Пафосна графоманія псевдоніцшеанського онанізму від Остапа Дроздова.
У видавництві Антуанетти Антоненко мала б бути людина, яка ще на етапі прочитання подібної графоманії могла б знищувати подібну єресь. У видавництві Антуанетти Антоненко такої людини немає і тому читачам доводиться читати цей роман-вибух, що більш схожий на роман-пук (о, якби ж то він хоч трохи був схожий на витонченого поціновувача Сальвадора Далі).
Сам автор кокетливо рекламує свій роман "№ 1" хуліганством, але хуліганства тут, як кіт наплакав, а все схоже на те, що дебютний роман Дроздова стає фінальним актом його самогубства як прогресивної особистості чи більш-менш великого медійного цабе (навіть у провінційному Львові). Можливо, що це якийсь експеримент Дроздова з публікою, перевірка – чи піпл вдячно схаває таке гівенце (чим він завжди й займається на ЗІКу). Фокус а-ля Хоакін Фенікс з бородою та репом, де за місяць Дроздов скаже, що всі, хто так блискавично розніс увесь його тираж і вихваляв його графоманію, то лохи, плінтусні люди, які не зрозуміли його концептуального стьобу.
Наприкінці книги ліричний герой Дроздова (анонімний Дроздов) заявляє, що: "Я захотів свідомо деґрадувати, аби люди перестали любити мене і я тоді отримав би нагоду побачити себе справжнього".
Ну ось, усі побачили, що справжній Дроздов, цей претензійний та засмиканий графоман, примножувач банальностей, епігон епігонів, переляканий мізогін.
Це і є та легендарна відвертість Дроздова (так розрекламована), уся відвертість роману "№ 1" у тому, що її автор графоман. Тож не може бути відвертістю той моментик, де ліричний герой Дроздова, який виріс у жіночому царстві, "мав срачку від сливок-сральок". Це більше нагадує якийсь винничукізм, аніж заповідь Буковські про те, яка ж це благодать просратися зранку після пива. Наприкінці книги ліричний герой Дроздова (сам Дроздов) так трепетно сповідається чуйній громаді, що: "Я боюся даремно сказаного слова, бездумного, автопілотного", але увесь роман "№ 1" – це малолітня, школотна графоманія, де соплі, сльози та сперма (чи чого там краплинка на обкладинці), то лише тавтологічний сенс життя.
Дроздов пише, що він обожнює все автентичне і старе, що його завжди тягнуло до чогось глибокого і потойбічного, і це вже фініш: сміх та гріх, оскільки графоман заявляє, що рятуватиме українську літературу від графоманії.
Дроздов пише, що: "я панічно боюсь банальності", але тоннами невтомно плодить її стаханівським методом на кожній сторінці свого роману (а їх там десь 250). Плакса Дроздов так боїться банальності, що пише її та пише, пише синхронно і злагоджено, наполегливо і ритмічно. Пише і боїться, боїться і пише. Дроздов одержимий банальністю. Дроздов щось метушиться, вовтузиться, дріботить. Сірою мишкою хоче вродити гору, де він стоятиме у позі мандрівника над морем туману, але народжений повзати не може літати (навіть якщо він має пернате прізвище).
Ось що авторитетно пише Дроздов про братів своїх менших: "Плінтусні люди. Дуже люблю спостерігати, як вони проявляються. Цей неологізм (плінтусні люди) придумав товариш-мізантроп на позначення людей, які є щасливими у своїй простоті та примітивності. Їх може розсмішити елементарна бздура. Вони радо повірять у найабсурдніший фейк, причому будуть щиро поширювати його далі. Вони реагують на найдешевші приколи".
Пише, але й сам знаходить щастя у примітиві, сам намагається смішити читачів елементарними бздурами, сам плодить фейки та найдешевші приколи. Його сортирний гумор добре знає свою бикувату публіку, зіківську публіку (і він ще нарікає на 95 Квартал).
