Римма Зюбіна: Хочу, щоб наше кіно не намагалось дивувати світ, а розповідало історії, які нам болять

Зірка фільму "Гніздо горлиці" розповідає про свої останні кінопроекти, про любов до львівського вокзалу, про реформу театральних закладів, про долю актора та багато іншого

У рамках театрального фестивалю "Кіт Ґаватовича" до Львова нещодавно завітала знана українська акторка Римма Зюбіна, особливо відома глядачам за фільмом Гніздо Горлиці.

Варіанти не могли оминути нагоди поспілкуватися із пані Риммою та записати розмову з нею.

У вас, мабуть, дуже щільний графік, але Ви дуже відкрито ставитесь до запрошень на всілякі події. В червні я Вас бачив на проекті "Class Act: Схід-Захід", а тепер ось на молодому фестивалі, який відбувається лише вдруге. Як Ви все встигаєте?

Якщо говорити про фестиваль "Кіт Ґаватовича", то Єва Якубовська як організаторка була дуже переконливою. (сміється) "Сніданок з Риммою Зюбіною", та ще й Стрийському парку! Такого в моєму житті ще не було. До того ж новий формат вирішення театральних проблем. Тому я погодилась. Я завжди відкрита до чогось нового. В мене світ не обмежується лише тими справами, в які я занурена щоденно. Мені цікаво все. А майстер-класи з дітьми – це теж мої маленькі моновистави. Коли мене запрошують, я ніколи не замислююсь – брати участь чи ні. Якщо є час, то завжди. А тим більше Львів. Як можна відмовитися від поїздки у Львів!

Часто буваєте у Львові?

Минулого разу я тут була, здається, на презентації фільму Гніздо горлиці. Це майже рік тому. Але коли проїжджаю через Львів потягом, наприклад дорогою в рідний Ужгород, то завжди виходжу тут на перон. Дуже люблю львівський вокзал. І голос львівського диспетчера мені зовсім інший, ніж у інших містах.

Приїдете на Львівський книжковий форум?

Планувала, мені навіть запропонували 14 вересня читати на одній із подій Форуму. Але 16 вересня в мене буде прем'єра постановки "Різня", там ще залишається багато роботи, тому ніяк не встигаю. Якраз через брак часу в цьому театральному сезоні я вирішила перейти на новий формат співпраці з театром – на разові роботи. Минулого року ми об'їхали з презентаціями Гнізда горлиці близько 20 міст України і багато країн, були зйомки у Словаччині фільму Межа. І просто вже якось совість замучила щоразу писати ці заяви щомісяця – "Прошу надати мені 5 днів за власний рахунок…" Тому, щоб нікого не підводити, вирішила перейти на інший режим.

Після Гнізда горлиці Ви знялися у словацькому фільмі Межа?

Так, це словацько-українська копродукція. Мене запросила словацька продюсерка Ванда Адамик-Грицова, яка подивилася Гніздо горлиці на Каннському кіноринку і я її зацікавила. Межа – це історія з життя в українсько-словацькій прикордонній зоні, між Ужгородом та містом Убля зі словацького боку. Дія відбувається у 2007 році напередодні вступу Словаччини до Шенгенської зони. Показується життя двох сімей, які займаються контрабандою. Всі вони ніби перетинають певну межу, опиняються під владою грошей.

Фільм Межа отримав приз за кращу режисуру на міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах і це теж дуже важливо для України, як учасниці цього проекту. Основу творчої команди склали словаки, але були і українці. Разом зі мною знімалися наші Стас Боклан, Володя Геляс, Олександр Піскунов, Макар Тихомиров, наші операторська та освітлювальна групи, художники, гример. Словаки були дуже задоволені нашими спеціалістами.

Зйомки були досить складними, адже це трилер про реальне життя на кордоні – вбивства, потоплення в кар'єрі, нічні зйомки і всілякі аврали, коли липень знімається в жовтні. За 36 днів – 40 локацій. Володя Геляс навіть потрапив до реанімації через зйомки у холодній воді.

Коли фільм покажуть в Україні?

Стрічка вже цілком завершена, словацька прем'єра відбулася 3 серпня і ще досі б'є там усі рекорди переглядів. Але для України готується окремий дубляж і в українських кінотеатрах Межа йтиме з 16 листопада.

