Безбожна халтура про двох вуйків з Коломиї, які чомусь вирішили, що вміють знімати кіно.
Аматорський жах про прощу до Зарваниці, який впевнено підносить Коломию в статусі столиці українського трешу.
Передпрем'єрні інтерв'ю режисерів фільму Зарваниця Романа Хімея та Яреми Малащука не мають нічого спільного з їхнім документалом в прокаті. Це дві великі різниці, а тому після перегляду Зарваниці можна лише здогадуватися, що за фільм мають на увазі його творці.
Ця ситуація нагадує нещодавній казус з львівським мистцем під нікнеймом Той, хто думками багатіє, який перетворював дорожні знаки на веселі картинки. Знаки знаками (кумедна епігонія), але коли він почав в інтерв'ю нести неофітом пургу про Августина та галицьке християнство, то краще б він мовчки далі малював ті знаки заради осяйного іміджу.
У документалі Хімея та Малащука немає ні ідеї, ні історії, ні інтонації, ні гумору. Це студентське аматорство першого курсу, а тому не зовсім зрозуміло, що ця Зарваниця робить в українському прокаті, і чому, наприклад, вона відразу не висить на ютубі Держкіно поблизу трешу Порядна львівська пані. Після фільму Поліна і таємниця кіностудії (2019) і двох буковельських стрічок Тільки диво (2019) та Все буде Ок! (2021) Зарваниця Хімея&Малащука стає новим лідером в номінації "Найтупіше українське кіно".
Дует режисерів десь чув дзвін, але точно не знає, де він. Вони блукають навмання секулярними неуками у релігійних темах (Хімей відверто зізнається, що має примітивне уявлення про християнство, а один маніфест Малащука відразу стає вершиною їхнього бездарного ідіотизму). Вони навіть не можуть в інтерв'ю скласти до купи хоча б одну думку, а тому подальша доля цих вифлеємських немовляток – це мастурбація бездарним кінцем (летіти в Діснейленд на величезній морквинці). Разом з коломийським колективом гуцульського кітчу та трешу Hutsul Planet вони впевнено перетворюють рідне місто на столицю різноманітного непотребу, коломийських помиїв.
Вони обдивилися візуалу Соррентіно (Молодий Папа, Новий Папа), але так і не зрозуміли про що він. Вони настільки беззубо ковзають своєю поверховістю в темі, що більше нагадують відео про те, як послідовники автора книги "Ілюзія Бога" (чудовий приклад бестселера для атеїстичних лохів) Річарда Докінза їздять просвіщати затурканих реднеків. Саме тому аматорську неміч коломийського дуету немає сенсу навіть особливо стібати, їхнє комашине дріботіння навіть приблизно не підіймається до ніжності Соррентіно.
Соррентіно постійно дає підказки люлькою Маґрітта з картини "Віроломство образів", оскільки дещо не зовсім насправді те (наприклад, танці черниць на титрах), що видається упередженому розуму. Секулярному розуму, який втратив розуміння біблійної символіки чи контексту, Соррентіно періодично підкидає бісер для свиней (сцена одночасної молитви та паління Ленні).
Саме тому замість легкості італійського режисера у цій Зарваниці панує цілковита непотрібність цього набору епізодів, які навіщось дістали зі смітника для кошика. Поблизу халтури Хімея та Малащука навіть не варто заїкатися про фільм Lourdes (2009) Джесіки Гауснер, а тим більше згадувати про підліткову атмосферу стрічок Lady Bird (2017) Ґрети Ґервіґ та Yes, God, Yes (2019) Карен Мейн.
У католицькому горорі Saint Maud (2019) Роуз Гласс є чудова метафора молитовних навколішок перед Господом на попкорні. Хімей та Малащук також багато патякають про кітч в церковній тематиці, але так на тому не розуміються, що навіть не помічають, що самі є кітчевими режисерами зі своїм переліком маніпулятивних кліше, де москвофільська мулька про образу почуття вірян – це лише початок їхнього дна. Хімей в одному інтерв'ю ще навіть на Пазоліні замахується (див. його Євангеліє від Матвія 1964 року), але це така радість крислатого ідіотизму у своїй простакуватій впевненості одновимірного світу, якою страждають лише відчайдушні епігони.
Провінційний примітив коломийських режисерів постійно намагається відкрити якусь Америку. Але, схоже, що вони нічого не знають про особливості кітчу в серіалі Dominion. Ніколи зблизька не бачили прощі до Унева. Чомусь дивуються такій кількості химерних та інфантильних персонажів біля Церкви. У словах про спектакулярність Зарваниці чомусь не згадують про дружбу Сергія Ейзенштейна та Ігнатія Лойоли, а тому помітно, що коломийські вуйки навіть не підозрюють про п'янку підліткову ефорію під час євроденсових переспівів габітних братчиків на прощі до Крехова. І, схоже, навіть не бачили бразильську стрічку Габріеля Маскаро Divino Amor (2019) про побожні рейви та братерську любов до ближнього в особливий спосіб.
Це треба сильно напружитися низом вниз, щоб зняти на настільки благодатному матеріалі такий убогий жах. Навіть сама Природа допомагала Хімею та Малащуку своїми блискавицями, але де там, і ці люди ще нарікають на Марцінківа. Цей набір фрагментів тримається на шмарклях лише завдяки прощі, але що саме він розповідає про прощу до Зарваниці?
Звісно, що тут можна було б говорити про провінційний фотошоп сакральних речей а-ля Пухнастий Ісус, оскільки вже місцевий фотограф став кінооком Хімея та Малащука, але схоже, що їх більше збуджують слова "тобов" та "кінчєти". І тому епізод з бабусею журналіста більше нагадує щось незрозуміле з території слепстіка (а-ля радянський фільм Троє в одному човні 1979 року), якому надзвичайно легко закинути насміхання з інклюзії чи той же ейджизм. Хімей та Малащук ще, напевне, шкодують, що прочанки не почали кидатися піцами одна в одну, і тоді ще можна було б згадати ще братів Маркс.
Недалека оптика провінційних ілюстраторів реальності взагалі не помічає того, що вона могла б увійти у цікавий момент сьогодення, де секулярні неуки (вони разом з Логвиненком, Бєгловим, Дроздовим, Гаською Шиян та Сливинським) знімають чи пишуть щось про немовлят у вірі.
За подібну халтуру в прокаті кінотеатри мусять повертати глядачам гроші, а Держкіно має вислати авторів Зарваниці десь на хімію в Черкаси, щоб вони своєю стаханівською працею на благо Вітчизни повернули державі омріяний мільйон до останньої копійки.
фото: kinoafisha.ua