Дроздов нічим таким особливим не відрізняється від плінтусних людей, він такий ж, як усі вони, ним діагностовані, він сам – плінтусна людина. Невипадково реклама його книги висіла на Санта-Барбарі, цьому сороміцькому місці проклятого Дроздовим Сихова, якого він так стидається й цурається.
Антуанетта Антоненко може мільйони разів називати Дроздова неординарним чуваком, але, камон, харизми у Дроздова, як у горобця під коліном.
Ось тільки приблизний перелік графоманського маразму цього провінційного оригінала: "світлі плачі завжди очищають, змивають дрібнозернистістю несправедливі образи", "у ній заграв гормон репресованої дисидентки", "апофеоз самоповаги", "аскарида колективного думання міцно засіла в наших нутрощах", "моя близька людина бетонує мою перспективу", "вузька зона комфорту", "я почав споживати полум'я, що його випромінювала ця яма", "ти один-однісінький стоїш на неозорому оголеному плацу під прицілом невидимого термінатора", "ідеологи щоденних потрясінь", "ампутація минулого", "Вадим у своїй голові ніколи не мав папки "Вибране", "спаскуджуючись, людина дефраґментовує свій жорсткий диск, і на перший план виходить куцість", "розхристаний перехресними допитами сумнівів, я стрімголов полетів у почуття, яке зцілювало".
Подібних мовних покручів чимало у записках Ліни Костенко (ох, цей незнищенний потяг львівських графоманів до творчості Ліни Василівни: від Бєглова до Дроздова), у дебютній книзі Майкла, у порно-графоманії Логвиненка (з усіма цими авторами у Дроздова можна помітити певні паралелі), але мудрі люди кажуть, що така пошесть пішла від Сірожи Жадана.
Дроздов пише так, ніби він не мешканець легендарного сітіполіса, а село без сільради. Ось ці його афоризми псевдо-ніцшеанського онанізму а-ля: "Пам'ять – повія. Вона загальнодоступна хіба що для посередності" чи, наприклад, ось таке речення: "Мораль, ця дешева повія, ладна лягти під кожного сильнішого за себе, стала жорстоким і всюдисущим імперативом" лише паразитують на Ніцше, якого раніше пов'язували з фашизмом, а тепер, схоже, що з ідіотизмом.
У Дроздова примітивне уявлення про Ніцше, але він постійно уподібнює свою персону до його Заратустри: "Я перетворився на канатохідця, який мусить перейти здрібнілий натовп унизу". Допотопне мислення Дроздова ніяк не розрізняє жодних нюансів творчості Ніцше: де доцільніше підштовхнути та зіштовхнути, а де варто якусь кобилку обійняти і плакати, і тому поводиться у його спадщині, як атеїстичний рагуль (цей персональний лох Річарда Докінза).
Для людини, яка так категорично наполягає на власній вищості поміж посередності, у нього занадто інфантильні уявлення про Рай. У нього слабеньке розрізнення етапів молитви. Він не знає механізмів духовного життя, але претензійно претендує на правоту, хоча, коли молоді, але схиблені на вірі виглядають безнадійно старими, то це вже прєлєсть, фейк. У своїх дитячих атаках на Церкву (і десь там Бога) замість того, щоб принаймні приблизно зрозуміти матчасть того, про що він так впевнено триндить, Дроздов лише нудно бабрається у пережованих банальностях та забобонах, які чомусь вважає одкровеннями.
Інтонації його наїздів на механічне хрестіння посполитого люду на кожну церкву якісь застарілі, Дроздов реально відстав від життя. Якщо дівчата автоматом хрестяться на храм мормонів біля Стрийського базару, то писати про це у книзі 2016 року – моветон. Актуальним це було може років десять тому в "Аргумент-газеті" чи років шість тому на західнеті.
