Сергій Дацюк: Порошенко більше гендляр, ніж диктатор

Розмова з філософом, політологом та медіакритиком Сергієм Дацюком.

Сергію, чи правильно вважати, що завдання Майдану уже виконали, а отже й революція в Україні закінчилася?

На Майдані було багато людей, які ставили собі різні завдання. Основна частина, як вона себе позиціонувала, і проти чого не заперечувала решта – це ті, хто був за євровибір, євроінтеграцію України. Другою частиною учасників Майдану, які ставили абсолютно протилежне завдання, при цьому не розуміючи, що вони протилежні, були націоналісти. До якоїсь міри це було логічно, тому що європейський вибір значно швидше просуває нас у національній орієнтації, ніж російський вибір.

Але як тільки ми починаємо інтеграцію в Європу, так зразу же націоналісти бачать, що це нічим не відрізняється від російського вибору, бо якщо раніше їм Росія нав'язувала свої норми, то тепер це буде робити Європа. І не факт, що вивчення англійської мови не буде Європою так само проштовхуватися, як до певного моменту й вивчення російської. Просто цього вони ще не розуміють. Тому я і називаю це нелогічним та суперечливим вибором. Націоналісти були за Євромайдан, хоча, насправді, їм потрібно було бути проти нього.

І третя частина – це ті, хто був спрямований на політико-економічний розвиток. Це люди, які виступали за деолігархізацію українського суспільства, і які, до речі, сприймали до певної міри як євровибір, так і національну орієнтацію. Але лише до певної міри.

Це умовно ліве крило?

Ні, це – не ліве крило. Деолігархізація не є лівою ідеєю. Це ідея нової громадської ідентичності. Тому, що деолігархізація не полягає в тому, щоб запровадити суспільну власність на виробництво чи забрати все у олігархів і поділити. Вона полягає в тому, щоб зруйнувати вплив великого капіталу на політику і не більше того. Дати дорогу середньому та дрібному бізнесу, тим, хто виступає гарантом суспільної стабільності в демократичному суспільстві.

От у чому полягало громадянське спрямування на Майдані. І воно лише до певної міри теж було проєвропейсьским. Тому що європейське спрямування одразу ж означало би прихід західних корпорацій, з якими дрібний та середній бізнес не може справитися і, вочевидь, так само мав би лягти під них, як свого часу лягав під російський бізнес. Це те ж суперечлива річ.

Але у цієї громадянської антиолігархічної спільноти з націоналістами також не все гаразд. Націоналісти виступають за "свій до свого по своє", за економічний націоналізм, а громадська свідомість не відстоює такого підходу, бо вона все ж таки дотримується ліберальних засад, тобто якщо і є протекціонізм, то лише до певної міри, до тієї міри, де гарантується можливості для роботи малого та середнього бізнесу. І це зовсім не означає "свій до свого по своє", тому що дрібний і середній бізнес сам хоче вийте на європейський ринок.

Тобто це така несиметричність, нонсенс: вони хочуть продавати своє в Європу і не сприймати того, що сюди приходить європейський бізнес та продає тут своє. Ось три позиції, які були на Майдані. Вони суперечливі. Спочатку вони на це закривали очі, нам би вигнати Януковича, а далі вже якось розберемося.

Але оскільки боротьба проти спільного ворога закінчилася, то зараз почали розбиратися між собою?

Саме так. Зараз відбулася фрагментація учасників Євромайдану і ця фрагментація вимагає нового концептуального спрямування революційної боротьби. Не те, щоб його не було чи воно не було готове, просто значна частина суспільства не може його сприйняти. Ті, хто хотіли до Європи вже не пасіонарні і не будуть боротися, бо отримали своє: Асоціацію і безвіз. Хто міг, вже тихенько виїхав звідси і їх вже нічого не цікавить. А інші їздять в Європу на роботу чи відпочинок, і їх також нічого не цікавить.

Націоналісти нічого не отримали і тому вони прагнуть реваншу. Вони говорять: "А де наше, ми те ж брали участь, ми першими були на фронті, ми першими боронили Вітчизну? У парламенті ви нас не захотіли, в президенти ми навіть не мріємо свого поставити, ви ще й кажете, що українську не варто просувати, ви кажете, що російська мова мусить бути присутня, і досі з телеканалами не розібралися. Так не піде".

А от громадянська частина, саме через те, що вона була слабко виражена, і її ніхто не просував, ні олігархічні ЗМІ, ні націоналісти через свої мережі, виявилася значно більш упослідженою, ніж навіть націоналістична когорта. Остання дуже тісна, трайбалістька. У громадських активістів немає такої кругової поруки, як в націоналістів, вони вільні, і ця свобода їм інколи шкодить.

Оце ситуація сьогоднішнього дня. Немає простої та зрозумілої доктрини, яка б показувала наступний революційний крок. Моя доктрина заскладна, і тому громада поки що недостатньо в злиднях чи зневірі, щоб могла було зробити зусилля над собою та сприйняти її. Тому пауза. Тому чекаємо до наступного падіння або кризи.

Наскільки реально, що в Україні на зміну олігархічної диктатури прийде націоналістична диктатура?

Дуже реально. І перше, і друге – це погано. Яка різниця, чи буде у нас Скоропадський з його олігархічною диктатурою чи Петлюра з його напівнаціоналістичною, етнічною диктатурою? Хто не в курсі, варто почитати і згадати історію. Ніхто не хоче єврейських чи польських погромів, але об'єктивно таке може статися. Не може такого бути, щоб була націоналістична диктатура і тут не вирізали росіян разом з поляками чи євреями. Так не буває.

Можна очікувати союзу Порошенка з націоналістами?

Цей союз вже існує. Не те щоб, Порошенко прагнув його всіма силами, але довіра до нього невисока і він хоче привернути на свій бік націоналістів. Але де-факто він цим розгойдує ситуацію. У перші часи свого президентства Порошенко стояв за мир та спокій. Але коли через корупційність довіра до нього почала падати, президент раптом почав розгойдувати ситуацію, бо зрозумів, що конфлікт може єдиним для нього способом знову опинитися в фокусі довіри, чого він й прагне.

Це свідчить вже про глибоко реакційну долю Порошенка, про те, що він закінчить як реакціонер. Не факт, що він стане диктатором. Для цього в нього замало диктаторських якостей. Порошенко більше гендляр, ніж диктатор, але можливо, що він кришуватиме диктатуру, яка може розпочатися в суспільстві.

Все це погано. Можемо мати, і про це я вже писав, поєднання двох диктатур. Олігархічна і націоналістична диктатури не суперечать одна одній. Ці політичні сили здатні домовитися. А те, що Порошенко сьогодні діє як провідник націоналістичної диктатури, це погано, це розгойдує суспільство.

Чи є в Україні сили, здатні цьому протистояти?

Громада, яка розуміє, що не мова і культура є домінуючою ідентичністю, що ідентичність – це штука складна, яка складається з багатьох чинників. У цьому рейтингу мова та культура сьогодні на десятому чи двадцятому місці. Бо мову можна швидко вивчити, а культуру – засвоїти. Тобто це стало технологічним компонентом.

А де українські ліві рухи і яка їхня роль сьогодні?

Ліві рухи залишаються полігоном для молоді. Молодь максималістична, молодь хоче радикальних дій. От вона і тренується, хоча згодом вона має вирости, викинути з голови різноманітну дурню та перейти до громадянської ідентичності.

Варіанти розмовляли з Сергієм Дацюком під час конференції міжнародної організації Free Market Road Show (19 травня 2017 року), де він доповідачем на третій секції "Демократія в Україні: межі гібридного суспільства".