Перше нормальне кіно в українському прокаті у 2025 році.
Режисер та сценарист Дмитро Мойсеєв з пенсійним бромансом у сірій зоні на Донеччині десь у січні 2022 року.
Екранізація роману Андрія Куркова раптом виявилась кращою, ніж розпіарені Погані дороги (2021) чи Клондайк (2022) з їхніми екзистенційними пошуками. Це навіть краще, ніж Медовий місяць (2025), де режисерка фільмувала кіно у кіно про війну.
З Клондайком, власне, Сірі бджоли чи не найбільше перетинаються матеріалом. Уся та загублена статика неприкаяних персонажів під час війни на детермінованому екрані (звідки вони можуть вийти, однак завжди змушені вертатися назад). Увесь той уповільнений плин часу у травмованій свідомості та передсмертному очікуванні.
Мойсеєв уже кращий тим, що менше бавиться у фестивальний символізм та всіляку патетичну багатозначність. Хоча за бажання, звісно, у його камерній історії можна докопатися і до притчі про Ющенка (пасічника) та Януковича (шахтаря). Напевне, варто сподіватися, що прізвище українського солдата Петра не Порошенко.
Ще одне вітання про можливості людського вибору лине звідси ложкою до стрічки Вулкан (2019), звідки сюди перекочували актор Віктор Жданов та оператор Вадим Ільков.
Сіра зона вже є якимсь потойбічним місцем поміж своєї порожнечі та мовчання. Сергій Сергійович (Віктор Жданов) та Пашка (Володимир Ямненко) є останніми мешканцями свого села. Вони вже майже живі трупи. Вони поховані живцем. Пасіки – то маленькі труни, живі свідки солодкого забуття смерті у цій пустці.
І десь навіть трохи мазохісти. Якби Мойсеєв вирішив фільмувати якийсь сюр, хоча б на прикладі Володимира Рафєєнка, то їхні садомазохістські практики ще більше б розважили цю стрічку.
Саме тому тут стільки натюрмортів великими планами. Стільки сірості, розфокусу та всілякого замертвіння. Цікаво, що хоч якось повертає учасників цього пенсійного бромансу до якогось життя, власне, один труп. Вони нарешті починають рухатися, щоб вийти на якісь ширші горизонти пізнання зі своїх вузьких кімнат у холодних будинках-гробівцях.
У цьому розфокусі з-за спини ще варто пригадати стрічку Син Саула (2015) Ласло Немеша. Сергійович та Пашка – заціпенілі персонажі. Їх затисло обставинами, які звели їх до дрібних побутових ритуалів. У них же начебто є вибір, адже у сусідньому селі є і світло, і сало, і навіть собаки гавкають (на людей), проте вони вперто лишаються удвох у своїй приватній руїні.
Перевага Мойсеєва у цьому стані ще й тому, що він не підштовхує цю застиглість часу та відсутність хоч якогось майбутнього жодною музикою. Щось ембієнтне тут ледь чути, а єдина пісня, яка тут виникає на мить, це – "Намалюй мені ніч". Доволі пророчо.
Гумор крізь цю безвихідь пробивається лише зрідка. Його моменти варто цінувати. Це напрочуд мудрована думка заховати еротичні (чи порнографічні?) фото сусідки Каті саме за дзеркалом у шафі.
Сірі бджоли псує хіба романна механіка Куркова. Та чехівська лимонка, яка обов'язково має вистрілити наприкінці. Всі ті дискусії про тонкощі донбаської душі та постсовковий стан богопокинутості попри той фронтирний принцип, де кожен сам за себе.
Що заважає Сергійовичу, якого ніхто вже ніде не чекає (майже), взяти за приклад фінляндський фільм Sisu (2022), щоб завзято мочити сєпарів у всілякий винахідливий спосіб? Свою мантру "Це мій дім" він би міг скерувати у зовсім інший спосіб.
Замість цього фільм заходить у запрограмований пафос свого приреченого фіналу зі символізмом із закритої дитячої кімнати. Якщо Сергійович знайшов у собі сили розфарбувати браму у жовто-блакитне, то знайшов би сили й виїхати, а не сидіти мовчки з гранатою у руках у суїцидальному очікуванні.
Це не відкритий фінал, а якийсь вже зовсім закритий. Його пасивна позиція додумалась у своїй звитязі лише до чогось ще більш пасивного та пафосного. Краще б вже все залишалось у тій сірій непевності.
фото: dzygamdb.com