Якось навіть закономірно, що переляканий емо-бой Дроздов ховається від хаотичного світу у невтомному нагромадженні банальності. І тут такий Дроздов – посестра літеплої Церкви, яка на кожному кроці громадить постаменти Богородиці, ці ознаки формалізму, ознаки фарисейтва поміж Себе, ознаки слів Христа: "коли ви замовкнете, то заговорить каміння". Ось нарешті й каміння заговорило, заговорили склопакети, заговорили хмари, заговорили дерева та вечірній серпанок над грушами.
Напевне, десь там, де він "навчився звужувати вхідний отвір", Дроздов розуміє, що графоманський пафос його псевдо-ніцшеанського онанізму та нудні моралі про сім'ю, виховання дітей, щастя та любов – то найслабша ланка його роману. Тому так кон'юнктурно (хоча страх як боїться кон'юнктури) він починає загравати з сагою львівської родини з усіма її винничукізмами, сибірами, рецептиками місцевих страв та обов'язково – єврейським питанням. Також не варто забувати про ґвалтування німкень радянськими солдатами.
Так у Дроздові можна побачити Львів, який він описує такими словами: "Львів навчився штучно присмачувати себе. Тут треба платити не за каву, а за сердечко з піни. Не за пляцок, а за пудру, просіяну крізь трафарет, та ягідку фізалісу. У Львові губиться смак основи. Львів – майстер дивертисментів і оздоб, розрахованих на емоційне, естетичне сприйняття. Львів – ас другорядностей" та зрозуміти, що він з ним однієї крові.
Уся книга Дроздова – це мікс чужих книжок та думок (і мертвої мови), комерційна халтурка для лохів ("Земля стала прихистком не мерців, а відходів. Кожен нуль намагався лишити слід, а лишав послід. Я вмонтований саме в цю фазу реґресу. Тому мені теж інколи доводиться пікетувати небо з намірами вирвати свою порцію поблажок. Сучасні люди – вроджені ґендлярі").
Десь тут на нього й чекає засада, оскільки начебто оригінальна історія про діда Стефка та переляканого німця у Берліні нагадує про епізод з "Плавучої опери" Джона Барта, де вояки-вороги від страху починають обійматися та цілуватися. Хоча у плаксія Дроздова солдатики просто плачуть (хто б сумнівався).
Псевдо-бунтар Дроздов, плоть від плоті, жива реклама галицького лицемірства. Багато галасу з нічого. Вже давно можна було помітити, як цей хлопчик-фейк, цей пустодзвін та пустоцвіт, настовбурчувався до чогось подібного у своєму житті. Більш виразно усе це вилізло під час різдвяного гріхопадіння на ЗІКу, де він продемонстрував увесь діапазон свого музичного несмаку, хоча ніби слухав у дитинстві Bee Gees та знає, що таке ейсид-хауз та italo-disco. Потім був кліп місцевого пуссі-репера та графомана Гаврика, де Дроздов стрибав козенятком поміж райських кущів.
Десь перед самим Форумом видавців він видав хвалебний фб-пост про якогось червоноградського тіпа-репера та тіпа-нонконформіста, хоча там можна почути лише достатньо кон'юнктурний мікс інтонацій Кургана та беззубого моралізаторства Положинського. Після його творчості, до речі, багато хто у цій країні має збочене уявлення про реп, тобто думає, що те, що робить (робив) Положинський – це реп.
І ось тепер ця графоманія роману "№ 1", де він відразу стає близнюком графомана Логвиненка та його книги "Saint Porno", де відбувається методична профанація адекватності, бунтарства, нонконформізму та порнографії. У книзі Логвиненка хіпстерське чмо постає супроти Бога і це ще від сотворення світу смішний сюжет. Ліричний герой Дроздова також чмо, яке профанує маргінальність, нонконформізм і, власне, саме критичне мислення.
Усіма цими правдами і неправдами Дроздов намагається створити свій світ, новий світ, де він буде новим Адамом: "Це була моя ідея фікс – стати неофітом іншого життя. Перший проблиск самоусвідомлення освітив мій світ – і я побачив, наскільки він крихітний, дрібний, мізерний". Дроздов стає пророком нового життя, і як будь-який неофіт, відразу потопає в морі банальності, категоричності та непомильності: "Особливо я любив читати релігійне чтиво про вічне життя і воскресіння – Жуль Верн нервово курить у коридорі. Ці книжки вражали кількістю концентрованої дурні в одній палітурці".
