Гаська Шиян "За спиною"

Типу феміністичний роман львівської письменниці Гаськи Шиян про багатостраждальну мученицю Марту в якої свята Галичина вкрала дитинство.

З першого погляду на обкладинку нового роману "За спиною" львівської письменниці Гаськи Шиян здавалося, що це буде пародія на вишиватну естетику "Коронації слова" і, зокрема, на порно-патріотичний трешик львів'янки Галини Вдовиченко "Маріупольський процес". У книзі постмодерністки Шиян й справді на 253 сторінці можна відшукати одну вдовиченкову перипетію ("Вона віддала на фронт свій вилизаний позашляховик"), але схоже, що під час процесу написання "За спиною" щось збочило на манівці у Трускавці.

Відтак перед очима читача повстають карикатурні сценки галицького житія, де невтомно страждає непорочна іконка 27-річної ейчарки (у сфері ІТ) Марти, феміністки, лібералки та космополітки. Саме вона, неначе старозавітний пророк, щоденно страждає від галицького блядства і ніяк не дочекається слізного каяття сих юдольних палестин перед богом ліберальних цінностей у нечестивому Львові-Вавилоні. Начебто феміністка Марта, мовляв той чотириденний Лазар, лежить та смердить у своїй затишній печерці-бульбашці. Смердить і все ніяк не може воскреснути, бо роздуплити її до життя може лише пародія.

З нового роману Гаськи Шиян відразу можна викидати відсотків 30-40 тексту без будь-якої шкоди для іншого ("блохи наших гризот", "пекельний споживацький храм сімейних цінностей", "дівчатка з секти силіконових губ" чи "моя ерогенна твань" це, типу, серйозно?) Це такий собі міксик Сняданко, Майкла, Логвиненка, Дроздова та Яценка, де подекуди варто зауважити грайливе мавпування Винничука і його фанерних персонажів. Десь Шиян навіть стає на слизьку стезю письменниці Денисенко з її лесбо-скандальчиками ("поводиться так, ніби він сам Руні у матчі фіналу чемпіонату світу"), хоча англійці в фіналі ЧМ не були з 1966 року, а Вейн народився у 1985. Саме тому періодично зринає думка, що Гаська Шиян просто уважно косплеїть Варіанти.

Подорож в абсурд Податкової на Стрийській та французька частина роману вигідно вирізняються в кращий бік поміж постійного бикування та нензання Марти. Шиян у Франції навіть починає краще та жвавіше писати і тому з її сторінок майже зникає дроздовщина, ота патякальна графоманія з її неоковирним просторікуванням (добре, що вона хоч матюки стелить гладко). Структурно роман "За спиною" нагадує Швейка своїми розгалуженими оповідками про життя інших. Шиян також десь там собі намагається бути антивоєнною та антирелігійною, але якщо Швейк усвідомлює власний ідіотизм, то її Марта поки ще ні.

Її Марта – ходяча терористка і тому нічого дивного немає у тому, що книга закінчується терактом (певне, обдивилася Бунюеля та Бертолуччі), тим більше, що вона ходить під лозунгом: "ваша життєдіяльність не вписується в мої обмежені уявлення про світ і тому ви всі уроди". За весь роман в голову до Марти прилітає лише одна твереза думка про те, що печінковий торт – це збочення. Феміністка Шиян мала б якось розуміти, що це її тотальне кліше довкола Марти може бути лише пародією. Що це працює лише як перфектний портретик задроченої інфантилки, ледве не ватниці у Львові. Коли вона натхненно пише в Парижі (цьому маленькому Львові) про щастя геїв (яке "як легкий десерт") і те, що справжня любов може бути лише поміж геїв, то чого вона очікує натомість? Коли у Марти після анального сексу в марсельській брамі (а-ля Останнє танго в Парижі, але без масла) "з кутика ока викочується тиха сльоза", то що це, бляха-муха, за блаженний наїв? Якщо для прогресивної лібералки Марти анал в 27 років стає експериментом, то трохи стає страшно за найкращих представниць львівського фемінізму.

