Прозорі жінки

Прозорі жінки таранять

олександр ковальчук,  20 серпня 2015

Несподівана радість чудесного спасіння, що знову приходить в сучукрліт з нерозпіареного місця.

Тут не варто бігти на північ через північний захід і тому краще відразу писати, що "Прозорі жінки" Людмили Таран стають найкращою книгою цього року (навіть з мінімальними сподіваннями на когось іншого – тут якось без варіантів).

"Прозорі жінки" стають кращою книгою минулого року (па-па Софія Андрухович) і кращою книгою ще декількох позаминулих років.

Символічно, що їх видав не хтось хайповий, типу, Абаби чи ВСЛ, а скромний чернівецький Букрек, бо спасіння на цю грішну землю завжди приходить з нізвідки. Стереотипна іронія долі ще й у тому, що поки усі фанатично сподіваються на великий роман (а деякі клоуни на Літакценті навіть піарять його), то тихо з'являються новели Людмили Таран.

Хімія "Прозорих жінок" у тому, що їх писала жива людина, а не одноразова халтура, кон'юнктура чи графоманія (Костенко, Винничук, Шкляр, Матіос, Сняданко, Вдовиченко, Жолдак, Кокотюха, ЯценкоАґрафка тощо).

"Прозорі жінки" – це те, до чого мала б стриміти львівська журналістка Вергелес, але так і не змогла, чи не захотіла.

Таран пише "природно і просто", у неї достатньо артистичності, пластичності та відчуття мови, щоб піти у реп (з тру тут якраз усе добре, а не так як у згаданих вище авторів), хоча найкращим саундтреком до атмосфери її новел, звичайно, що буде сюрний кліп The Avalanches "Since I Left You".

Таран пише про майже усі іпостасі важкого жіночого щастя та життя у відвічній боротьбі з чоловіками за контроль, тобто владу, на планеті Земля, де amore майже завжди горе, або як співає українська народна пісня: "хто в любові не знається, той горя не знає".

Фольклорність тут щедро розлита жменями (особливо фразеологізмів), авторка кохається в просторіччі розмовної мови і так, наприклад, навертається та навертає до тужливості вкраїнських народних пісень, які (за певний період часу) зіпсувала шароварницька інтерпретація (брак таланту), що забила своїми фальшивими голосіннями усю глибину простих речей.

Десь тут Таран починає балансувати на межі з бульварною непорочністю газет а-ля Високий замок чи Експрес (або з форумом Дівочі посиденьки чи фб-групою Людоньки, порадьте!), які щирі вірять, що несуть людям світло істини. Вона не тільки балансує, але й занурюється (бо хто без гріха?), наче Христос, у цю базарність побутових сюжетів, де сміх і гріх завжди поруч.

Наприклад, бізнесвуменка не тільки стає відлюдницею ("На хуторі"), бо її чоловік виявився геєм і втік у Москву, але й виявляє у себе після такого стресу певну екстрасенсорику, починає лікувати людей, але незабаром збивається з тієї невдячної справи (бо піпли традиційно (як і за часів Христа) прагнуть лише чуда) і впадає в аскезу, де холодна вода та рубання дров особливо помічні від сексуальних потягів.

Десь так Людмила Таран починає перетинатися з Чарльзом Буковські в особливій ніжності та любові до персонажів таких нібито вульгарних сюжетів. До Буковські тут точно можуть апелювати дві новели: "Колекція коханців" з атракціоном ліліпутних "живчиків-пенісиків" (тут ще можна згадати про нещодавню рекламу спагеті та один з епізодів Футурами) та "Танці" зі своїм сюром старшого тіла.

Таран працює на території снів, бажань, фантазій ("скільки себе пам'ятаю, завжди фантазувала"), мрій, галюцинацій, спогадів (про ідеальне минуле та втрачені можливості), а відповідно, й ілюзій, звідки до кошмарів лише один крок (так вона перетинається не тільки зі сняданківськими натяками на лінчівський Mulholland Drive, але й з Солярісом у новелі "Тебе немає – ти помер"), де вже неможливо розрізнити реальне та уявне.

