Марія

Неігрове кіно режисерки Марії Яремчук про історію життя та боротьби зв'язкової УПА Марії Штепи з Тернопільщини.

Логіку українського Держкіно зрозуміти майже неможливо. Чому, наприклад, короткометражна халтура Порядна львівська пані пішла відразу на Ютуб, а безбожна халтура Зарваниця з'явилася у прокаті? Стрічка Марія (2022) режисерки Марії Яремчук також мала б сподіватися лише на ютубний перегляд, але її чомусь показують у кінотеатрах.

Марія режисерки Яремчук є типовим документальним фільмом з елементами реконструкції а-ля Історична правда на Зіку з Вахтангом Кіпіані. Лише за великого бажання цей мікс документалу та телеспектаклю можна поставити десь біля підліткового баналу Стоп-Земля.

Проблема стрічки Марії, так би мовити, у тому, що вона намагається вдавати з себе велике кіно з усіма тими слоумо, а тому у фіналі тут з'явиться, окрім усього іншого, ще й жива Марія Штепа. Якщо заглянути трохи у мислення фільму, то це знову типова магістраль українського кіно про діяльність ОУН-УПА, де виразно бракує таланту, а тому у подібних стрічках цвітом цвіте різноманітний треш та плаксива сентиментальність.

Це, наприклад, не лише сентиментальний треш Олександра Янчука Атентат – Осіннє вбивство у Мюнхені (1995) чи Залізна сотня (2004), але й навіть майже ідентична з Марією плаксива псевдомістика фільму Жива (2016) чи патріотичний треш-тарантінеска Екс (2020) про пограбування бійцями УВО польської пошти в 1932 році.

Найбільший гріх режисерки Яремчук у тому, що вона навіть не намагається шукати якусь більш-менш вдалу інтонацію для цього біблійного ореолу мучеництва зв'язкової УПА, хоча з її історії можна зняти справді цікаве кіно.

Вона навіть не намагається впливати на гру своєї головної акторки (Дарина Степанкова), і тому на початках її телеспектакль настільки вульгарний, що це просто жах, особливо там, де акторка намагається вдавати акторську гру. Поступово, звичайно, акторка Степанкова якось втягується у процес, хоча й надалі продовжує читати з листочка.

Янгольський образ її Марії у радянських казематах страждає в оточенні сатанинських матюкальників (оскільки до цього вона навіть слів таких ніколи не чула), підноситься до біблійних масштабів (її здав батько її коханого Михайла) та відбуває заслання у мордовських таборах, але навколо лунає настільки дешева музика, що аж страшно.

І навіть закономірно, що витання наївної сакральності режисерки Яремчук навіть не зважає у своїх кітчевих млостях на сей підступний світ, де якісь фройдисти відразу піднесуть фразу "так хотілося лизнути язиком вологий камінь" до чогось особливо еротичного у спраглому тілі молодої бранки. Але навіть в абетці про самого Андрея Шептицького є фраза про те, що лише найбільш чемні дівчатка з-поміж гімназисток-василіянок могли пригостити владику суничками, а тому якийсь там камінь то така дрібничка.

Поза телеспектаклем у кадрі миготять правозахисники, краєзнавці, політв'язні, мешканки рідного села Марії Штепи, а також один молодіжний активіст, який відразу перетворює на цьому етапі це кіно у полум'яну піонерію.

А ще тут є історик Василь Ковбаса з інтонаціями пещеного панотця, який також читає з листочка. Він блаженно говорить про святу ідею та Голгофу українського народу, і, о, Господи, всі ці люди ще нарікають на релігійний Львів за такої Тернопільщини чи протестантської Рівненщини.

І тут знову варто лише сподіватися на те, що десь незабаром благодатна тема діяльності ОУН-УПА таки дочекається професійної руки, щоб фільмувати стрічки на рівні деяких чехословацьких зразків (і навіть кращі).