Схоже, що цей жорстокий стьоб над ліво-ліберальними ідеалами, взагалі, ніхто не зауважує з читачок Шиян, бо інакше мила спільнотка прогресивних та незатурканих відразу б її забанила, анафемувала й спалила, як відьму, за посягання на святе. Має, зрештою, зважати на цю самовикривальність свого письма й сама Шиян поміж цих поведінкових кліше, шаблонів та маркерів. З цього боку виразно окреслюється історія газлайту навспак, де жертва агресивно маніпулює своїм не зовсім адекватним видінням реальності. До речі, всіх цих святих слів юної феміністки а-ля газлайтинг, аб'юз, metoo, йджизм чи слатшеймінг тут чомусь нема (і навіть сакрального менспредингу). Дивно, що на французькій території Шиян нічого не згадує про Je ne suis pas un homme facile чи Jacky Au Royaume Des Filles.

Періодично у тексті Шиян виникають моменти, які відверто вказують на те, що Марта – ненадійна оповідачка, що у неї проблеми з оптикою. У нахилах до покаянних мінетів у Марти є щось від героїні Гострих предметів. Наприклад, сихівську церкву Різдва Пресвятої Богородиці вона чомусь називає "величезною церквою трошки осучасненої форми". То тут, то там Шиян пише про "передбачуваний сюжет", "прямолінійність та легкопрочитуваність" чи "імітацію субкультурного бунтарства". Фрази Марти про "малолітку-жмотку з вітром у голові" та "остерігайтесь цих невмілих, неосвічених неуків" стосуються саме її, а не лише водіїв чи лікарів. Поміж суцільних штампів вже навіть здається, що це Марта досі продовжує мастурбувати і тому її просто "зносить в недоладну емоційну маячню". Мартин потік свідомості екзальтовано описує себе словами народних пісень (там де, високий та стрункий, ще й на бороді ямка). У неї масивні та пружні півкулі розміру С (привіт Сняданко та Винничукові), хоча вона бакланить ідеальних кобіт, вона робить філігранно куні Еллі (хто би сумнівався), і вона дрочить аж 7 хвилин так, наче відкриває усім Америку. Схоже, що Марта неуважно дивилися серіал Молодий Папа, особливо епізодик зустрічі Ленні з модним письменником.

За глузуванням над маскулінним чи патріархальним Марта не помічає самопародійності типових поз з інтерв'ю місцевих чайлдфрі чи асексуалів з їхнім ниттям про соціальний тиск. А скільки у неї від Ґрети Тунберґ, прости Господи і помилуй, в тому школотному шантажі, типу, якщо ви не будете такі, як я хочу, то я вибухну, бо ви вкрали моє дитинство (батьки-заробітчани).

Маркований світ лялькової феміністки Марти аж нудно описувати настільки там все банально за списком: хейт патріархальної моделі, хейт привселюдного годування грудьми, ненависть до дітей та сімейних цінностей, хейт національної ідеї та чистоти нації, хейт корупції, хейт мачизму сцяти стоячки, образи на монополію західних областей на еталонну українськість, баклан образу Жида у вертепах, типу відвертий опис місячних, хейт моногамії, хейт усього циклу зимових свят (аж до 8 березня), баклан УГКЦ та Правого сектору, хейт галицького лицемірства та ретроградності. Згадує вона і Свободу, але чомусь забуває про Садіка (хоча бакланить фестівську кічуху).

Вона невпевнено бакланить хіпстерів, а на пластунах могла б псіханути більше. Бакланить місцеві прояви зневаги до переселенців. У питанні двомовності доходить до стану ватниці, хоча пропозиція в типу патріотичному кафе (схоже, що на Лесі Українки) коктейлю "Небесна сотня" (бо її верне від кон'юнктурного маркетингу) це більше тупо, ніж провокативно чи по-сєпарськи. А от фантазія про рінгтонний Гімн України на унітазі нагадує парашний коровай фріцам у дебільній російській пропаганді Матч, але й тут Марту можна відмазати легіоном львівських псевдо-активістів, псевдо-атовців та іншим розвитком громад. Добре, що хоч про львівські школи монологи Марти пишуть святую правдоньку. Цікаво, наприклад, і те, як гаськова Марта згадує про Василя Сліпака та не розуміє його вибору і як вона цнотливо пов'язує ліваків, ніби не себе, з антиамериканізмом й русофільством.

