Альбом вульгарних каверів, який намагається сховати сексуальність Назарія Яремчука під подушкою діснеївських принцес.
Каверному альбому з нагоди прокату документальної стрічки Яремчук: Незрівнянний світ краси якось вже зовсім важко ризикнути чи хоч якось вшанувати музичні заповіти Назарія Яремчука.
Перед юними поціновувачами творчости Назарія Яремчука повставало лише одне просте завдання. Посилити ті моменти, які у совку доводилося стишувати. Забрати дешеву пластмасу 80-х та остаточно визволити його грув.
На жаль, більшість виконавців на альбомі "Re:Yaremchuk" взагалі не розуміє його музики та історичного контексту. Нині багато говорять про те, яким юний бог Яремчук був секс-символом української музики 70-80-х. Увесь тут прикол у тому, що про це з рекламною метою говорять представники дещо асексуального покоління. Скажімо це так без жодного натяку, боронь Боже, на якесь злочинне узагальнення у часи всіляких порнохабів та іншого різноманіття під рукою.
Замість того, щоб вище піднести міжрядковий секс у дискового секс-символа Яремчука, його навпаки починають ховати. Так на цьому альбомі й з'являється декілька прикладів стерильних саундтреків до якихось діснеївських казочок про карпатських принцес.
Шкода, що Яремчук якось не зайшовся в якомусь кліпі з Миколайчуком. Десять років різниці не стали б проблемою для цих юних богів. Деякі треки чудово б доповнили собою в стрічки Тіні забутих предків, Пропала грамота чи Білий птах з чорною ознакою. У Вавилоні XX (1979) чи у Лісовій пісні (1980) Іллєнка вони б вже точно мали перетнутись з огляду на деякі оголені сцени у лісі. Вітальний танець Миколайчука з Гаврилюком у фільмі Анничка (1968) Бориса Івченка відразу проситься на якийсь twist та shout.
Усе це ідеальний матеріал для фільмів про перебіг альтернативної історії в Україні, а альбом "Re:Yaremchuk" наразі є переважно лише братською могилою каверів за прикладом скрябінського фільму Я, Побєда і Берлін (2024).
Насамперед незрозуміло, що тут робить такий собі поціновувач кальянного репу Balsam? Оригінальний Яремчук витягує свій не найкращий трек з пізнього періоду, а от Balsam навіщось пропонує слухачеві у 2024 році якийсь шансон під бандуру ("Сонце в твоїх очах"). Піанобой просто вбиває своєю млявістю грув "Двох перстенів" в обіймах якось шкільного ВІА з вульгарною беквокалісткою.
Старомодного романтика Іван Navi вистарчає лише на запітчений семпл у треці "Квітка Розмарія". В оригіналі там прифанкований екстаз на стьобі, а Navi може запропонувати лише натяк на свій коханий тропікал. У Яремчука трек вилітав за межі клюбу, а у нього він лише там й тусується дрібненько.
Гурт Adam у треці "Гай, зелений гай" наче переслухав у дворі канонічного хіта Ляпіса Трубецького "Ау", але, на жаль, так і не дотягнув до потрібного градусу стьобу зі своєю млявою хуліганкою зі шансонного репертуару Олега Скрипки. Kazka, схоже, зовсім не зчитує соульний оригінал треку "Коли заснули сині горі" з мемічністю сексу у Карпатах (див., хоча б книгу "Пор'ядна львівська пані"). Усю двозначність цього треку Заріцька запихає у найгірший період української музики з його дешевими аранжуваннями заради ще однієї цнотливої вакарчукески з приспівом до якогось діснеївського мультика.
"Стожари" є готовим саундтреком до котрогось з епізодів Зоряних воєн, особливо у виконанні Лілії Сандулесу. Дантес злякався зробити з того щось трип-хопове та записав посередню попсичку зі скретчами, де він, схоже, після Іґґі вирішив напосістися на Хливнюка у пошуках чогось оригінального у своїй безсмертній душі.
Грув треку "Водограй" в ідеальному стані вартувало б доточити до еротичної пишноти філлі-соулу. Простенькому попроку гурту O.Torvald байдуже на грув. Їхній манірний фронтмен рішуче вигинається глемом, хоче сексу у ньому ані на краплинку (що вже там писати про цілий водограй). Його кохане Placebo лише підсумовує альбом своїм плацебним станом, дешевим замінником чогось оригінального.
Виокремити на альбомі "Re:Yaremchuk" (2024) можна лише три треки. Голос Яремчука вкотре витягує трек "Запитай у серця" з тих дискових решток та дешевих пілакалок, а от гурт Tember Blanche робить з цього діснеївську баляду а-ля нью-йоркський дует Дарка й Славко. Несподівано це доволі притомно на тлі всіх попередніх треків.
Друга Ріка тягне соульний розмай хітової величі треку "Запроси мене у сни" десь у район північного сяйва, щоб перелитися за горизонт ледве не казковим Сіґур Роузом. Гітари натякають, що можна б було дати щось шугейзове у тій масовій ейфорії, але щось Другу Ріку таки втримало від таких ефектів. Можливо, що репертуар гурту Embrace.
А найвідповідальнішою на альбомі "Re:Yaremchuk" виявилась Джамала зі своїм ріднесеньким неосоулом у треці ("Усміхнися мені"), який відразу перейняв глибину соульного оригіналу з грайливою тінню босанови. Шкода, звісно, що цієї краси так і не запросили Латексфауну, Сергія Сир Сороку чи гурт Дао Парк, які точно знають, що таке грув.