Звіт та враження від фестивалю "СВОЇ", що спробував зібрати “нову якісну українську музику”
Днями у Львові відбувся Перший фестиваль нової української музики "СВОЇ".
Організатори події сформулювали для себе доволі амбітне завдання – зібрати в одному місці виконавців нової, цікавої, якісної української музики.
Як комерційний проект, що намагається зайняти нову, ще ніким не освоєну нішу вітчизняного шоу-бізнесу, фестиваль себе може і виправдав.
Однак, усе враження від події зіпсували намагання організаторів створити видимість формування довкола себе якогось нового музичного середовища. Це вже було просто смішно.
Пост-майданний патріотизм справді створив (чи відновив і посилив) серед молоді запит на споживання "свого" та "своїх". Таким трендом гріх не скористатися – попит, пропозиція, класика ринкової економіки.
Рецепт фестивалю простий і перевірений. Зібрати докупи свіжі, ще не розкручені гурти, які мають "потенціал", додати надійного хедлайнера, придумати цікаву сексапільну обгортку. І готово.
На перспективу такий фестиваль цілком може стати інструментом віднаходження та промування нових музичних імен з "потенціалом". Організатори вже заявили, що планують влаштовувати свою подію кілька разів у рік.
До фестивального лайн-апу потрапило 7 виконавців різних напрямків та стилів: відомі (Вагоновожатые), більш-менш відомі (Sasha Boole, Lika Bugaeva, Panivalkova, Dead Boys Girlfriend), менш відомі (5 Vymir, Lakeway). Вже в останню хвилину стало відомо, що гурту Dead Boys Girlfriend не буде і у список просунувся колектив Територія світла з категорії "менш відомих".
Виступи музикантів розграфили зі справді фестивальним розмахом – з третьої години дня до одинадцятої вечора
Знайти спільний знаменник для всіх гуртів-учасників було доволі важко. Фактично, репертуар Першого фестивалю нової української музики – це великий кошик, в який просто поскидали все, що трапилося під руку.
Відповідно, багато слухачів більшість часу нудьгували, оскільки прийшли лише на свою улюблену команду. Але, на фестивалях це часто трапляється. Шкода лише, що все відбувалося не десь у парку на траві, а в замкненому приміщенні клубу "Picasso", з якого нікуди особливо не втечеш в очікуванні виходу своїх "своїх".
На танц-полі постійно хтось собі товкся і все було нормально, поки на екран не пустили кліп Тараса Гаврика "Львів. Я люблю тб". Стало ясно, що організатори нагнітають атмосферу і таки намагаються якось відповідати заявленій концепції.
Настрій камерного "мєждусобойчіка" для поціновувачів маловідомих гуртів та фейсбук-зірочок почав псуватися. Ситуація стала зовсім критичною, коли по аудиторії вдарили повноцінним роликом-маніфестом з Анжелікою Рудницькою у головній ролі.
У швидкому економному темпі героїня музичного телепростору 90-х розповіла про грандіозну мету фестивалю (з якої мені вдалося запам’ятати лише слова про "якісну немавповану музику" і про "відсутність кон'юнктури та підлаштування") і оголосила початок руху "Свої".
Після такого стало зовсім тоскно. Якось особливо помітними стали і кон'юнктурщина, і мавпування у музиці, що звучала зі сцени і до якої перед тим я не мав особливих претензій.
Коли із залу, точніше з вуст хлопця, якого запросили висловити свою думку, прозвучав критичний відгук стосовно малозрозумілості та невнятності маніфесту, відповідальні за дійство не придумали нічого кращого як запустити ролик знову…
Коли ж на барі закінчилося дешеве "Львівське" розливне, не помітити очевидного стало складно. Очевидне полягало в тому, що ніякої нової музичної сцени у нас немає. А є просто щире бажання деяких слухачів у неї повірити (тому, організатори події нікого не обманювали – слухачі успішно обманювали самі себе). Розуміння цього привносило у сприйняття фестивалю-концерту пікантних ноток екзистенційної нудьги. До цього теж додавалося дивне відчуття замкненого кола – адже, якщо заплющити очі, то по звучанню музики цілком могло видаватися, що сидиш у вже неіснуючому клубі "Лялька" десь так всередині 2000-х, тобто десять років тому.
Втім, класичні драйвові ритми, якої б давності і заяложеності вони не були, ніхто не відміняв і народ прекрасно бавився на танцювальному майданчику. Чому ні? В пошуках вражень від концерту вдалося натрапити на дівчину Ксенію, яка приїхала із самого Петербургу спеціально на виступ Panivalkova. А також підслухати захоплене вищання з жіночого туалету після виступу Lakeway. Чому ні? Зрештою, як у тому анекдоті, "прийшов лісник і всіх прогнав" – на сцені з’явилися Вагоновожатые і тоді нарешті почався хоч якийсь угар. Чому ні?
Правда, не знаю, як іншим, а мені все-таки видається, що називати почергові виходи на сцену "Picasso" різних окремих виконавців Фестивалем нової музики якось не випадає.
Можливо, тому що мені пощастило бути присутнім, наприклад, на фестивалі "Альтернатива" у 1996 році. І тому в мене збереглося відчуття як справжнього фестивалю, так і справжнього вибуху "нової сцени".
Ось, для порівняння, усім бажаючим відчути, що таке справжній драйв і угар, відео з "Альтернативи" (з 1995 року, але, судячи з усього, там було не гірше ніж у 1996-му.
Можливо, не всі фестивалі мають бути однаково драйвовими. Моживо, немає нічого особливо поганого у називанні речей не своїми іменами з комерційною метою. Так всі роблять. Але є така річ як девальвація понять і у стосунку до ще не народженої "нової української музики" вона вже почалася. Такий суто капіталістичний момент – дехто вже збирає дивіденди із ще не вирощеної шерсті.
А погана звичка називати все дуже гучними і найгучнішими іменами не має жодного відношення до музики, до культури чи до музичної сцени. Це лише маркетинговий прийом. Не більше.