Жіночі ілюзії про рай на землі (уся ця бабська утопія) швидко опиняються у безвихіді, і маргінесні героїні Таран, якщо ще не були, то заходять у своїй самотності у нове пограниччя, сутінкову зону, цю юдоль плачу звідки вже важко вибратися, хоча від початків, принаймні, потрібно було брати приклад з Юдит.

"Прозорі жінки" набувають есхатологічних рис сподівання нового рівня, увесь жіночий світ Таран зітхає та разом мучиться, наче безмовні тваринки, очікуючи вдосконалення синів людських. "Прозорі жінки" приймають власну недосконалість, апелюють до допотопності стереотипів не тільки про жінок, але й жінок про себе (слух. попсовість однієї пісні співачки Аллєгрової, яка колись також співала соул, як Донна Саммер чи Шаде).

Зайвими (на перший погляд) у "Прозорих жінках" є лише три новели ("Love story", "Carpe Diem", "Три листи з Києва").

У "Carpe Diem", де Ванда Василевська завжди чомусь поруч з Надією Савченко, і де авторка дає паралельний монтаж новин з АТО та дискотечної реклами для нуворишів, чути Ліною Костенко та її дивним міксом банальності з несмішним копіюванням монологів Аркадія Райкіна ("Записки українського самашедшого").

Політичні балачки, розмови про телевізійне зомбування чи пародіювання артистів розмовного жанру, у контексті усієї книги Таран, завжди відчутно є зайвими, чужорідними та штучними.

Пафос євромайданівської новели "Три листи з Києва" рятує лише голос середньостатистичної українки передпенсійного віку, який більше сповіщає про особливу потребу у пошуках потрібної інтонації для опису таких подій.

Тут так наївно (бозє-бозє) згадується про постановочне фото сина Мацеха (ще один персонаж для Таран, який так шукав Бога, що знайшов Його аж в Індії, і про це, до речі, писав Високий Замок) з фортепіано, але, принаймні, це голос тих, хто справді допомагав, а не піарився чи робив кар'єру.

"Три листи з Києва" єднає з новелою "Love story" (про Львів) стан надзвичайного піднесення та екзальтації, тобто ілюзії, тобто простонародний, ідеалізований погляд на ситуацію.

"Love story" переповнена карикатурною розчуленістю туристичної ейфорії від "намріяного образу Львова", де "перелякані, мов ті кізоньки" дівчатка "побожно ступають на львівську бруківку" та зустрічаються з "поштивими і вихованими львів'янами", і де "якось особливо – так буває тільки у Львові – скрекочуть не поворотах трамвайні колеса" (маячня, бо "не люблю солодкавості – очевидна фальш" у новелі "Колекція коханців").

Це не Львів, а суцільний фейк, де можна зустріти іронічних патріотів (покажіть їх, де вони, де?) Це місто чомусь "позбавлене фалічної пихи і самовпевненого самозамилування" (три ха-ха-ха), це "місто-єдиноріг", хоча більше місто-кастрат, місто-привид (безплідна форма життя).

Можна лише тішитися з того, що це фантазійний спогад про Львів та сподіватися, що так Людмила Таран стібеться з цього потьомкінського села, з некрофілії до нього (вона пише про любов і секс, а це найсмішніше, до чого додумалося людство).

Таран болить руйнація Львова людьми без любові ("Львів – це світ, який зникає", "та не кажіть мені, що Львів іде під землю, як Полтва"), але Львів вже давно помер, лишилася тільки беззуба лякалочка для туристів ("Львів – казка випарувалася" у новелі "Долу і вгору")

Тому ось таке місто-фейк є зайвим тут тільки на перший погляд та лише, зважаючи на одноразову солодкавість цієї новели.

