Дорога святого Якова

Дорога святого Якова

олександр ковальчук,  14 грудня 2017

Рекламне паломництво ляльки Барбі (та її вірного Кена) дорогою святого Якова у книзі Дзвінки Матіяш.

Автобіографічне паломництво письменниці Дзвінки Матіяш (та її чоловіка Євгена) паломницьким шляхом до могили апостола Якова в іспанському місті Сантьяґо-де-Компостела – це 800 кілометрів шляху та 34 дні подорожі (плюс ще 4 дні та 100 кілометрів бонусом до Атлантичного океану).

Уся ця глобальна кількість днів та кілометрів має на меті лише одне (у трійці єдине): очищення (себе), внутрішню переміну та зустріч з Богом, однак нічого з цього переліку парадна побожність авторки у цій підлітковій літературі навіть не досягає приблизно. І тому епіграф "Дух дихає там, де хоче" більше схожий на знущання. Це комфортненьке, сентиментальне та маніпулятивне бавлення у християнство ляльки Барбі та її ідеального Кена, де інфантильні заяви про те, що фізичний біль очищає тіло лише прогнозовано презентують неприхований потяг авторки до мазохізму та підпорядкування.

Під час усього паломництва у Матіяш немає жодних змін у мисленні і тому вона так впевнено рече лиш одні метафізичні банальності а-ля Коельйо (який колись вже тут ходив зі своїм "Щоденником мага"), які також прогнозовано швидко опиняються на території кітчу та лубка, звідки, наприклад, проростає такий специфічний твір, як митарства преподобної Феодори. Також тут варто зауважити спорідненість авторки з деякими бульварними персонажинями книг Людмили Таран (тут і тут).

Найбільша проблема цієї немовляти у вірі з інтонацією, бо Дзвінка Матіяш у цій книзі, зазвичай, така пресвята і непорочна, що аж святіша за самого Господа Бога. У своїй ляльковій (і такій стерильній) уяві вона уся така чистенька та цнотливенька, що навіть плюнути немає де, така вона квіточка та ясочка. Невідомо, звідки вона набралася цієї солодкавості. Можливо, що від Кемпійця чи Терези з Лізьє, але них, принаймні, є самоаналіз, який стоїть на сторожі різниці між дійсним та бажаним (уявним). Тому й конфлікт між внутрішнім та презентацією назовні, між реальним та вдаваним (симуляцією) у Матіяш мимовільно більше працює у сфері пародії чи сатири. І все тому, що вона створює навколо себе цілком безпардонну ілюзію Царства Небесного, хоча ще мама у сні їй правильно заповідала, що вона (авторка) нічого не розуміє про Царство Небесне (про праведність, мир та радість у Дусі Святім).

Якби у Дзвінки Матіяш була хоча би дещиця самоіронії (а гумор у її книзі тотально відсутній), то після таких передумов "Дорогу святого Якова" могли б очікувати чотири цікаві варіанти розвитку подій на противагу такій сухій та безплотній офіційній (версії).

1. У цій пречистій пілігримці відчувається така незагоєна рана, така червоточина, що з хвилини на хвилину очікуєш від цієї маніячки якоїсь кривавої масакри паломників (через якусь дитячу травму).

2. Це історія коханців-богохульників, які на кожній зупинці El Camino de Santiago кидають палочку в обличчя непомильному Папі та Святій Католицькій Церкві за, наприклад, заборону контрацепції чи абортів.



3. Милосердному Богові зрештою набридає аматорське косіння головної героїні під юродиву і тому на фініші паломництва на її голову падає з відкритого неба якийсь тупий предмет невідомого походження, і вона нарешті стає не удаваною блаженною, а справжньою (комедія-балет в трьох актах).

