Плюшеве кіно про перші дні повномасштабного вторгнення десь біля Києва.
Він, вона та війна у дебютній стрічці режисерки Жанни Озірної, яку чомусь вважають трилером.
Спокій Озірної відразу вивищує її стрічку на тлі безпорадної Бучі (2024), скринлайфового кіно Лишайся онлайн (2024), а також бліндажної Мишоловки (2025) та підвальної Безвиході (2025). А ось її акуратність поволі збивається на низку зайвих епізодів.
З якогось потенційно іронічного боку фільм Медовий місяць можна вважати комедією про кідалтів у світі рожевих єдинорогів. Це не новина в українській культурі, де можна згадати, наприклад, хоча б книгу Остапа Сливинського "Словник війни". Той філологічний, чистенький шок від зустрічі з війною.
Медовий місяць спочатку нагадує продовження стрічки Відблиск (2024) Валентина Васяновича з тією вповільненою застиглістю кадру та всіляким біблійним символізмом біля вікна. Це навіть може бути дивний сон героя Романа Луцького, який грає, що тут, що там. І це ще нічо так, це називається міжфільмова тяглість.
А от коли герої голими Адамом та Євою зустрічають 24 лютого 2022 року біля вікна і це нагадує картину російського мистця українського походження Валентина Папко "Навіть не снилось. 22 червня 1941", то тут вже варто над дечим задуматися.
Озірна фільмує свою стрічку про психолога та мисткиню, де цікавим досягнення є відсутність майже будь-якої музики, за прикладом інших стрічок. Вона пильно йде слідами (скажімо так) фільму Malcolm & Marie 2021 року Сема Левінсона про режисера та його партнерку після прем'єри його фільму. Той зі свого боку зважав операторською хореографією на стрічку Годара Le Mépris (1963) про одного сценариста, Бріжіт Бардо, Джека Пеленса в ролі американського кінопродюсера та фільм Фріца Ланга.
Озірна фільмує свою стрічку транзитом через інші стрічки (Левінсона та Годара) і це, можливо, має щось сказати глядачеві важливе про місію мистецтва під час війни чи копіювання реальності загалом під час згадок про Дерріду.
Він тут, звісно, у червоному, а вона – авжеж у зеленому. Луцький у фільмі Під вулканом (2025) польського режисера Даміана Коцура грав дещо краще, а героїня Іри Нірші, яка вся така наче з головою у мистецтві, думає значно швидше за хлопа, який має батька росіянина.
Озірна нікуди не поспішає в обмеженому просторі. Показує лише звуки й нічого іншого за межами квартири на кшталт The Zone of Interest (2023) Джонатана Ґлейзера. Можливо, що за тим вона щось натякає на свою мушлю чи печеру Платона, вказує на свою обмежену, кінематографічну візію війни. Вона про неї лише чула, але, здається, так і не бачила безпосередньо.
Це її уявлення про війну, де вона постійно щось римує, дзеркалить та губиться у символізмі та великих планах, які не дають ширшої картини. Навіть начебто натякає кадром зверху, що ця пара згодом, можливо, розбіжиться, щоб стерти все почуте з пам'яті.
Саме акуратність та чемність кінематографічної уяви й підштовхує Озірну до картонних епізодів на кшталт перезбирання Отченашу власними словами у скрутну хвилину, істерики головної героїні з подальшим бажанням запліднення за такого тверезого мислення та марень російською мовою від головного героя.
Якісь деталі там таки втратили під час монтажу. І камера вже зовсім так демонстративно починає трястись вперше у фільмі після вбивства сусіда (навіть не під час зґвалтування сусідки). Звісно, що у фіналі під час втечі з будинку вони знаходять у під'їзді котика, няв.
Далі Озірна вже може фільмувати місцеву версію горору A Quiet Place (2018) Джона Кразінські, щоб втікати вздовж залізничної колії. Все це лише кіно, її фантазії та бажання.
фото: dzygamdb.com