Каша Дроздова

Каша Дроздова

олександр ковальчук,  30 вересня 2016

Пафосна графоманія псевдо-ніцшеанського онанізму від Остапа Дроздова.

У видавництві Антуанетти Антоненко мала б бути людина, яка ще на етапі прочитання такої графоманії, як у відомого львівського журналіста Дроздова, могла б знищувати подібну єресь.

У видавництві Антуанетти Антоненко такої людини немає і тому читачам доводиться читати перелякані маразми Остапа Дроздова, читати його роман-вибух, що більш схожий на роман-пук (о, якби ж то він хоч трохи був схожий на витонченого поціновувача Сальвадора Далі).

Сам автор кокетливо рекламує свій роман "№ 1" хуліганством, але хуліганства тут, як кіт наплакав, а усе схоже на те, що дебютний роман Дроздова стає фінальним актом його самогубства як прогресивної особистості чи більш-менш великого медійного цабе (навіть у провінційному Львові).

Можливо, що це якийсь експеримент Дроздова з публікою, перевірка – чи піпл вдячно схаває таке гівенце (чим він завжди й займається на ЗІКу). Фокус а-ля Хоакін Фенікс з бородою та репом, де за місяць Дроздов скаже, що усі, хто так блискавично розніс увесь його тираж і вихваляв його графоманію, то лохи, плінтусні люди, які не зрозуміли його концептуального стьобу.

Наприкінці книги ліричний герой Дроздова (анонімний Дроздов) заявляє, що: "Я захотів свідомо деґрадувати, аби люди перестали любити мене і я тоді отримав би нагоду побачити себе справжнього".

Ну ось, усі побачили, що справжній Дроздов, цей претензійний та засмиканий провінціал, – це банальний графоман, примножувач банальностей, епігон епігонів, переляканий маразматик та мізогін.

Це і є та легендарна відвертість Дроздова (так розрекламована), уся відвертість роману "№ 1" у тому, що її автор графоман та маразматик. Тож не може бути відвертістю той моментик, де ліричний герой Дроздова, який виріс у бабському царстві, "мав срачку від сливок-сральок". Це більше нагадує якийсь винничукізм, аніж заповідь Буковські про те, яка ж це благодать просратися зранку після пива.

Наприкінці книги ліричний герой Дроздова (сам Дроздов) так трепетно сповідається чуйній громаді, що: "Я боюся даремно сказаного слова, бездумного, автопілотного", але увесь роман "№ 1" – це малолітня, школотна графоманія, відрижка емо-культури, де соплі, сльози та сперма (чи чого там краплинка на обкладинці), то лише тавтологічний сенс життя.

Графоман Дроздов пише, що він обожнює все автентичне і старе, що його завжди тягнуло до чогось глибокого і потойбічного, і це вже фініш: сміх та гріх, бо графоман заявляє, що рятуватиме українську літературу від графоманії.

Дроздов пише, що: "я панічно боюсь банальності", але тоннами невтомно плодить її стаханівським методом на кожній сторінці свого роману (а їх там десь 250). Плакса Дроздов так боїться банальності, що пише її та пише, пише синхронно і злагоджено, наполегливо і ритмічно. Пише і боїться, боїться і пише.

Дроздов одержимий банальністю, ніби ті миші, які пищали та плакали, але продовжували їсти кактус. Дроздов щось метушиться, вовтузиться, дріботить. Сірою мишкою хоче вродити гору, де він стоятиме у позі мандрівника над морем туману, але народжений повзати не може літати (навіть якщо він має пернате прізвище).

Ось що авторитетно пише Дроздов про братів своїх менших: "Плінтусні люди. Дуже люблю спостерігати, як вони проявляються. Цей неологізм (плінтусні люди) придумав товариш-мізантроп на позначення людей, які є щасливими у своїй простоті та примітивності. Їх може розсмішити елементарна бздура. Вони радо повірять у найабсурдніший фейк, причому будуть щиро поширювати його далі. Вони реагують на найдешевші приколи".

Пише, але й сам знаходить щастя у примітивності, сам намагається смішити читачів елементарними бздурами, сам плодить фейки та найдешевші приколи. Його сортирний гумор добре знає свою бикувату публіку, зіківську публіку (і він ще нарікає на 95 Квартал).



Графоман Дроздов нічим таким особливим не відрізняється від плінтусних людей, він такий ж, як усі вони, ним діагностовані, він сам – плінтусна людина. Невипадково реклама його книги висіла на Санта-Барбарі, цьому сороміцькому місці проклятого Дроздовим Сихова, якого він так стидається і цурається.