В оригінальному озвученні словацькою і українською, ми вже показали ужгородським глядачам. Там майже всі розуміють словацьку. І  цей допрем'єрний показ саме в Ужгороді, досить логічний – всю українську історію ми знімали в Закарпатті і в Ужгороді, нам допомагало багато місцевих мешканців, то ж приїхали ми, як до рідних, адже це історія там знайома багатьом. І вже чула відгуки, що стрічка дуже зачепила людей і вразила.

Не відпускає Вас якось тема кордонів…

Так, це точно! (сміється) Я вже так собі жартую, що є різні амплуа – травесті, інженю, а в Римми Зюбіної – заробітчанство і контрабанда.

Ну, у військові проекти я ж не потрапляю, бо там потрібні хлопці. Хіба у серіалі Гвардія-2 зіграла роль мами хлопця, який пішов на фронт.

В акторській професії ніхто гарантії працевлаштування не дає – ніхто не знає, які саме ролі він буде грати. Тому, слід завжди бути у формі, готовим для будь-яких пропозицій і вміти терпляче чекати.

Як пожежникам?

Саме так! (сміється) От є така показова історія. Коли мій син був маленький, я шукала для нього няню, але спілкуючись по телефону, не хотіла так людям відразу казати, що я акторка. І якось розмовляю з однією пані і розповідаю їй про свій графік роботи. Кажу, що в мене робочий день ненормований, можу і вранці працювати, і ввечері, зазвичай за тиждень знаю свій розклад, але можуть викликати і несподівано, буває, що звечора кажуть бути на ранок. Вона слухає, а потім каже – "Я зрозуміла! Ви на швидкій працюєте?".

Тут справді багато подібностей. Нещодавно один шанувальник побачив мене біля лікарні, впізнав і каже – "А я все життя думав, що лікарі і актори не хворіють".  Лікарняний для актора – це нонсенс. Актор грає в будь-якому стані. Завжди, за будь-яких умов.

Пам'ятаю, під час Майдану була на зйомках в Одесі. 20 лютого, коли бачила по телевізору, що там відбувається, моє серце просто розривалося. Кілька разів вже поривалася все кинути і сісти в потяг до Києва. А потім прийшла на знімальний майданчик, один із працівників каже – вчора вбили друга мого дитинства, сусіда- однокласника. І я думаю – "От він же ж не кидає все і не їде туди – яке я маю право розвертатися, їхати і підводити людей?".

Але допомагала через фейсбук чим могла. Повернувшись, миттєво поїхала в лікарню на чергування.

Я постійно про це думаю. Мабуть, у кожного свій фронт і своя війна.
Коли ми в Генуї знімали Гніздо горлиці, теж був дуже трагічний момент. Мали знімати сцену як українські парафіяни збираються в неділю у храмі, до речі, дуже древньому, в якому ще хрестили Христофора Колумба. Цікаво, що там на службі були одні жінки – така дивна картина, чоловіків нема, як ніби після війни чи якоїсь катастрофи. Ми вже виходили з Храму, і одна жінка почала розповідати, що її  син загинув на Майдані, його нема, а вбивців не покарано. І, звісно ж, набігають емоції… Їй стає погано і, ми з Наталкою Васько допомагаємо, чекаємо швидку. Звичайно, зйомки у той день скасовуються.

Під час допрем'єрного туру Горлиці теж чули багато сумних та болісних історій від людей – про життя, про заробітки. На Західній Україні нас запитували – "от повезете ви фільм на схід, в Днііпро чи Харків, думаєте його там зрозуміють?" Для мене самої було відкриттям, наскільки близькою для багатьох виявилась ця тема. В Дніпрі заходимо на телеінтерв'ю, а журналістка говорить – "Мені ця тема знайома – обидві мої накращі подружки в Італії на заробітках. Одна 25 років, інша – 15. І я теж збиралась їхати. В останній момент передумала."

А коли ми показували Горлицю у Фінляндії, то місцеві фіни нам зізнавалися, що стрічка їм теж близька, що вони були в подібному становищі, їздили працювати до шведів.

У Грузії мені сказали – "Ты сыграла грузинскую женщину!". Зал після перегляду весь піднявся, оплески, море квітів. Таке в мене буває тільки в рідному місті – в Києві, ну і в Ужгороді. І дуже приємно, що такий прийом був у Тбілісі.

