Розмова Sport Arena з українсько-німецьким підприємцем Ростиславом Штинем.
Його ім'я останнім часом часто з'являється у вітчизняних ЗМІ: Ростислав Романович Штинь брав участь у переговорах щодо купівлі ФК Карпати, був серед ініціаторів проведення прощального матчу Олега Лужного.
Вже цих тем достатньо для ґрунтовного інтерв'ю. Однак Штинь має значно більший стаж взаємин з футболом, і ми торкнулися їх у нашій розмові.
Пан Ростислав зустрічає нас у лоббі одного зі столичних готелів. Його графік розписаний щільно – ділова зустріч, інтерв'ю, потім – виїзд на ще одне інтерв'ю. Тому ми відразу беремося за бесіду. Говоримо про перехід Невіо Скали у Шахтар, досвід керування німецьким клубом, план на нові Карпати та велику мрію про процвітаючий вітчизняний футбол і нову Україну.
Пане Ростиславе, Ви прибули з Німеччини й побачили ось цей сучасний український футбол. Бачите в ньому якусь бізнесову перспективу?
Звичайно. Український футбол завше був особливо цікавим – ми бачили це і в союзній лізі, де грали по 6-7 колективів з УРСР. Не кажучи вже про київське Динамо, завжди були й Шахтар, Карпати, Дніпро, Зоря, Чорноморець.
Всі вони здобували радянські трофеї та титули. Наші гравці завжди були на виду не лише в СРСР, а й у Європі. Тож, ясна річ, я вірю в український футбол.
І в Україну також – адже футбол є відображенням ситуації в суспільстві. З ким не розмовляєш – у всіх песимістичні настрої. Сиплються клуби, нема фінансування. Люди є бідні, й футбол їх не цікавить.
Але я сприймаю це як таке собі алібі, це розмови, які відводять нас від головного – від справжніх причин нинішньої ситуації в країні й футболі й від того, що насправді треба робити.
А що треба робити?
Потрібно утворювати нову систему, яка зв'язуватиме людей, які організовують чемпіонат і утримують клуби. Потрібно підключати фахівців, які відповідають за політику й ідеологію. Шукати нових інвесторів. А головне – робити наш футбол бізнесовим проектом за сучасними зразками.
Звичайно, нам далеко до англійської Прем'єр-ліги чи німецької Бундесліги. Але ми маємо стати такими ж успішними, як хоча б австрійський чи бельгійський чемпіонати. А за потенціалом український футбол здатен і на більше.
Головне питання – в організації, пошуку нових підходів до бізнесу. Так, Україна переживає драматичний момент історичного перелому. Але в цьому і є наш шанс, тому що погляди світу чи не вперше за останні десятиліття спрямовані на нашу країну й потрібно довести світу, що йдуть зміни, що ми готові змінюватися.
Якщо дозволите, конкретизую запитання. Багато років ми чуємо, що футбол в Україні не може бути прибутковим.
Це неправда.
Так от. Нас запевняють, що великі видатки зумовлені тим, що на інші кошти закордонні гравці до нас не прийдуть. Заробити їх самим – несила. Значить, нема іншого виходу, аніж довірити все життя клубу власнику (спонсору, президенту), бо ніхто, крім нього, не зможе забезпечити потреби ФК. Тобто, це – схема проїдання, освоєння спонсорських коштів. А в чому тоді ви бачите можливості перетворити клуб на прибуткове підприємство?
Повинна бути побудована система! Футбол має жити за схемами будь-якої іншої галузі. А в українській футбольній індустрії є розрив – окремими життями живуть ФФУ, УПЛ, інші структури. Телебачення платить, скільки може, й не бачить привабливості в чемпіонаті. Рекламний ринок падає.
Але насправді це – цілина! Якщо ситуація нині така, то можна робити найнеймовірніші речі! Треба вивчати світовий досвід. Раз немає всеукраїнського ринку – треба використовувати регіональний ринок.
Наведу приклад Фрайбурга: клуб постійно плаває між першою й другою Бундеслігами, але лишається прибутковим! У нього є своя інфраструктура, постійно вирощуються цікаві молоді гравці, які потім з прибутком продаються. І ось цей Фрайбург – дуже важлива частка життя, економіки, бізнесу свого регіону. Він акумулює увагу місцевих жителів, рекламні можливості, бізнесові можливості.