Творець Дроздов занадто збуджений у сотворенні свого світу, там багато метушні та дріботіння. Цим він нагадує стюардів Альмодовара у фільмі Los Amantes Pasajeros, які мило хуліганять під хіт The Pointer Sisters "I'm So Excited".
Проте ще великий Марвін Гей у своєму безсмертному хіті "Sexual Healing" заповідав не тільки гетеросексуалам про небезпеку нетерплячої мастурбації у мить найбільшого збудження та очікування коханого мікрокосмосу.
Схоже, що Дроздов не прислухався до заповітних слів Марвіна Гея, не дочекався до повноцінного акту злиття одним тілом і, наче давньоєгипетський бог Атум почав плодючою мастурбацією творити новий світ та нового Адама. У метушливій безпорадності онанізму Дроздов увесь, бідака, перетворився "на набубнявілого богатиря, у жилавий стовбур бордового кольору, який ось-ось вистрелить потенцією від першого ж дотику, як насіння придорожної рослини в дитинстві, коли ти злегка потреш стручок, і він випружнює жменю насінин, скручуючись у спіральку".
Новий світ Дроздова скрутився у спіральку тому, що це світ десятирічної дитини, ось перше речення його священної книги – "Мені було 10. Того дня я почав старіти". Тільки десятирічна дитина, а не здоровий бугай напередодні сороківки, може писати щось таке на повному серйозі: "Я не буду старим, бо навіть у біологічній старості буду сучасним. Одягатимуся в яскраве, буду незалежний фінансово ні від кого. Не затягуватиму мовлення, від мене нестиме шикарним парфумом, і я вживатиму наймодніші молодіжні жаргонізми, мать вашу" та "Адже покохати мене міг лише віртуоз. Я не з тих симпатяг, які одним поглядом закручених вій можуть стягнути чужі труси. Мене потрібно розкусувати і смакувати, як кедровий горішок. Я не є стандартною пережованою красою, яка фаршем розпласталася перед тобою. Інтер'єр моєї душі занадто бароковий, аби ось так просто потрапити з порога та й у спальню".
Дроздов зупинився у розвитку міфології свого нового світу. Він змушений запозичати (плакати, але запозичати) певні елементи з таких ненависних йому естетик (супроти яких він і постає) – церковної та радянської. Новому Адамові потрібен новий масштаб, розмах та широчінь нового Раю (бо Дроздов увесь у пошуках втраченого Раю). Тому тут стільки гіперболізації. Тому у ньому ген репресованих, а батько його супротивника – секретар райкому (секретар комуністичного Раю).
Саме тому Дроздов пише про "25 пострілів" та "25 моїх невинних убивць" (ніби сам Гарві Мілк умирає під оперний розпач). Новий світ Дроздова потребує революційної поеми, революційної не в сенсі новаторської, а в радянському сенсі створення нової міфології червоних комісарів, з їхньою розбудовою на християнській проповіді свого соціалістичного Граду Небесного.
Звідси у Дроздова та цифрова символічність: 8, 10, 25 а-ля 26 бакинських комісарів, 28 панфіловців, Сорок перший Чухрая, "В сто сорок солнц закат пылал" Маяковського чи "Двенадцать" Блока, там де "в белом венчике из роз, впереди Исус Христос". Хоча в дроздовському варіанті вся ця мегаломанія просто скочується у хармсівське "приходил ко мне Есенин и четире мужика".
У цих причитаннях переляканої десятилітки Дроздов сам пише, що: "Найгірший звір – це людина. А особливо діти. Це звірі від природи, які вчиняють гидоту зі щирою невинною усмішкою. А тільки-но почнеш їх карати – назвуть садистом".