4. Є підозра, що це паломництво є лише покутою для чоловіка головної героїні, який десь там в Україні якось согрішив інтимно поза межами дому за диявольським нашіптуванням і тому тепер змушений відбувати таке пішохідне покарання (для надійності ще й підперезаний веригами). На фініші паломництва цей грішник топить в Атлантичному океані свою багатокілометрову супутницю, а місце злочину щиросердечно шифрує під нещасний випадок під час купелі внаслідок знесилення. Навіть важко уявити, як сей бідака між жити з такою богомільною кобітою і тому відразу, тут та негайно, хочеться згадати легендарну гумореску Павла Глазового "Непорочна курка" (чи кудкудакання Мамонова в епізоді з дочкою адмірала у фільмі Лунгіна Острів).

Однак не все так просто і з її ідеальним Кеном (ідеальне завжди підозріле). Поміж популяризації лубкового розуміння християнства Дзвінкою Матіяш цілком доречною буде й свята народна мудрість про те, що чоловік та жона – одна сатана. Головній героїні якось у сні кажуть, що вона – Його Дитя Возлюблене, але вона відразу так кокетливо починає ламатися, що такого не може бути, оскільки у неї стільки вад, і вся така: бозє-бозє, усі-пусі, свят-свят-свят. Супутник її життя також перебуває в її понтовій орбіті і тому так гордовито заявляє, що не розтягує молитви, щоб не втомлювати Бога зайвими словами. Тут, певне, варто довго сміятися з такого закопиленого носа Євгена.

Вона та він постійно разом у "Дорозі святого Якова", але згадок про секс усі 34 дні Матіяш старанно уникає, хоча тут чимало періодичних та смішних алюзій (наприклад, про незабутній біль ініціації). Немає навіть найменших ознак неземного християнського кохання – поцілунків (навіть у щічку). Немає ні сексу, ні поцілунків, тіко рука у руці, як у підлітків: "ми мовчимо, наші руки говорять" (тут так цнотливо ігнорується еротичний підтекст body talk). Він їй два чи три рази каже, що кохає її (чи "Добраніч, кохана"), але вона жодного разу не відповідає йому, що вона його також ту.  



І тут вже треба застановитися для розважання над причинами такої незручної ситуації (див. варіант № 4). Можливо, що Євген – то просто святий обручник Йосип, який веде свою наречену Христову битим шляхом, або вона у стаєнці народила новий плід. І тому свій цілунок та своє "кохаю" Дзвінка Матіяш зберігає для улюбленого Ісуса. А, можливо, все тому так, що небагатослівний Євген не любить говорити про сокровенні та інтимні речі. Тому, що він такий уважний, ніжний, милосердний (допоможе, підтримає, піднесе, захистить). Тому, що він святий. Тому, що він супермен, який будь-де знайде потрібну стежину, а вона (Дзвінка) навіть за білого дня може заплутатися в трьох деревах (соснах).

Цікаво, що цей блуд безплідних походеньок головної героїні відразу відчитує прозорливий отець Хуан у Сантьяґо-де-Компостела та дає її безплотній законсервованості покуту обійняти та поцілувати чоловіка. Матіяш починає робити це відразу у храмі: Євген чомусь заскочений подібним у храмі, а вона – вся така свята простота.

Власне, Дзвінка Матіяш, як і будь-який епігон, старанно, але бездумно копіює лише форму (зовнішнє) та немає жодного розуміння пластики внутрішніх процесів та усіх їхніх нюансів. Вона приміряє на себе благенький габіт святого Франциска (ці ризи праведності) і потопає у ньому, бо ще не доросла до нього (бо немає порівняльного аналізу його духовного досвіду та її обмежених можливостей початківиці).

Саме тому вона так залюбки бабрається у інфантильному мисленні та чомусь вважає, що періоди зневіри та невпевненості в апостола Якова тепер би називали депресією. Також вона чомусь називає дивною історію побожного лицаря дона Суеро де Кіньонеса і тут її недалеким уявленням про світ навколо можна, хіба що, порадити уважне читання книги "Християнське протистояння" Еммануеля Муньє. А в епізоді з естонцями помічним буде видавництво "Свічадо" з книгою Ансельма Грюна з символічною для Дзвінки Матіяш назвою "Любити себе" (хоча і там є кілька авторських бздур, яких варто зрозуміти з пошани до Святої Церкви).