Такий Фрайбург можна робити, напевне, у кожному обласному центрі України, якщо грамотно використовувати місцевий потенціал.
А є ж у футболі й інший рівень – спорт найвищих досягнень. У нас є вже крупні клуби навіть за європейськими мірками – Шахтар і Динамо. Для них також можна зробити більше.
Футбол – це така унікальна штука. Це битва ідей. Тут місця в таблиці визначаються не розмірами бюджетів чи іменами гравців, а ефективністю використання своїх можливостей.
От нам у цьому треба вчитися у Лестера, у Гоффенгайма, у багатьох-багатьох інших клубів. Українські клуби звикли освоювати бюджети. А європейські клуби вчаться спонсорські кошти сприймати як інвестиції, з яких варто напрацювати прибуток. Ось у цьому – принципова, фундаментальна розбіжність.
Ваше ім'я в українському медіа-просторі нещодавно потрапило на всі передовиці – у зв’язку з переговорами по купівлі Карпат. Чого було більше в цьому: сентиментів щодо улюбленого клубу юності, бажання створити прибутковий бізнес-проект чи ще якихось мотивів?
У кінці 80-х – на початку 90-х моє агентство "Ростислав show" було співвласником одного з найперших українських комерційних банків, і одним із наших проектів був викуп ФК Карпати.
Але, по-перше, на той час я не міг приймати рішення самостійно, а, по-друге, у самих Карпатах тоді була якась така думка старих функціонерів, що вони справляться з новими умовами самі.
Тож ідея придбати Карпати для мене не нова – я з дитинства був прихильником цього клубу. Мій батько фанатично любив Карпати, возив мене на матчі львів'ян. Та й взагалі, український футбол – успіхи Динамо Лобановського, збірної були для нас якимись моментами особливого щастя й гордості.
Так що дійсно – було й питання сентименту, але, звісно, хотілося на основі Карпат зробити дійсно народний клуб, який би функціонував за новітніми європейськими маркетинговими зразками.
І яким Ви бачили проект ФК Карпати? То мав бути "український Фрайбург" чи "українська Баварія"?
Однозначно не Фрайбург. Карпати – значимий клуб української ліги. Він може не завжди першим, але ніколи не може бути останнім. Можуть бути спади, неправильні рішення розвитку на якомусь циклі.
Може довше тривати зміна генерацій. Але при цьому це – бренд, ім'я, статус. Карпати, як і галицький регіон у цілому, мають свій характер.
Що Ви могли дати цьому клубу? Ви вели великого інвестора чи пропонували якусь нову бізнесову схему?
Ні, ми не покладалися на одне багате ім'я. Реального інвестора, який сказав би: "Я заходжу в Карпати з мішком грошей", не було. Ми покладалися на нашу скромну маленьку німецьку компанію спортивного маркетингу, яка може налагодити менеджмент, створити серйозний продукт, з яким можна вже йти на переговори до великих спонсорів.
До слова, маю відразу спростувати деякі заяви у вітчизняних ЗМІ. Ми готові були навіть не лише до купівлі, а й до того, щоб на початкових етапах просто взятися за управління клубом. Щоб налагодити маркетинг, знайти дрібніших спонсорів, поліпшити роботу з фанами й місцевими спонсорами.
Цьому, до речі, мала сприяти й ситуація. Україна наразі – добре поле для інвесторів. Ми живемо у часи, які настають раз на століття – це часи можливостей. За кордоном це також розуміють.
Україна – держава з незавершеним збройним конфліктом, з чи не найшвидшими у світі темпами девальвації національної валюти, з високим рівнем корупції. Звідки впевненість, що зарубіжний інвестор міг би прийти у Карпати чи будь-який інший місцевий бізнес-проект?
Немає жодної впевненості – впевненість може бути лише у Творця на небесах. Але є переконання, що цікавий зростаючий проект однозначно привабить інвесторів. Я є співвласником двох компаній за кордоном, і я розглядаю їх як свій власний проект.
Співпрацюю з багатьма футбольними людьми, які мають стосунок до німецьких, італійських, англійських ліг. Тому бачу тенденції й маю своє внутрішнє відчуття.
Просто я розумію механізми, за якими можна створити ейфорію навколо клубу. Об'єднати креативних людей. Створити феномен місцевого улюбленого клубу. Так, я згоден з вами – є війна, є інфляція.
