полощуться у воді, а охоронець вагається з парасолькою за спиною у президента.
Він робить декілька кроків вперед, але Порошенкові не потрібна його зрадницька парасоля у цю благословенну мить. Нехай і холод, і вітри, і сніг з дощем, і сніг з дощем, він від негоди захистить себе плащем, тебе плащем, усіх плащем.
Порошенко каже не треба, не треба псувати цю драматичну миттєвість погодного героїзму. Він вдячно приймає будь яку пору року, приймає, перевертає і використовує таку двозначну благодать для своїх потреб.
Якщо Садовий цитує пацавату львівську групу Мері, то чому Порошенко не може втілити у життя класичну пісню львівського гурту Піккардійська терція?
Порошенко осідлав стихію і на її рвучкому хребті він згадує про ту благословенну народну прикмету, сили природи підіграють йому і благословляють його на благословіння інших. Його благословляє сам Господь. Його благословляє це небо, ці ліси, ці поля та лани широкополі.
Він стоїть під зливою, усміхається вітрові і дивиться на небо так пильно, ніби побачив там хвіст Wag the Dog.
Охоронці під зливою тремтять, але мусять триматися і не посміхатися, мусять стояти і стежити за вітром у полі.
Дощ періщить, дай Боже, а Порошенко все говорить і говорить. Дощ оживив Порошенка, його пре на чистому, але солдати мокнуть, хоча українцям якось більш тепліше, ніж американцям.
А дощ все іде та іде. І це вже сльози праведників, бо Порошенко починає заточуватись під катарсис.
Дощ змиває усі сліди фасадного офіціозу і вияляє назовні усю людську недосконалість та звичайність. З вовчиків-братиків, перестрашених тим "щоб усі боялись, щоб не насміхались", капітошками вилазить щось невловимо людське.
Чубчик Синютки, що так грайлився грався з вітром на відкритті Крехівського родовища газу, тепер намок і лежить на чолі оселедцем.
Пузаті генерали світяться любощами і кар'єним ростом. І тільки генштабний Муженко схожий на сумного песика Друпі з мультиків MGM.
Він, як й Аваков, десь не тут, але й не там. Десь на сонячному пляжі з губами в трубочку.
Під час переходу на місце для брифінгу за спиною можна помітити метеостанцію, а також 21 століття, де все ще сподіваються на небесні сили.
Погоже сонце знову зникло і на карму Порошенка знову та знову полетіли з високої гори краплини підступного дощу. Драма – це святе, драма – це свято.
Більше відео тут.
І це саме та погідна нагода, щоб нарешті поставити дорзівський "Riders on the Storm".