А якщо серйозно, то у "Дорозі святого Якова" усе сумно та нудно. Банальна історія немовлятка у вірі з типовою помилкою оглашенних, які не ставши ще людьми (дорослими), вже силкуються видаватися богами. Ну, запишалася людина марнославством, ну, полинула думками в ілюзії (про прєлєсть тут ще рано писати). Так такого навколо чимало й достатньо. Але якщо усе так азартно зводиться до лубка чи кітчу, то могли би вже у книзі бути якісь пікантні епізодики якихось милих збоченств, цікавих для аналізу чи прозрівання дивовижних глибин людської душі.

Але від прісної непорочниці Матіяш навіть такого не дочекаєшся. Тому й про католицьку містику поблизу її простонародного мислення навіть не варто заїкатися. От тільки єдине, що насторожує, так це те, що, схоже, що у Матіяшів це сімейне. У книзі її сестри, Богдани Матіяш, "Братик Біль, Сестричка радість" також процвітає увесь цей набір позірних млостей, застиглої солодкавості та колискового кокетства (ось тут, поміж іншого, можна трохи про це почитати).

Тому і в книзі Дзвінки Матіяш можна розраховувати лише на кокетство простих речень. На нарочиту манірність односкладних речень, як чогось привідкритого з Божого благословення, за яким, насправді, лише підліткові банальності, типу: "Вона (дорога) веде далі, ніж далеко", "Складно приймати інших такими, які вони є", "Підійматися на гору неважко. Прощати набагато важче". На це кокетство малих форм, яким, нібито, нічого вже не потрібно (Об. 3, 17), оскільки вони вже втілення предмудрості, святої простоти. Але ця простота – оманлива, а щирість (ляльки) – фейкова. У цьому побожному окозамилюванні немає нічого нового у постійній інтонації фейсбучного самозамилування у процесі презентації імярека місту та селу (там, де бажане приховує дійсне), і не тільки поміж богобійних персонажинь та персонажів.

Самовозведення авторки в певний особливий статус відразу привозить, якщо не маніпулятивну авторитарність афоризмів ("Старість без молитви нецікава"), то відверту маячню ("Сучасні люди мало співають. Не знають можливостей свого голосу"). А там, і місіонерське причитання ("Мало зараз справжніх паломників"), і пророче стенання зі бідною Україною, якій бракує краси ("Наша країна хвора. Дуже хвора. Щоправда, багато хто про це навіть не підозрює", "Я приїхала з хворої країни. Її мешканці хворі... Я також хвора. Але мене відправили у санаторій"). Після слів про санаторій та актуальних згадок про Хвильового хочеться хапатися за револьвера.

Матіяш від незвички заграється зі світом Божого Провидіння, де не буває випадковостей (кімнатка на двох у день Франциска тощо) і ця комфортність її спокушає (злість під час відсутності їжі в одному з притулків). Їй ще важко розрізняти мінливі стани у цьому світі, бо саме це б було ознакою уважного паломника, а не засліплене розчулення. У структурі, де сам Сатана може прикинутися ангелом світла (2 Коринтян. 11, 14), саме тверезість та пильність має бути провідником у вищі світи, а не тимчасова солодкавість, ця зовнішня компенсація за брак, власне, внутрішнього розвитку. Тут вже Дзвінці Матіяш варто глянути на те, якого Ісуса дає Хоакін Фенікс на 40 секунді трейлера фільму Mary Magdalene (2018).