Але є й дані, що тільки через міжнародні платіжні системи типу Western Union в Україну приходять мільярди доларів від заробітчан, від тих, хто за кордоном працює, щоб повернутися сюди успішним.
Знаєте, на чому робилися перші гроші на зламі 80-90-х? Парадоксально, але на мрії – на красивому закордонному одязі, на сигаретах і віскі, які люди бачили у голлівудських фільмах.
Футбол – це також мрія. У Бразилію входять колосальні кошти лише за продаж футболістів. Люди з фавел виростають у мільйонерів. А Україна ж знаходиться у центрі Європи, у нас потенціал і можливості навіть вищі!
Не можу не задати цього запитання. Ви читали інтерв'ю Димінського, де він висловлювався про вас і переговори щодо продажу клубу? Чи була розбіжність у тому, що ви бачили своїми очима й у тому, що було надруковано в інтерв'ю?
Якщо дозволите, не буду цього коментувати. Для мене це неважливо.
Тобто Ви, як прагматична людина, готові вести переговори з будь-ким не зважаючи на обставини й бекґраунд?
– Ми всі люди, ми маємо свій світогляд, цінності. Я навчився не характеризувати й не оцінювати інших людей.
Тоді перейдемо до іншої теми. Та бізнес-модель, яку Ви задумували для Карпат, може бути застосована тільки для Карпат, чи й для інших клубів України?
– Звісно, схема є універсальною – never say never. Але чому для мене важливі саме Карпати – я чудово відчуваю ситуацію у моєму рідному регіоні, тому це та холодна вода, в яку я можу скакати. А що в інших регіонах? Тут треба вивчати ситуацію досконало, з усіма місцевими нюансами. Тож схема роботи буде та ж сама, але масштаби можуть відрізнятися.
Тому що Карпати – це ще й велике місто, обласний центр з певною кількістю населення й відсотком уболівальників. А є інші міста – десь менше людей, десь менше бізнесу, десь менше фанів. І при калькуляції роботи й планування клубу це також треба вводити в формулу підрахунку.
Взагалі, футбол у Вашому житті займає велике місце?
Я з родини вболівальників. Мій хрещений батько – батько Андрія та Ореста Балів. З дитинства мав touch до футболу, й мав вибір – йти у футбол чи у музику. Був момент, коли я міг іти в спортінтернат, але дід подарував мені привезену з Америки скрипку, і це була магія, яка мене захопила.
Але в футбол грав завжди – і будучи музикантом, і будучи підприємцем. Ще у Бонні ми створили команду при українському посольстві – у нас грали Лютий та Пасулько.
Обігрували росіян, німців, виграли кілька турнірів серед дипломатів та бізнесменів. Та й взагалі, виглядали чудово. Я тоді співпрацював з фірмою-виробником спортекіпірування Uhlsport, тож команда Україна (Бонн) виступала в ексклюзивній іміджовій формі.
Тож я щиро люблю футбол, мене до нього тягне, і я завжди з ним. Футбол – це поле магнетизму, яка збирає любов і сподівання мільйонів людей, які йому вірять.
У часи Вашої молодості футболісти були найбільш модними й просунутими людьми Львова?
Фактично, так. Вони одягалися сучасно, слухали сучасну музику, їздили часто на закордонних машинах. І це не лише про карпатівців мова – Зоря ставала чемпіоном СРСР без зірок, в Одесі, Дніпропетровську, Києві футболісти також були найсучаснішими й найпопулярнішими людьми.
Зараз футболіст має в сотні разів більшу зарплату, ніж пересічний житель України. Тоді футболіст був доступнішим, Вам не здається?
Ну, так. У вашому питанні два моменти. Звісно, у радянські часи футболісти були привілейованими – отримували квартири, машини, мали дефіцит. Але й у тому правда, що вони не були настільки відірваними від народу.
Я мав недавно цікаву розмову з одним фахівцем про те, у чому феномен футболу. Адже футболісти не виробляють продукту, який можна з'їсти, зодягнути чи поставити на етажерку. Але наша цивілізація зростала на "хлібі та видовищах" – тож місце, яке займає футбол у сучасному суспільстві, закономірне.
Футбол – це унікальна річ. Для німців "бернське диво" дало поштовх у розвитку, вони зрозуміли, що вони не лузери, а люди, які можуть творити й дивувати. Я сам себе часто запитував, чому мене так тягне в футбол. Це магнетизм, коли колективна воля групи людей руйнує заплановані сценарії й видані прогнози.