Якщо повертатися до відвічної війни між тими, хто з Марсу та тими, хто з Венери, то маніакальна фіксація на стереотипах один про одного (і всіх про кожного) щоразу збільшує авторську іронію (якої тут вистачить на усіх жінок та чоловіків), доводить цю війну до абсурду та очікує нового світу, а, можливо, зважаючи на постійну присутність православної теми, й на Друге пришестя.

Чоловіки у "Прозорих жінках" дріб'язкові та егоїстичні, брудні та нечисті. Вони, "вгодовані та масивні", усім своїм тілом можуть лягти на цих трепітних сотворінь з Венери ("байдужою вагою розчавив її усю"). Вони ніколи не відповідають ідеалу "галантного, відповідального і аристократичного", вони "ніколи не бувають дорослими (бувають винятки)", кобіти хочуть "акуратного, але якщо чистюля та прилизаний, то вже мамій".

Чоловіки – це фізіологія. Вони сцять під трансформаторною будкою (жінка, акуратна та боязка від природи, ніколи собі такого не дозволить – "Даная і золотий дощ"). У них смердючий "шматок темно-червоного м'яса" між ногами ("Ліза та її бомжі"), вони паркові зайчики у плащах, вони шофер, який дрочить в автобусі ("Любов до смерті, або Take it easy"), вони – маніяки, і тому жінки завжди: "невинні немовлятка, яким бридко спати з чоловіками" ("Автопортрет у ліжку").

Навіть якщо чоловік – талант ("Мужчина її життя"), але він вперто буде виводити на її "голій та оксамитовій спині" банальне "я тебе хочу". Він точно не Марвін Гей і тому його може врятувати лише те, чим саме виводяться на її спині ті сакраментальні слова (пальцем чи чимось довшим).

Чоловіки благально вимолюють у жінок секс, а потім, під час нього, блаженно упокоюються ("Замок тамплієрів"). Ця, особливо благодатна тема для бульварної преси, повторена стільки разів, стає карикатурою, і саме на цьому Таран й наголошує.

Чоловіки у "Прозорих жінках" часто гинуть в автокатастрофах, а єдиний позитивний чоловічний персонаж – гінеколог – майже не чоловік, а андрогін ("Інтерв'ю").

На маргінесах жіночої утопії також не все ідеально, якби хотілося. Ідеальність жінки поблизу неповноцінних чоловіків – однаково пародійна і глупа, як й православні байки про ісчадіє ада, як і свята тема про кобіт та екзорцизм, про істерію та струм.

У новелах багато вікон, багато замків, де принцеси чекають на свого принца ("Тінь ангела"), але одночасно, архітектура та географія (мандри) особливо важливі для "Прозорих жінок", бо натякають на довершеність та контроль ("не хочу щоб хтось руйнував мій порядок"), натякають на можливість бути незалежною і їздити куди захочеш, бо найбільше бажання жінки – "жінка сама хоче контролювати своє життя" ("Колекція коханців").

Звичайно, що жіноча палітра у новелах Таран набагато цікавіша, бо що візьмеш з тих чоловіків, окрім аналізів.

Усіх її бездоганних та унікальних, породистих (і не дуже), розкішних (і не зовсім) кобіт з "навдивовиж нев'янучою шиєю", з "соковитим спілим тілом", "з високою (аж руку хочеться покласти) лінією грудей" милосердно шкода, бо їм самим навіть смішно з того, навколо чого може крутитися їх сексуальна об'єктивізація ("в юності до млості вабили круті чоловічі груди з буйною порослю") – тренований торс, ноги, шия ("Свіжина"), скульптурні сідниці ("Криза середнього віку"), "хотілося сильного, моцного і щоб душа" ("Тебе немає – ти помер").

У них хоч є на що подивитися, є що помацати і за що потриматися, а за що можна потриматися у чоловіків – за біцуху?