Про її понти та милий чар толерантного світу (аж до сюсюкання) неможливо читати без сміху. Про всіх цих святих айтішників, добрих королів світу, і їхні безумні іновації. Її протест достатньо переляканий та лицемірний і тому наїзди на львівське фарисейство від львівської фарисейки, то особливий смак роману Шиян. Як і звичне упослідження чоловічої фізіології. А чого ще чекати від представниці покоління нульових з пофарбованим волосся, яке ніяк не може відійти від Вічного сяйва чистого розуму? Хто ще в 2016 році слухає Muse? Ці кумедні наїзди на Джо Дассена (вона ще, певне, й Амелі не любить після статті Софії Андрухович у Четверзі). А ще лівацькі узагальнення про компаху львівських малоліток у костюмах ККК на Геловін, яка ще й кидає зіґи (добре, що вона хоч узріла чемних підлітків на Сихові). Цей клятий Львів так катує її янгольську душу своїми пекельними супермаркетами та консюмеристичним оргазмом, що вона, бідося, заїдає це витребенькуватими делікатесами, запиває закордонним бухлішком і катуляється в мотлохі, який скупила в нападах споживацтва.

За феміністичною повісткою у житті Марти бовтається банальний сюжетик полохливої, школотної бички. Попри всю свою показну прогресивність у неї напрочуд фаталістичне мислення (що і підкреслює фінал), де їй би відразу в героїні нещодавнього горору Midsommar. Вона зустрічається з Максом вже три роки, він її не розуміє (не зауважує її сліз), у нього вже відпрацьований алгоритм сексу, і тому трохи дивно, що ця задиркувата нєфарка ще досі з ним робить? Вона просто повторює історію матері в наріканнях на місцевих чуваків, бо у місті закоханих вона готова смоктати Ксав'є аж до ранку безперестанку (не те, що у Львові на Валентина).

Мимовільна пародія у Шиян накриває усе підряд і найсмішніше у неї дивитися на інфантильну дроздовщину, яка відразу порушує першу заповідь позитивізму у своїй комічній антирелігійності та заявах про авторитарність заповіді "Возлюби". У нинішніх атеїстів куца фантазія (попередні хоч добре знали з чим воювали). Усі їхні пред'яви до Бога закінчуються банальним сексом між учасниками Святої Трійці, дивно що не оральним, якщо на початку було Слово. Подібним жесвізмом ще в 2004 році страждав фільм Exorcist: The Beginning. Мартиній історії про черниць у взуттєвому далеко до фантазії французького художника Кловіса Труїля. Школотні богохульства, типу, "матірбожа-не-кури" чи ідея посвятити на Пасху мішок зі сміттям, то рідкісний банал. Під час фантазійної промови Джуда Лоу в Молодому Папі (весь смак якого успішно провтикала секулярна критика) Марта хоч чесно зізнається, що у нього більш провокативні думки, ніж у неї. Краще б вже нинішні атеїсти Гольбаха почитали на дозвіллі чи передивилися останній фільм Аранофскі. А для релаксу школотній ліриці Шиян можна порадити, наприклад, Свято святого Йоргена (1930) Яківа Протазанова чи The Devils (1971) Кена Рассела (де б Марта остаточно здуріла). І скільки ж спільного між ригористкою Мартою та святою Дзвінкою Матіяш.

"За спиною", окрім усього іншого, ще й чудовий портретик цього покоління сучукрліту, де графоман Любка з якогось переляку називає Сковороду веганом, а профанне видавництво зі Львова "Terra Incognita" чомусь нарікає езотерикою його Теофанію (порівняли, сука, хуй з пальцем). Весь той сучукраліт такий ляльковий, беззубий, штучний, без викликів та ризику. Які там можуть бути провокації? Також завжди надихає, як ця столична рагульня так відчайдушно хоче зробити зі Львова оплот ретроградства та святенництва у своїх убогих фантазіях, що дочка Влада Ряшина у тупенькій кумедії, що пісатєль Володарський в Газєтє 2000. Бідосі не знають, що там, де збільшується гріх відразу ж рясніє благодать. Дивно, що Гаська Шиян не виловила в "Людоньки, порадьте" історію про атовця, який після повернення додому зробив операцію з корекції статі та став черницею. Це би була бомба, клондайк, ельдорадо (навіть якщо це вигадка).

А так, у фіналі, де так ввижаються натяки на Тоторо, Марта впадає в урочу летаргію (попри усю зневагу до сонного Львова) та починає втілювати у життя заповіти субтильного колективу Один в каное. Саме в їхній безжиттєвій музиці овочів чудово простежується травмований механізм інфантильної реакції на жорстокий світ з її нестримним бажанням стати неживим предметом.

З варіантівської скарбнички соулу, фанку та диско нині для саме Гаськи Шиян відривається від самісінького серця безсмертний хіт Marlena Shaw "Feel Like Makin' Love" з альбому 1974 року "Who Is This Bitch, Anyway?"