Ви зі Львовом розірвали стосунки, чи там у Вас лишаються люди, до яких Ви можете подзвонити чи заїхати без попередження?
Є, звичайно. І у Львові, і у всьому світу. Я спілкуюся з багатьма людьми, і мені приємно, що можу себе назвати жителем всієї планети, а не окремого якогось її куточку.
Є іще одна історія Вашого перетину з футболом України. Наскільки знаю, ви посприяли тому, що Невіо Скала став головним тренером Шахтаря. А саме з італійця, напевно, почалася новітня славна історія донецького клубу. Як це було?
На той час ми активно співпрацювали нашим агентством із дортмундською Боруссією – ще тим могутнім клубом часів Міхаеля Майєра та Ґерда Нібаума. І мені передзвонив з Мюнхена представник Шахтаря й запитав, які варіанти я можу запропонувати.
Я назвав їм кілька прізвищ – серед них були Невіо Скала, а також, до речі, Бернд Шустер, який пізніше таки став головним тренером Шахтаря. Донецький клуб підтвердив інтерес до Скали, і надалі моє агентство вело всі переговори.
Ваші особисті враження: чого на той час хотів Шахтар?
То був цікавий час. Пішов Бишовець, прийшов Прокопенко. Як мені здалося, Віктор Євгенович уже тоді лобіював Мірчу Луческу. І тепер я розумію, чому – фактично, румунський спеціаліст ідеально підійшов донецькому клубу, і це підтверджено часом і результатами.
А що дав Шахтареві Скала?
Європейське бачення футболу. Невіо зі своїм прагматизмом глянув новим, свіжим поглядом на багато речей у клубі. Вважаю, що з нього якраз і почався перелом у Шахтареві.
Плюс Скала дав зерно європейської ментальності в підході до тренувального процесу, поваги до гравця як особистості. У тренерів радянської школи цього нема – там є тиск, підведення всіх людей до єдиного стандарту.
Як ішли перемовини? Важко?
Майже рік. Але було дуже цікаво – я багато навчився завдяки цим переговорам, адже міг зсередини бачити мотивацію, візію, сподівання усіх сторін.
Хто був більш вимогливим і прискіпливим під час переговорів – українська чи італійська сторони?
Скажімо так, усі сторони ставили професіональні запитання та вимоги. Невіо Скала – раціональна людина. Його цікавили всі нюанси: економічна ситуація в країні, стан чемпіонату й рівень конкурентів, трансферний ринок України й можливості клубу на міжнародному рівні, навіть якість доріг та логістики у місті та державі в цілому. Для нього дрібниць не було.
Від Шахтаря переговорники також цікавилися всіма обставинами. Наскільки я розумію, на той час, коли вони сказали мені, що хочуть вести переговори зі Скалою, вони встигли все вивчити про Невіо – його біографію, характер, кар'єру.
Невіо Скала – який він? Доводилося чути сотні історій про спільне готування макаронів з футболістами, про автомобіль "Нива" та звички італійця. З цього складається певна картина. А у вас який образ Скали лишився у пам'яті?
Невіо – це розумна й прагматична людина. Він такого сільського, фермерського походження. Достатньо глянути на його руки, щоб це зрозуміти. Мислить він так. А дружина у нього – німкеня. І от уявіть собі такий мікс.
Які були основні перестороги й стереотипи Скали щодо України?
Тоді Донецьк як місто виглядав інакше – не було ще там Донбас-Арени. Шахтар як клуб ще не вигравав Кубок УЄФА, не виступав у плей-оф Ліги чемпіонів. Звичайно, його ще треба було переконати, що сюди можна їхати і що тут є перспективи.
Та й треба розуміти психологію великих футболістів і тренерів. Це багаті й забезпечені люди. Вони не відчувають браку уваги чи пропозицій. Тому навіть кількість нулів у контракті для них – не головне.
Тож коли переговори велися, йшлося про кілька речей. Гроші також були, але вони не були єдиним стимулом і інтересом, запевняю вас. На рівних правах обговорювалися ще й рівень амбіцій та можливостей, а як наслідок – завдань клубу. А також – звісно, якість життя Невіо та його близьких.
Для футбольної людини (а тим більше – людини у віці) підписати контракт – означає присвятити кілька років життя якомусь проекту. І треба бути впевненим, що ті завдання й цілі, які ти перед собою ставиш, можна реально виконати, та ще й маючи при цьому нормальні умови для роботи й проживання.