Ще досі згадую цю поїздку. Подарунків було багато. Один чоловік подарував брелок з грузинським прапором, ношу тепер на ньому ключі від машини. А після перегляду підійшла Марія Москаленко, організаторка показу і дає таку цікаву сумку. Каже – Вам передали. І тільки згодом у Києві я дізналась, що її мені подарувала Людмила Тимошенко, драматургиня, яка була з нами на "Клас-Акті". Дуже гарна торба, з льону. Я взагалі люблю авторські роботи, тому вийшов дуже приємний подарунок.

А що Вам найцікавішого дарували шанувальники окрім квітів? Щось таке, що найбільше запам'яталося.

Взагалі, зараз стали популярними букети не з квітів, а з чогось їстівного – шоколадки, полуничка, ожина і таке інше. Мені продюсери стрічки DZIDZIO Контрабас такий на День народження подарували. Я у них маленький епізодик грала.

Деколи так смішно буває – коли на сцену разом з квітами приносять такий продпакет з пляшками і цукерками.

Була фантастична зустріч з однією жінкою. У 2000-му я знялася у серіалі Пані Удача, виконала там роль алкоголічки Горохової. Завдяки цій ролі я знову, так би мовити, ожила у кіно після паузи 90-х. І ось іду підземним переходом, а там жінка продає петрушку, укропчик. Я нахиляюся, питаю "скільки", а вона підіймає голову і раптом вигукує – "А-а! Живая Горохова!".

Ми почали дружити з цією пані Людмилою. Вона колись жила в центрі Києва, а тоді переїхала з чоловіком за місто і знайшла для себе таку насолоду – вирощувати зеленину. Вона приходила разом із внучкою на всі мої вистави і завжди приносила подарунки – взимку консервації, грибочки, варення, влітку свіже – полунички, укропчик, листя салату. Смачнішого і натуральнішого не їла!

Ще одна шанувальниця – пані Ксенія Буряк з Дніпра, з якою познайомилася на виставі у Ади Роговцевої в Києві. Ксенія приїздить майже на всі мої вистави і завжди дарує дуже неповторні речі. Наприклад, коробка цукерок, але власноручно запакована – сургучем запечатано, букви власноруч випалені, фотокартка моя з прем'єри приклеєна. Я обожнюю, коли своїми руками створено. І хоча все це дуже приємно, але ще більше люблю сама дарувати.

Сьогодні таке враження, що українська кіноіндустрія вже оживає, починає рухатися, щось робиться.

Як каже статистика, цьогоріч знімуть 50 стрічок для показу в кінотеатрах. Величезна цифра, навіть не порівняти з тим, що було десять років тому. З того, що поки вже зняли, мені найбільше сподобався фільм Вікторії Трофименко Брати. Остання сповідь.

Українські прем'єри я взагалі не пропускаю. Але хочеться, щоб наші режисери намагалися не здивувати світ, а просто розповісти свою історію, яка їм дійсно болить. Якщо це справжній біль – він не може не торкнутися інших.

На Одеському кінофестивалі ми вручили приз фільму Літо 1993. Іспанська режисерка Карла Сімон просто виклала свою власну історію – про те літо зі свого дитинства, коли вона стала сиротою. На врученні призів Карла сказала, що ніколи не думала, що ця історія буде близькою та зрозумілою тут, в Україні.

Але це справді дуже хороше кіно – душевне і неймовірно тонке. Дівчина залишається без батьків і потрапляє в чудову родину свого дядька, де, втім, місце загальної улюблениці вже зайняте її молодшою двоюрідною сестрою. Бабуся, дідусь, тітки регулярно навідуються, але ця самотня дівчинка відчайдушно бореться за любов саме до себе. Мене ця історія довго не відпускала.

Що у нас зараз із театром? Поділ на відсталий академічний та експериментальний театр – ще актуальний?

Академічні театри, точніше, державні, звісно, дуже важко зрушити з їхніх звичних позицій. Можливі хіба що якісь одноразові вливання свіжого повітря. Консервативність думки переважає. Ще досі існують табу на певні теми. Не знаю, можливо, глядач ще справді не готовий, але ж потрібно його якось готувати. А хто буде це робити?

Ще з'явилася тенденція – від театру очікують насамперед розваг. Коли до мене після вистави підходять глядачі і кажуть – "хороша вистава, але коли буде щось таке легке, розважальне?", я відповідаю – "розваги в Гідропарку!"

