Обкурений Володимир Зеленський бігає в сімейних трусах Личаківським цвинтарем.
Одноразовий та шаблонний ромком про порятунок шлюбу з подальшим преображенням головних героїв під час екстриму та обов'язковим хепі-ендом, де Зеленський говорить голосом ведмедика Паддінгтона.
З огляду на попередню кількість фільмографії Володимира Зеленського стрічка Я, ти, він, вона – це не настільки убоге дійство як комедії Дзідзя чи фільми 11 дітей з Моршина та Секс і нічого особистого, бо кількість у нього хоч якось переходить у хоч якусь якість. Однак й ця мінімальна якість не робить стрічку Зеленського хоча б приблизно цікавою. Це звичний для 95 кварталу комфортний та невибагливий світок Вови Зеленського з нестримним потягом до перевдягання, світок не особливо смішний, не настільки романтичний та нудніший за саму нудьгу (як каже головна героїня).
Назва фільму разом з потягом команди Зеленського до експлуатації совкової ностальгії відразу апелює до легендарної пісні "Родина моя" (у виконанні Софії Ротару) з текстом "Я, ты, он, она, вместе – целая страна, вместе – дружная семья".
Оскільки Ротару не запросили у фільму навіть в ролі камео, то автори стрічки могли, хоча б заради приколу, хоч якось натякнути на фільм Шанталь Акерман Je, tu, il, elle (1974) про лесбійське кохання. Проте це б було вже занадто сміливо для переляканого та стерильного українського кінематографа. Як і гіпотетичні натяки на методи вирішення шлюбних проблем у серіалі Ти, я, вона (You Me Her) про поліаморію чи спроби хоч якогось взорування на минулорічний серіал Forever з Маєю Рудольф.
В Я, ти, він, вона – п'ять авторів ідеї фільму та майже десять сценаристів, але попри фільмування у 2018 році від нього віє чимось старомодним та допотопним. Стартові гіпервеликі плани мають, типу, натякнути на прогресивність творців, але провінційній реалізації просто нереально далеко, наприклад, до Соррентіно. А з персонажами з 90-х (у суді), скажімо, краще минулого року розбирався Герой мого часу.
В сім'ї Ткаченків (схоже, що на честь гендиректора 1+1 Олександра Ткаченка) Зеленський грає японознавця Макса (а також лоха з вусиками), а Анастасія Коротка (жінка Бєднякова та колишня ведуча Орла та решки) – його дружину Яну. Раніше Яну мала грати литовська акторка Аґне Ґрудіте, але вона якось десь щезла у процесі, і тому спочатку фільм знімали російською мовою, а лише згодом жахливо переозвучували українською.
Та це не головна проблема цієї вторинної комедії з її тупими жартами, примітивними колізіями чи бажанням співачки Дорофеєвої повернутися назад в рекламу, оскільки тутешня Меган Фокс з неї трохи ніяка. Від тупих жартів про яйця, дупу, маніяків, унітаз чи несиметричні груди співачки Полякової, від пантомім Зеленського а-ля ніндзя з Таксі, від допотопних приколів з перевдяганням вже навіть не сміються віддані шанувальники 95 кварталу (навіть людина-пісюн – це так собі).
Зеленський просто халтурить. Вважає, що дует сімейних трусів і катани – це особливо весело. І навіщо думати та вигадувати (5 авторів ідеї та майже 10 сценаристів), якщо можна просто безпардонно втулити місячну алюзію на ET Спілберга, натякнути музичкою на Джеймса Бонда, ввімкнути в далекобійника "Дым сигарет с ментолом" чи підморгнути самому собі (власне, Оксані Акіньшиній в фільмі 2012 року 8 перших побачень) сценою в караоке.
Майже все це (і навіть більше) вже мільйон разів вдовж і впоперек обстібали для маляток Оггі та кукарачі. Там в деяких серіях навіть важко визначити орієнтацію Оггі аж поки не з'являється Олівія. Хоча ні, за продакт-плейсментом, за Бабкіним в ролі бандюка (після фільму 11 дітей з Моршина), за натяками на Mr. & Mrs. Smith (2005) у сцені з диваном, на What Women Want (2000) з катаною в електрику чи навіть на Fight Club (1999) таки трапляється у фільмі Зеленського один смішний жарт на сімейних іменинах разом з реанімацією дідуся Лева.
Його герой навіть преображається фризурою та навіть нагадує навіть канадську стрічку My Awkward Sexual Adventure (2012), яку так старанно перезнімала у львівських локаціях дочка Влада Ряшина в фільмі Секс і нічого особистого. Я, ти, він, вона, до речі, майже сестра-близнючка з фільмом Ряшиної. Власне саме у Львові й опиняються герої Зеленського після косячка дружби (чомусь під "Файне місто Тернопіль" Братів Гадюкіних). Як вони глупої ночі потрапили до Львова з Києва ніхто не пояснює навіть приблизно, хоча, звісно, у тому, що Львів – це глюк (чи потойбічний рай для східняків) можна відшукати й щось приблизно цікаве.
Японією та від'їздним обкуром у стосунках автори фільму, схоже, що надихалися з останнього сезону серіалу Mozart in the Jungle. Хоча про це не так детально розповідає трейлер серіалу, як кліп Лоли Кірк "Monster" з її торішнього альбому.
Отож після косячка Яна та Макс просинаються на Личаківському цвинтарі, і Володимир Зеленський навіщось світить сімейними трусами поблизу могили Івана Яковича Франка (хоча й називає Львів культурною столицею).
В Я, ти, він, вона ніби й немає того обсирання Львова (чи Західної України) як в серіалах: Останній москаль та Догори дриґом чи у фільмах: Шляхетні волоцюги, Пригоди S Миколая, Секс і нічого особистого, 11 дітей з Моршина, але ось це хизування сімейними трусами поблизу могили Каменяра багато хто у Львові зможе назвати богохульством. Далі ще буде незрозумілий епізод з купюрою 20 гривень та цитуванням вірша Франка "Моя любов" у МакДональдзі, який так нагадуватиме щось з серіалу Community. І так, читання вірша Франка поміж бургерів та чізкейків також хтось вважатиме за єресь.
Окрім цих моментів, продакт-плейменту "Золотого віку" чи фразою Кошового "Львів – маленьке місто" вся львівська частина фільму нагадуватиме банальну рекламу туристичного Львова, де закохані танцюють під дощиком чи сплять (і пісяють) в Стрийському парку. Дивна географія велоперегонів головних героїв не буде чимось незвичним для тих, хто читає цикл Варіантів "Львів у кіно".
Той, хто дивився Останнього москаля не здивується цитатам з Кавказької полонянки біля Преображенки, а той, хто читає статті Варіантів про місцеве кіно розумітиме, що гумористичне мислення фільмів Зеленського (бій на селфі-палках чи велоперегони) перебуває десь на рівні 70-80 років минулого століття і навіть не може пересмішити, наприклад, комік-групу Шарло з їхніми Божевільними на стадіоні (1972) чи Чотирма мушкетерами Шарло (1974).
Цікаво скільки лише Садовий відстібнув Зеленському з бюджету міста за таку промоцію, оскільки у титрах автори фільму так натхненно дякують та клякають перед його святим прізвищем (разом з Бундою).
У фіналі герої Зеленського митимуть вікна в саншайних фільтрах і лежачи дивитимуться один на одного замріяними поглядами, але, о, Господи, наскільки невимовно далеко цей взір перебуває від орбіти першої Швидкості (1994), де Кіану Рівз так незабутньо дивився на Сандру Буллок.
фото: multikino.com