Безпорадне серіальне мило про праведного єврея за заповітами спілбергівського Шиндлера.
Жалісна кон'юнктура дешевих ефектів та пафосних маніфестів про Бучу від людей, які раніше фільмували всілякий рагульський треш.
Реальну історію волонтера Костянтина Гудаускаса, який рятував людей у Бучі, режисер Тіунов та сценарист Щур фільмують так нудно, наче у них попереду ще 250 серій. Це найбільш задронена стрічка нового українського кіно. Якби вони увесь фільм зробили з дрона, то хоч якась цінність у ньому й була б, а так вони можуть відмазатись хіба всевидячим оком Бога.
Чого взагалі можна чекати у фільмі про Бучу від людей, які все життя фільмували рагульський треш? Метаної? Режисер Станіслав Тіунов був продюсером фільмів Продюсер (2019) та Побачення у Вегасі (2020). Це одні з найгірших українських стрічок за всю історію тутешнього кінематографа.
Квартальний сценарист Олександр Щур писав убогі серіали, те ж Побачення у Вегасі, а також стрічку Я, ти, він, вона (2019), де обкурений Зеленський просинався в трусах на Личаківському цвинтарі біля могили Івана Яковича, а його співквартальники обсцикали кущі у Стрийському парку біля фонтана Івасика Телесика.
Атмосферою дешевого серіального примітиву у цьому фільмі тхне з першої ж секунди попри всі згадки про "Божественну комедію" Данте чи невмілі біблійні алюзії. Тут стрічка Буча може спокійно бути посестрою фільму Лишайся онлайн (2024) з майже ідентичною історією.
Режисер періодично уявляє себе кимось з великих. Якщо не Семом Мендесом в American Beauty (1999) зі своїм жовтим заримованим листочком, то Девідом Фінчером у Fight Club (1999) біля вікна. Листочок цей, до речі, це ніхто інший, як сам Ісус Христос на хресті, якого навіщось залишив Господь у найбільш потрібний момент. Саме тому тут стільки вселенського пафосу богопокинутости під міжгалактичну музику.
Найбільше ж творці мислять себе спадкоємцями самого Стівена Спілберга та його фільму Schindler's List (1993). Щоб ніхто не здогадався про це, вони постійно намагаються вивернути Шиндера навспак у своїй історії про литовського єврея з казахським паспортом. Так відоме червоне пальто на маленькій єврейці у них раптом опиняється на плечах російської стукачки. Це, звісно, відразу чистий маразм зі всіма тими монохромними паралелями.
Актор Довженко у ролі ефесбешника до Ральфа Файнса ніяк не дотягнеться, але хоча б трохи понадкушує Гоакіна Фенікса своєю губою. У своїх мріях, певне, він себе ще й Джокером уявля, хоча періодично й переграє з окупантським пафосом. І щось важко віриться у те, що на такій посаді він би привіз своїй доньці крадені кроси зі слідами крові.
Ще під ногами у безпорадного режисера Тіунова плутаються фрагменти з бондіани, білогвардійська атмосфера з радянської трилогії про Невловимих месників та навіть якісь забавки в артгауз з перевернутими автівками, де він себе уявляє, якщо не братами Сефді, то хоча б Антоніо Лукічем. Невідомі кобіти рятують волонтера Костю від російських солдатів, і ось вже разом вони дивляться за горизонт не інак як справжніми супергероями, українськими Месниками. Є тут ще й четверта стіна начебто живого сопричастя з глядачем.
Це все відверто учнівське подражаніє, а не кіно. Коли російський герой Довженка грає "Лебедине озеро" Чайковського, то недалеке мислення режисера на паралельному монтажі може додуматися хіба до казкової втечі українки-лебідки у морі чорних круків. Разом зі сценаристом Щуром вони, певне, ще й гадають, що це була перфектна ідея. Передбачуваність оманливого саспенсу з родиною розвідника також варто записати сюди разом зі сюрними приколами з більярдними кулями.
Поміж цього серіального аматорства режисер Тіунов навіть не соромиться цитувати відоме фото з маніюкром. Певне, навіть гордиться цим поміж реклами Тесли та Рено, де першого разу меню російською, але другого – вже англійською.
У цьому богомільному кітчі в дусі документального фільму Область героїв (2022) з майже ідентичною історією важко навіть виокремити хоч щось мінімально добре. Дешевому та плаксивому саундтреку ніяк не допомага радіогедівський "Creep" (навіть за участі дитячого хору). І до чого там взагалі трек Christine and the Queens "Let me touch you once", який вийшов торік?
Примітивний пафос діалогів лише посилює відсутня акторська гра. Разом ця недолугість зарюмсаних богоносців може привезти хіба відчайдушну сентиментальність найдрібнішого ґатунку (епізод з 22 (він же 23) псалмом).
Добиває цей первозданний серіальний жах цнотливе озвучення всіляких матюків. "Блять" у них це "чорт", "охуїти" – "очманіти", "охуєнно" – "круто", "йоб твою мать" – це "хай йому грець", а от "їбать, сука, блять" вони взагалі чомусь не перекладають. Саме таким бульварним кітчем і має бути православна невидима брань з блядословієм під час екранізації Житія святих одного єврейського праведника.
фото: dzygamdb.com