Кобіта може тішитися (владою) від безпорадності повсталих живчиків ("Колекція коханців") і зловтішатися (контролем) з розгубленості вагітного чоловіка ("Троє та один"), але гордовитий "глибинний спокій" Даґмари ("Колекція коханців") – це хіба не стьоб? А переховування власної неповноцінності за високими ідеалами фемінізму – хіба не варте сарказму (більша частина львівських феміністок – тупенька, як сибірський валянок)?

Можливо тому й проходять "Прозорі жінки" під радарами, бо немає у них (як і в згаданій "Фрау Мюллер" Сняданко) маніфестованої ідеалізації жіноцтва (і заразом лесбійства чи гейства) та одночасно наголошується на необхідному відпочинку від пафосної берегині усього, що рухається ("Танці").

Закритість жінки від світу чоловіків – утопічна (поміж небагатьох кандидатів закохатися можна хіба що в Германа Гессе), лесбійство – не панацея, асексуальність – вибір небагатьох, але доля багато кого.

Поблизу цієї втечі від світу, поблизу цієї жіночої аскези у новелах Таран майже завжди крутиться православний дискурс гріховності ("усі біди через те, що у Бога не віримо"), і це не так гетто православності, як ворожі елементи маніхейства (єресі) у православності ("Бог врозумляє серця, але не думками, а стражданнями й перешкодами").

З цієї аскетичної закритості, з цього обмеження закономірно проростають ілюзорні посягання на святоотцівський статус, що в православній традиції називаються прєлєстю, є в Україні така собі Калина Ватаманюк, хоча і Богдана Матіяш зі своїми больовими братиками (і схоже, що і з сестричками) завжди десь поруч.

Звичайно, що інколи так буває, що жіноча аскеза закінчується тоді, коли традиційно несподівано (як чудо) з'являється той Єдиний і Неповторний Він з великої букви, той Посланець Небес ("Чорнолощений горщик", "Коротка історія про велике кохання").

Звичайно, що спочатку буває багато галасу з нічого ("Дика кішка у самому центрі Києва"), але як тільки побачать Того Його (наче Ісуса, але трохи не Ісуса), то моментально спрацьовує пророцтво Генрі Міллера про абсолютну залежність кобіт від чоловічого хуя, власне від його пресвятої трійці – лівого яєчка, властиво, хуя, і правого яєчка (пеніс, фалос, прутень – це все від лукавого).

Романтичним чоловікам добре у жіночому світі "фінансово-економічна тверезості і ділової притомності", бо чоловіки чоловіками, але найбільше зло жінки – це інша жінка, а ще краще – свекруха.

Свекруха ще гірша, ніж неповноцінний чоловік ("Втечі й повернення"). В її кулінарних порадах море бридкого фізіологізму ("капуста на салат має "впісятися"), у неї пальці "розварені сосиски", у своїй захланнасті падає так низько, що визбирує та їсть ікру з розбитої банки.

Жінка занадто добра, занадто милосердна до малих цих приречених (як і Буковські).

Якщо "Прозорі жінки" розпочинаються нуаром (навіть пародійним), де "найкращий коханець – це мертвий коханець", то закінчуються вони казковим жіночим милосердям ("Троє та один") – чоловік тільки вагітніє від жінки (бо так вона хоче), він, звичайно, дещо розгублений і безвладний, але ж живий.

Цікаво, що така фольклорна помста чоловікам за усе попереднє стає абсолютно актуальною і навіть футуристичною, бо, зважаючи на останні досягнення медицини, це вже не настільки фантастична ситуація.

Просто усім учасникам регати треба просто подорослішати, зріктися інфантильності і нарешті визріти, бо вік мудрої авторки невидимо ширяє на усіх сторінках "Прозорих жінок", наче Дух Святий (жіночого роду – арамейською), Який (Яка) ходить, де хоче (силою Його ти не візьмеш, палкою бити не будеш, бо один вже спробував і тому дивився на землю обітовану лише здаля).

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.