Тим більше, що на дорозі святого Якова вона, окрім всього іншого, намагається повторити безсмертний подвиг Христа, і тому, окрім, власне, власного паломницького щоденника несе на своїх раменах й жмутики вигаданих історій ("іти цю дорогу за себе і за своїх співвітчизників"). Хоча, де у цьому греко-католицькому соліпсизмі вигадка, а де реальність, також ще те питання. Це історії чоловіків та жінок, історії живих, мертвих та ненароджених. Це історії хвороб, історії АТО, навіть лубковий сюжет про молитву до Богородиці після якої вагітніє невістка. І навіть обов'язковий набір актуальних тем для юного хіпстера від ВСЛ від котиків до рецептів (хоча це ще можна зрозуміти під час такого паломництва), хоча трапляється у книзі й критика суспільства споживання, оскільки Ісусик народився у стаєнці.

В переліку кон'юнктурних тем, ще якось можна зрозуміти епізодик про російського паломника Владіміра з мирними дитячими очима (бо Господь заповідав любити ворогів своїх), але після притягнутого за вуха (з форелі та хамону) єврейського питання Дзвінка Матіяш відразу опиняється поміж сонму тих, хто так щиро шкодує, що не народився євреєм, а це: Володя Бєглов, Остап Дроздов, Вася Расєвічъ тощо.

Авторитарний схематизм вирішення єврейського питання у книзі Матіяш нагадує маніпулятивну графоманію Лариси Денисенко про дівчинку Майю (та, яка богиня ілюзії). Авторка поміж кітчу та лубка не бачить жодного берега у пересмикуванні і тому розповідає цю сльозоточиву історію двічі. Спершу це сопливе лавсторі про Мартіна та Марію ("жидівську посмітюху"), де мусить бути й анекдот про антисеміта дона Педро. А згодом й наївна історія про єврейку Ольгу, яку так ображали українські гопники, що все це навіть тепер їй ще сниться в обітованому Ізраїлі. І тому коханий чоловік змушений рятувати поцілунками Ольгу та її маленькі груди від таких спогадів. Власне, чоловік цілує не лише її перса, але й щось значно нижче, але авторка вкотре оминає цю сороміцьку спокусу мовчанням (а як така секс-терапія нагадує останні кадри спілбергового Мюнхена).

І якщо раніше у цьому богомільному фарсі від Матіяш якось невдобно було згадувати про лицемірство, оскільки для духовної брані, де оперують делікатнішими нюансами та ледве відчутними порухами душі, це занадто грубе поняття, то в епізодах з омріяною толерантністю чи єврейським питанням про це можна спокійно писати.

Коли толерантність (таке замріяне прийняття такого коханого Іншого) пафосно проголошується істинною цінністю (порятунком від усіх бід), то кожна справжня християнка, а саме такою себе презентує у книзі Дзвінка Матіяш, мусила б розуміти, що це лише перехідна форма, що політкоректність – це лише старий заповіт з інфантильним рівнем мислення, де усе тримається на страху та покаранні. Цікаво, що у деяких спікерів ВСЛ ця толерантність (презентація жаданого) відразу кудись щезає, як помилковий варіант поведінки, коли щось (факт чи подія) безпосередньо стосується їхнього бізнесу чи інтересів.

Чомусь навіть недивно, що ідеальне у "Дорозі святого Якова" закінчується благочестивими істеріями безплотної святенниці. Згадані тут Кемпієць чи Тереза з Лізьє, принаймні, свідомі власної недосконалості, а головна героїня Дзвінки Матіяш ніби впала з неба. Вона, немов інопланетна героїня Скарлет Йогансон у фільмі Under the Skin, яка світить собі лампою у промежину (бо там нічого немає), оскільки ніби вперше дивується власним приступам гніву та відсутності любові до усіх та кожного ("те, що я не всіх люблю, було ще дивнішим"). Та їй на серйозну сповідь до Блаженнішого Святослава (Шевчука) треба, а ще краще – на вичитку до Колодіївки (до студитів).

Так виникає й 5 варіант розвитку подій у її книзі, де вже двоє прибульців у людській подобі вчаться бути людьми. Зважаючи на досвід Короткого замикання (1986) та WALL-E (2008), тобто на вплив масової культури на tabula rasa, можна тільки собі уявляти чого ті прибульці могли набратися від релігійних практик та забобонів простолюддя.