Коли ти приїздиш у якесь місто – ти не просто працюєш у клубі, а й спілкуєшся щодня з людьми, дихаєш цим повітрям, ходиш цими вулицями.
Це нормальна практика для футболу, коли ставляться такі запитання. І навпаки, якщо у переговорах тренера чи футболіста цікавлять лише гроші, й він готовий їхати хоч на Аляску, хоч ще кудись, то це не з кращого боку його характеризує.
Свого часу німецькі колеги цитували фрагменти автобіографічної книги Бернда Штанге – екс-наставника Дніпра. Він пригадував, як до нього на переговори приїздили стереотипні "гінці" Дніпра у малинових піджаках та на кавалькаді 600-х мерседесів. Шахтар років за 5-6 потому виглядав солідніше?
Моє особисте враження – Шахтар уже на той час був солідним клубом із правильно вибудованою структурою. Повторюся, мене вразило, що коли ми тільки починали переговори, вони буквально все вже знали про Скалу.
Так роблять у Європі – це був правильний підхід.
У тодішньому Шахтареві зарплати були не настільки великими – навіть провідні гравці мали по 5-15 тисяч доларів у місяць. Умови Невіо Скали були пересічними, чи люксовими?
Скажу так: на той момент він був одним із найбільш високооплачуваніших тренерів у світі.
Ринат Ахметов брав участь у переговорах?
Так. Справив враження сучасної, цікавої людини. Це кажу не як комплімент – дійсно цікаво було спілкуватися з цією сильною особистістю.
Як Ви вважаєте, на той час Ахметов обирав для клубу гучне ім'я чи конкретну особистість?
Ні, за моїми враженнями, він більше цікавився не якимись дипломами чи регаліями, а світоглядом та цінностями Скали. Ми пропонували на вибір кілька кандидатур – це були різні тренери, у тому числі – й з гучними титулами. Але вибрали у Шахтарі саме Невіо. Його особистість була ключовим моментом.
І зараз я розумію, що з боку Ахметова це був прагматичний хід – обрати саме Скалу, у якого була слава тренера, який уміє налагодити колективізм і дати хороший результат із наявним складом. Скажу навіть так: не впевнений, що на той час Луческу чи якийсь інший тренер зробили б Шахтар чемпіоном і володарем кубка саме з тим складом. Я так думаю – це моя суб’єктивна думка.
Тобто на той час Скалі навіть не обіцяли придбань такого рівня, які у майбутньому були в Луческу?
Невіо – це такий фахівець, який працює з тими футболістами, які є. Звісно, була "війна підходів". От перед фіналом Кубка України Динамо було закрите на базі, а Скала відпустив усіх гравців домому. Як наслідок, коли минув екстра-тайм, Шахтар був свіжішим і виграв.
На Вашу думку, Скала міг пропрацювати у Шахтарі довше чи Аустрія не була випадковістю?
Звісно, та поразка не була випадковою, хоча результат мав бути іншим. Мені здається, на той час у клубі багато хто вирішив, що може робити те саме, що й Скала. Зі сторони методи роботи Невіо не виглядали якимись неймовірними – не було якихось інноваційних вправ, не було якихось особливих тактик.
Футбол – складна "кухня". Можливо, інші вирішили, що можуть цими ж методами дати ті ж результати. Але, як бачимо, аж до приходу Луческу це нікому не вдавалося.
Скала зробив хорошу справу для багатьох гравців – і Бєлік при ньому прогресував, і Воробей переживав хороші часи, а із Тимощука взагалі саме Невіо зробив опорника, лідера та капітана. Завдяки чому він розгледів у людях ті зернини й іскорки, які інші не бачили?
Він йшов працювати з тим матеріалом, який є. Він не мав навіть ресурсів щось кардинально змінити. Це так, як піаніст приїжджає й бачить на сцені рояль – це може бути найсучасніший інструмент, а може бути паршиво налагоджений. Але грати треба і на тому, і на тому – та ще й потрапляти в ноти. І в цьому велич артиста (і тренера також) – щоб зіграти на будь-якому інструменті.
Яка доля Ваших зі Скалою стосунків? Як давно бачилися і чи немає у нього бажання ще якось навідатися в Україну?