Що цікавого, на Вашу думку, зараз відбувається у столичному театрі?

Мені подобається слідкувати за тим, що робить "Дикий театр", що робить режисер Максим Голенко. Завжди цікавлять роботи Дмитра Богомазова і Станіслава Моісеєва, це вже як даність. Загалом, про державні театри не можу сказати, що серед них є якийсь лідер, у якого  немає чогось зайвого у репертуарах. Процес розвитку, на жаль,  ще довгий, перехід на нову контрактну систему робить лише перші кроки.

На Вашу думку, ця нова система приносить позитивні зрушення?

Якщо говорити про контракти, мені здається, що це просто нові трудові угоди. Як на мене, в першу чергу слід було б вводити диференційовану систему оплати. Якщо актор – зірка і збирає повні зали, виконує глибокі ролі, на нього йде публіка, то має отримувати стільки-то, а якщо  початківець, виходиш на епізоди, робиш перші кроки, тебе ще не чути і не видно – то стільки-то. У Польщі, наприклад, є певна мінімальна база для усіх, а далі вже по-різному. А в нас ще досі все згідно штатного розкладу. Зарплатня не залежить від кількості і якості зіграних актором  вистав. Совєцька уравніловка.

Всюди шалене бажання отримати звання заслуженого і народного, адже це плюс 30% до зарплатні. Ніхто не розуміє, що у 2017 році давати такі звання – це рудимент, пережиток радянської епохи. Є декомунізація, а потрібно робити ще й "дезванізацію". Не відбирати існуючі, а зупинити видачу нових. Але мене в таких розмовах мало хто з колег підтримує. Кажуть – "так, ось цьому дали несправедливо, але ось цей заслуговує!" або "Ну як без звання – це ж престижно!"

Я не маю ніякого звання. Хоча мала можливості – багато років у театрі, репертуар ведучої актриси, велика фільмографія, багато театральних нагород. Але в мене принципова позиція. Хтось має про це відкрито говорити. Я пам'ятаю як декому ці звання роздавалися – за ящик коньяку, за шмат сала чи ще за щось.

Для мене звання – це коли актора впізнають на вулиці. Ні Джек Ніколсон, ні Аль Пачіно не мають звань. Як би це звучало – заслужений артист штату Оклахома? (сміється)

А якщо говорити конкретно про нові контракти та переобирання?

Тут є дуже правильні пункти – керівник не має права перебувати на цій посаді довше двох п'ятирічних термінів. Його обирає спеціальна комісія, у якій представлені різні середовища, він має обов'язково представити програму розвитку на 5 років.

От тільки сюди ще обов'язково слід було включити пункт про відповідну роботу юристів, (бо профспілки у нас існують, але не працюють), що захищали б тих звільнених працівників, які б мали підозри, що з ними просто з'ясували стосунки. Таке теж буває. Адже, акторська майстерність, на мою думку, трохи менш очевидна річ, аніж майстерність, скажімо, балерини чи скрипаля. Тому, що заплакати на сцені – це не майстерність, це ремесло. Це технічно можна зробити.

А що цінується у акторстві? Який важливий критерій?

Важливою є школа. У нас в Україні є так – або яскраві самородки, або сірі аматори. Професійна школа усім дає певну базу, нижче якої ти не спустишся. Актор не повинен залежати від своїх партнерів, у яких амплітуда гри як у кардіограмі. Не можна залежати від мінливості психофізичного стану своїх колег. У хорошій професійній школі допустимо лише або "добре", або "дуже добре". Випадковості і безвідповідальності просто не допускаються.

А таких випадків як, приміром, актора не чути зі сцени, або він танцює, не попадаючи в такт, і не зрозуміло, що він взагалі на сцені робить – такого при хорошій школі неможливо уявити.

Ви згадували, що перейшли на разову систему праці у театрі. Що це означає для ваших глядачів?

Це означає, що я й далі залишаюся у "Молодому театрі", в мене там є чотири вистави "Дядя Ваня", "Четверта сестра", "Це все вона" і "Second Love". Зате, тепер я маю право керувати своїм часом і не "згідно наказу" отримувати ролі, а сама вирішувати чи брати участь в запропонованому проекті. Фактично, я сама собі зробила контрактну систему (сміється).

головне фото: oskar.kiev.ua