За це його, звичайно, з'їдять різні жіночі форуми, типу Дівочі посиденьки, але не це найцікавіше у стосунках Дроздова з кобітами. Сповідь цього десятирічного графомана переповнена мізогінією, для цього нового Адама всі жінки (окрім бабусі та мами) – це Ліліт – відьми, дияволиці. Зневага до усіх цих лільок, марусьок, жанок просто тотальна. Навіть дівчинка, яка розповіла йому усю правду про випадок у класі маркується автором зневажливим: "згодом підзалетить і народить у 17 років".
Ось вони ці приклади:
"Велика широкотазна математичка", "юні лохині", "прищаві дівки післяпубертатного віку";
"Вони мене клали на ліжко своєї співкамерниці, вона на той час мала хорошого кавалера з квартирою, куди ходила по свою порцію сперми";
"Кожен красивий хлопець завжди знає, що дівчата за ним пісяють окропом, кожен";
"Жінки пишалися тим, що вони жінки і мають красиві соски";
"Я поглядом знайшов маму в гущі незнайомих грудастих тіток";
"Фарбована жіночка віку, який складно визначити, з золотим зубом у діапазоні усмішки, з короткими пухлими пальцями з пообтинаними нігтиками. Такі пальці-обрубки просто приречені махлювати";
"У цій втечі від заможності є певна карма, яку так завзято взялася ламати моя подруга у свій вагінальний спосіб";
"Йопересете, я з вашого чайника не можу собі навіть води налити. Він або ссикає, як дівка, або сцяє, як стара корова";
"Старим подертим халатом вона завішувала велике вікно, щоб сонце не сліпило під час міньєту, і вся ця зумисність ситуації підкреслювала зоологічну природу всіх цих фрикцій і некрасиво освітленого тіла";
"Перелам лобкової кістки. Лобкової! Я ніколи не думав, що комусь можна зламати пизду. Та мій тато спромігся це зробити. Бабця ще ніколи так не реготала" (у цьому випадку пиздець чомусь запікується, а пизда – ні);
Остапа понесло і це саме той випадок:
"Коли за красивим хлопцем полюють дівчата (власне, полюють, бо некрасиві хлопці дістаються їм просто так), мене переповнює ненависть. Я неозброєним оком бачу, що це – гетеросексуальне браконьєрство. Еґоїстичні самки розставляють пастки і задіюють увесь арсенал (криклива помада, перпендикулярні підбори, конусоподібні декольте) – все заради того, щоб добірного екземпляра сильної статі заманити, припнути на все життя до однієї вагіни, обвішати двома дітьми, привантажити тоннами обов'язків і стимулювати його в’янення. У цьому вакханальному полюванні є щось від прадавнього лісу, де цицькаста мавпа мусіла так шикарно вийти з-за куща, аби носій продовження роду на це зреаґував. Непролазні джунґлі рослин і дерев перетворилися на джунґлі міст і багатоповерхових забудов – але методи появи з-за куща зазнали мало змін. Їхня мета – з хлопців, які щойно починають по-справжньому жити, зробити мужів, які надалі просто доживають у коридорі звужених можливостей".
Феміністки мають якось анафемувати Дроздова за таку мізогінію. І це прекрасна ідея для постапокаліптичного коміксу чи для якогось львівського хорору, бо хто коли-небудь блукав довгими лабіринтами львівського телебачення на Високому Замку (там, де сидить ЗІК), той зрозуміє. Хоча, можливо, що так Остап многогрішний жертвує власним іміджем, яко Христос, заради спасіння багатьох. Якщо це так, то Дроздову треба пам'ятник ставити.
А наприкінці для Остапа лунає прифанкований варіант Deodato "Also Sprach Zarathustra" з канонічного фільму Гела Ешбі Being There (яка там Ширлі Маклейн, то просто щось з чимось) за книгою Єжи Косинського, автора скандальної містифікації "Розмальований птах" про маленького хлопчика поміж звірств та збочень Другої світової війни.