Річ у тому, що я сам відійшов від агентської діяльності – мені самому було нецікаво, я бачив для себе іншу роль у футболі. Чи цікаво це йому? Не знаю. Мені важко сказати. Після Шахтаря й Спартака він зосередився на рідній фермі, він отримує справжню насолоду від роботи на землі.
А зараз є ще одна "рослинка", яку він має доглядати й вирощувати – відроджена Парма. Тож в Україні має з’явитися надзвичайно амбітний проект, щоб він спокусився.
І у яких саме царинах футболу Ви вирішили попрацювати після настільки вдалого проекту, як організація переходу Скали в Шахтар?
Ми взялися за клуб Боруссія Фулда, який хотіли вивести з четвертої ліги у другу Бундеслігу. Всі гроші з агентської діяльності я вклав у цей проект. І нині своїм друзям напівжартом кажу, що все, що я заробив у футболі, йому й віддав.
Саме зіткнувшись із цим досвідом, я зрозумів, наскільки важливий для Німеччини футбол. Наскільки ця гра для німців багато важить – це більше, ніж бізнес, політика. Це людські стосунки, це гордість, це місія.
З ким конкурувала Боруссія Фулда?
Той ж Дармштадт, який нині у Бундеслізі, був нашим конкурентом. Бруно Лаббадія, що нині очолює Гамбург, на той час був їхнім наставником і починав тренерську кар'єру. Німецький футбол – це дуже високий рівень.
І що ж у Вас був за клуб?
У нас була топ-команда. Наведу кілька фактів: у нас були екс-гравці Баварії та Айнтрахта, а також футболіст олімпійської збірної Камеруну. Все було серйозно. На матчі з Дармштадтом на нашому стадіоні було 18 тисяч глядачів.
Маючи уже серйозний агентський досвід, я сподівався, що зможу цей клуб вивести на вищий рівень. Проект був розписаний на роки наперед. Єдине – інвестор у нижчих лігах не міг володіти клубом, регламент забороняв йому брати всю повноту влади.
Тому треба було відразу ж підвищуватися в класі – тоді було б зовсім інше, значно вище, фінансування. Але нас не пустили.
Хто саме – судді, суперники, федерація?
Скажімо так, Дармштадт мусів підніматися, бо це клуб, який представляє велике місто й цілий регіон залежав від його успіху. Вони з третьої ліги потрапили в четверту, і якби ще на сезон там лишилися – то банкрутували б.
Тому я твердо можу сказати – то було політичне рішення місцевої федерації. Пізніше ми працювали й із латвійською Вентою – там були свої обставини.
Тож, уже з власного досвіду, Ви казали, що треба знати бекґраунд того міста, куди ви йдете зі своїми грошима. Зараз чимало українських агентів, бізнесменів розглядають варіанти щодо придбання закордонних клубів. Що ви їм порадите? Варто український капітал вкладати в закордонні клуби?
Це дуже серйозна тема. Бєланов та Перепаденко працювали зі швейцарським Вілем. Знаю, що в берлінському Уніоні також були якісь наші земляки. Бути легіонером на чужому ринку – це важко, треба мати великі тили.
У Челсі Абрамовичу попервах також було важко. І в Монако Риболовлєву. Але коли у тебе великий капітал – ти можеш витримати паузу. А коли у тебе мінімальний ресурс – то ти не маєш права на помилку й потребуєш результату відразу ж.
Ті ж Абрамович з Риболовлєвим вписуються в стереотип "пострадянських президентів футбольних клубів": вони готові переплачувати за славу. А чи можна досягти успіху в футболі, не переплачуючи? Скажімо, в Україні з бюджетом в півтора мільйони євро ви змогли б усіх здивувати?
Скажу вам, що такі приклади є. Той же Русенборг у Норвегії не просто досягав футбольних успіхів, а й був банком для бізнесу у своєму регіоні. Вони надавали кредити малому бізнесу, підтримували навколо себе пул людей, які прагнули успіху. Тож це питання довіри, знань і амбіцій.
Це мистецтво вибудувати свій світ, свою країну в країні. Якщо зібрати однодумців, то це можна зробити. Головне – щоб для них футбольний клуб був їхнім життям, їхнім головним бізнесом, а не просто розвагою.
Не так багато матчів грається в сучасному прагматичному футболі не для турнірних результатів, а для задоволення. Одним із них мав стати прощальний матч Олега Лужного за участі ветеранів Динамо, Арсеналу, Карпат. Уже були визначені час, місце, але саме свято на Львів-Арену так і не з'явилося. Чому?
