Гламурна реклама наслідків діяльності громадянки Кудерчук на посаді голови Держкіно.
Кінореконструкція подвигів народних героїв Київщини під час російської окупації навесні 2022 року у форматі сентиментального кітчу православної книги "Житія святих".
Прокатне об'явлення кінореконструкції Область героїв ніколи не здивує того, хто бачив курортні фото голови Державного агентства України з питань кіно Марини Кудерчук під час інтерв'ю виданню Укрінформ, де для остаточного трешу бракує лише світлини з мавпочкою на плечі.
Режисер Артур Лерман міг спокійно обрамити історії народних героїв Київщини численними відео та фото з місця подій, але чомусь вирішив замахнутися аматорським пафосом на блаженне раювання цілої реконструкції. Його кінореконструкція відразу є посестрою музичного явища мівіна-попу (аудіопродукту, а не музики) на місцевій сцені.
Тобто чимось закономірно примітивним у причинно-наслідковому розвитку української культури у стані кризи. Тішитися за таких обставин режисер Лерман може лише тим, що після Історичної правди з Вахтангом Кіпіані та фільму Марія (2022) про зв'язкову УПА Марію Штепу у його стрічці головних героїв грають самі народні герої.
У фільмі Область героїв тиху близькість інтимного моменту профанно підміняють механічною експлуатацією сентиментального розчулення. Ця екранна вилизаність про нещодавні події на Київщині відразу розташовується своїми цнотливими маніпуляціями десь неподалік сектантства, і тому нагадує серіали каналу СТБ з його плаксивими мелодрамами для провінційних домогосподарок.
Живі герої в Області героїв забальзамовані під мавзолеєм пафосу, дешевої музики гурту Без Обмежень та дешевих ефектів для убогих. Якщо рекламна стерильність фільму Лермана щось і рекламує своїм кітчем, то хіба що нинішній бедлам неуків з креольським мисленням у Держкіно.
У ньому витає характерний дух "Житія святих" у тому агіографічному міксі сакрального та бульварного. Уцерковлений кітч важко назвати особливою парафією Московського Патріархату, оскільки Марія, наприклад, дає щось подібне у греко-католицькій традиції. Та саме у них так яскраво вирізняється потягом до маніхейства те осоловіле солодійство засалених борідок занедбаного тіла, яке має бути храмом Святого Духу.
Структура цієї стрічки сакрально заграє з біблійним символізмом та біблійною нумерологією (4 історії нових євангелистів-волонтерів), а цифри розділів стилізують під строгість синайських заповідей. З біблійною традицією у назвах історій (Той, хто прийшов). І навіть романтичні кліше з вечірнім сонцем також зі Старого заповіту.
З чогось бульварного поміж біблійного тут можна зауважити профанні запитання на кшталт "чому Бог допустив такі страждання", Біблію російською мовою, канонічний радянський образок солдата з дитиною на руках, а особливо кондовий приклад перевернутої зірки на блясі російського зекосолдата. Хоча десь у бліндажі у росіян висить іконка, а тому, схоже, що не всі ці сатаністи нехристи на думку творців фільму.
Аматорське копіювання зовнішніх ефектів чи відеоарту з іграшковими солдатиками у цих сентиментальних реконструкторів свідомо намагається підсвітити правду життя після Бучі своєю гламурною глазур'ю з царства кліше, свого уявного Царства Небесного. Попри всі згадки про березень за вікном тут завжди панує вічне літо.
Можливо, що саме тому на цій православній території екзальтованої вилизаності у кадрі мова йде про 60 інвалідів, а не людей з інвалідністю, оскільки автори фільму щось не дуже шанують західні цінності та новий європейський словотвір. На цій уявній території автори стрічки навіть вважають себе прикольними гумористами, коли дають на руці російського солдата татуху "Раша".
Оператор Області героїв хоче дати щось блискуче з Соррентіно чи Ніколаса Віндінга Рефна, хоча звісно, що його духопідйомний пафос стремить до самого Терренса Маліка, наприклад, A Hidden Life (2019). Головні герої постійно ламають четверту стіну безпосереднього звертання до глядачів (як один з різновидів пропаганди у радянському кіно).
Але в руках глазурованих реконструкторів навіть такі прийоми завжди просякнуті фальшивим пафосом, і тому їх не врятує й няшний котик у кадрі. У чомусь схожому вони могли б, звісно, навчитися смирення у стрічки Dog (2022) з Ченнінгом Тейтумом у головній ролі, але їхній православній кармі далеко навіть до метемпсихозу песиків у природі з фільму A Dog's Purpose (2017) Лассе Гальстрема. За таких непереборних обставин їм лишається хіба що дякувати Марії Кудерчук на титрах.
Область героїв є типовим зразком нинішнього креольського мислення в Україні, прикладом персонажів начебто української культури. Тут можна згадати рекламістів Банда з їхніми трьома пальцями в інтимні місця. Аліну Паш. Лилу45. Танцюриста Монатика. Анну Трінчер. А особливо представниць місцевого целочка-попу а-ля Лобода, Вєра Брєжнєва, Настя Каменських чи Надя Дорофєєва, яка в Області героїв дає такий порнографічний стогін на вірш батька Тараса, наче вона миттю зволожена нездоланним бажанням відкритися навстіж любаска Кессі Говард з серіалу Ейфорія.
Не варто лише забувати про те, що цей співочий орден імені Марії Магдалини може швидко перетвориться на божевільну сестричку Рут з Чорного нарциса (1947) Майкла Павелла та Емерика Прессбургера, якою згодом могла взоруватися Наталія Варлєй в ролі панночки у стрічці Вій (1967). Всі вони живуть тут, але так нічого й не зрозуміли про цю країну. Всі вони – жінка Лотова десь поблизу Содому і Гоморри.
фото: cinekvytok.com