Прикол, ще й у тому, що Матіяш на цій дорозі життя починає налягати на юродство поблизу Франциска з Асижу, і так навіть доходить до любові до мух (це такий вельзевульний підкол Франциска?) Але вона не настільки гнучка та занадто інфантильна, щоб проповідувати юродивість власним тілом. Це занадто підступний феномен християнського подвигу для людей без самоіронії та лабільності, і тому у варіанті Матіяш стільки нездорового та хибного.

Є ж одна феміністична теорія, яка вважає істерію пародією на чоловіче бажання, от і юродивість – це десь пародія на відчування себе лялькою в руках Бога чи соціуму. Але побожна лялька Барбі від Матіяш не може бути пародією (лялька Барбі ненавидить хаос). Тут можна хіба що схилятися до специфічно російського розуміння юродивості. Якщо вже у книзі Матіяш згадується Достоєвський, то через нього, наприклад, можна вийти на Сталкера Тарковського та мати до провідника Кайдановського декілька зауваг. А якщо вже сильно захотіти, то можна шукати точки, де можуть близько підходити одна до одної католицька увага до тілесності та російська (православна) зневага до тіла (внаслідок маніхейських впливів). Цікаво, що іронію у Достоєвського найкраще відчитують чехи (і роблять з того веселий абсурд, як Петр Зеленка у Карамазових), бо у москалів – суцільний треш (окрім, класики Пир'єва та Куліджанова, звичайно).

Десь тут варто розуміти, що Дзвінка Матіяш не одна така у своїй ясельній фільозофії та мімішній побожності на греко-католицьких теренах за звітний період. І далі ще тільки може бути. Це й такий собі богословчик з УКУ Андрій Андрушків, який спочатку назвав апостолів гопниками, а тепер чомусь вважає, що диетиламід лізергінової кислоти прикликає містичний екстаз, глибоке умиротворення та сльози радості (а це вже клініка). Хтось розумний мав би пояснити йому природу сходження Святого Духа у християнстві, бо це вже нагадує діяння ворожбита Симона (Дії 8, 9-25), який хотів купити в апостолів за гроші Святого Духа, за срібло хотів набути дар Божий (власне, через це хапання Бога за бороду й Мойсей не увійшов у Землю Обітовану).

Тут і профанація Григорія Сковороди від Бєглова, який би краще дивився фільм Даррена Аранофскі мати! Але не він один такий, бо й Михайло Ковалинський такий смішний у тому "Житії Григорія Сковороди" (особливо абзаци про сімейне життя) та більшість тих скороводинських дослідників, які ігнорують Александрійську богословську школу (а це перша пастка), а за нею й практику духовного життя, бо алегоричне тлумачення Біблії не може перетворитися на банальну табличку множення (і це друга пастка).

Просто Блаженніший Святослав (Шевчук) мав би краще пасти ввірену йому територію, а Патріарша курія УГКЦ могла б пильніше стежити за тим, яку єресь несуть в маси окормлені нею малятка.

А наприкінці Варіанти продовжують діставати з безмежної скарбнички соулу, фанку та диско дорогоцінні перлини. І цього разу для Дзвінки Матіяш лунає безліміт любові від колективу беквокалісток безсмертного Барі Вайта Love Unlimited, де можна почути голос самого Барі (але це так, бо жіночий грув качає безподобно й без нього).

О, Барі, Барі, Барі Вайт, як же ж тебе не вистачає. Rick Ross – це трохи не те (як і будь-яка репліка) і на останньому альбомі можна слухати лише "I Think She Like Me". Новий альбом Action Bronson "Blue Chips 7000" (який краще не слухати побожним дівчаткам) вже краще, але знову не те, хоча і є "Let It Rain". Що вже писати про одноманітний альбом Rag'n'Bone Man, де тільки "Ego" варте уваги. З цієї нагоди і заради триєдиної радості до "Walkin' In the Rain With The One I Love" бонусом ще йдуть "I Can't Let Him Down" та "I Needed Love You Were There".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.