Ми не врахували ситуацію в Україні. Коли в грудні домовилися, що будемо це робити, ми поставилися до справи з великим натхненням. І застосували важелі, які працюють за нормальних умов. Але на даний момент ситуація склалася інакша.
І які саме були проблеми?
У нас довго не було відгуку від Арсеналу – адже гравці-одноклубники Лужного уже лондонському не належали, жили своїм життям. І спочатку ми взагалі почули відмову від Арсеналу. Але, на щастя, прес-аташе та менеджмент клубу зголосилися нам допомогти. Вони збирали для нас контакти, знаходили цих футболістів по всьому світу.
Ще один момент – не всі спортсмени розуміли, що є Львів. Вони чули слово "Україна" у новинах, однак не дивилися на карті, що це місто на зовсім іншому краю великої держави, за багато сотень кілометрів від гарячих точок. Можливо, дехто саме через це остерігався.
Головною ж наукою для нас стало те, що треба було задіяти клуби – і Арсенал, і Динамо. А через те, що ми взялися за все самі, ми по часу не встигали.
Резюме – ми помилилися в оцінці потрібного для організації часу. Потрібно було не півроку, а рік, та ще й дуже вгадати часу, щоб усі могли відзначити цей день у своїх календарях.
Від кого з футболістів Арсеналу ви почули категоричне "ні", а від кого – "так"?
"Ні" ми не почули ні від кого з футболістів. Але були свої обставини. Скажімо, Діксон на той час був зайнятий – він запланував коментувати матч Англія – Туреччина. Вієйра якраз прощався з Манчестер Сіті і переходив на тренерську роботу в Нью-Йорк, тому просто передав вітання Олегу й найкращі побажання.
Готовий був їхати Шукер. Цікавився Овермарс. У цілому, Лужного всі шанують й готові були приїздити, так що крапку на такому матчі в жодному разі не ставимо.
Тож такий матч можливий у майбутньому?
Однозначно! Він потрібен. Такий виставковий матч повинен нести якусь соціальну місію, адже гравці – це посли доброї волі, які можуть збирати навколо себе добрі емоції й добрі справи. Тому обов'язково буде в Україні такий красивий день, коли на поле вийдуть Лужний, Шевченко, Ребров, Шукер, Овермарс, Вієйра.
Які у Вас наразі бізнес-інтереси в Україні? Вони пов'язані з футболом?
Футбол там є, хай і на третіх-четвертих місцях. Це проекти, які з'явилися на вимогу часу. Але поки вони не реалізовані – дозвольте мені про них не говорити. Вони люблять тишу.
Якщо все те, про що Україна мріє, збудеться, наш футбол може вийти в один ряд зі світовими? Це побачимо ми чи хоча б наші діти?
Все буде! Пригадайте, скільки чудесних перетворень ми бачили у світі. У нас також все вийде. В України – колосальний потенціал. І все, що треба створити – це ринок, на якому цей потенціал може реалізовуватися.
Помилкою, думаю, було після розвалу Союзу програти стількох талановитих гравців, клубний рейтинг на користь сусідів. Помилкою є вважати, що достатньо двох клубів для успіху футболу країни в цілому. Ліга має бути сильною, цілісною. Енергія має йти знизу. У всьому, не лише в футболі.
Наостанок – бліц. Чому Вас навчила сучасна Україна?
Сумніву в собі, умінню відсіювати негатив, вірі в себе і свої мрії.
Що з Німеччини Ви хотіли б пересадити в Україну?
Організованість. Митрополит Шептицький ще сказав: чому бідні? Бо неорганізовані.
Чого із України Вам бракує в Німеччині?
Самої України. Я серцем тут. Почуваю, звісно, себе однаково скрізь – у будь-якій країні. Але батьківщину завжди лишаю в серці.
Якби Вам в юності розказали, ким Ви станете й чим будете займатися ось у цьому 2016 році, Ви були б задоволені?
В юності – ні, в юності ми всі – максималісти. Але зараз я скажу, що треба бути собою задоволеним завжди. Кожній миті треба віддавати тільки найкраще.
Вірите в добре майбутнє нашої країни?
Вірю у добре майбутнє цілої цивілізації. Все, що відбувається у світі, впливає й на нас. Тож в Україні також обов'язково все буде добре.
Артур Валерко, Sport Arena
фото: Walter. M. Rammler