Антуанетта Антоненко може мільйони разів називати графомана Дроздова неординарним чуваком, але, камон, харизми у Дроздова, як у горобця під коліном.

Ось тільки приблизний перелік графомансього маразму цього провінційного оригінала: "світлі плачі завжди очищають, змивають дрібнозернистістю несправедливі образи", "у ній заграв гормон репресованої дисидентки", "апофеоз самоповаги", "аскарида колективного думання міцно засіла в наших нутрощах", "моя близька людина бетонує мою перспективу", "вузька зона комфорту", "я почав споживати полум'я, що його випромінювала ця яма", "ти один-однісінький стоїш на неозорому оголеному плацу під прицілом невидимого термінатора", "ідеологи щоденних потрясінь", "ампутація минулого", "Вадим у своїй голові ніколи не мав папки "Вибране", "спаскуджуючись, людина дефраґментовує свій жорсткий диск, і на перший план виходить куцість", "розхристаний перехресними допитами сумнівів, я стрімголов полетів у почуття, яке зцілювало".

Подібних мовних покручів чимало у записках Ліни Костенко (ох, цей незнищенний потяг львівських графоманів до творчості Ліни Василівни: від Бєглова до Дроздова), у дебютній книзі Майкла, у порно-графоманії Логвиненка (з усіма цими авторами у Дроздова можна помітити певні паралелі), але мудрі люди кажуть, що така пошесть пішла від Сірожи Жадана.

Дроздов пише так, ніби він не мешканець легендарного сітіполіса, а село без сільради: "Людк, а Людк". Ось ці його афоризми псевдо-ніцшеанського онанізму а-ля: "Пам'ять – повія. Вона загальнодоступна хіба що для посередності" чи, наприклад, ось таке речення: "Мораль, ця дешева повія, ладна лягти під кожного сильнішого за себе, стала жорстоким і всюдисущим імперативом" лише паразитують на Ніцше, якого раніше пов'язували з фашизмом, а тепер, схоже, що з ідіотизмом.

У Дроздова примітивне уявлення про Ніцше, але він постійно уподібнює свою персону до його Заратустри: "Я перетворився на канатохідця, який мусить перейти здрібнілий натовп унизу". Допотопне мислення Дроздова ніяк не розрізняє жодних нюансів творчості Ніцше: де доцільніше підштовхнути та зіштовхнути, а де варто якусь кобилку обійняти і плакати, і тому поводиться у його спадщині, як атеїстичний рагуль (цей персональний лох Річарда Докінза).

Для людини, яка так категорично наполягає на власній вищості поміж посередності,  у нього занадто інфантильні уявлення про Рай. У нього тупеньке розрізнення етапів молитви. Він не знає механізмів духовного життя, але претензійно претендує на правоту, хоча, коли молоді, але схиблені на вірі виглядають безнадійно старими, то це вже прєлєсть, фейк.

У своїх дитячих атаках на Церкву (і десь там Бога) замість того, щоб принаймні приблизно зрозуміти матчасть того, про що він так впевнено триндить, Дроздов лише нудно бабрається у пережованих банальностях та бабських забобонах, які чомусь вважає одкровеннями.

Інтонації його наїздів на механічне хрестіння посполитого люду на кожну церкву якісь застарілі, Дроздов реально відстав від життя, бо навіть якщо дівчатка автоматом хрестяться на храм мормонів біля Стрийського базару, то писати про це у книзі 2016 року – моветон, бо актуальним це було може років десять тому в "Аргумент-газеті" чи років шість тому на західнеті.

Якось навіть закономірно, що переляканий емо-бой Дроздов ховається від хаотичного світу у невтомному нагромадженні банальності. І тут такий Дроздов – посестра літеплої Церкви, яка на кожному кроці громадить постаменти Богородиці, ці ознаки формалізму, ознаки фарисейтва поміж Себе, ознаки слів Христа: "коли ви замовкнете, то заговорить каміння". Ось нарешті й каміння заговорило, заговорили склопакети, заговорили хмари, заговорили дерева та вечірній серпанок над грушами.

Напевне, десь там, де він "навчився звужувати вхідний отвір", Дроздов розуміє, що графоманський пафос його псевдо-ніцшеанського онанізму та нудні моралі про сім'ю, виховання дітей, щастя та любов – то найслабша ланка його роману і тому так кон'юнктурно (хоча страх як боїться кон'юнктури) починає загравати з сагою львівської родини з усіма її винничукізмами, сибірами, рецептиками місцевих страв та обов'язково – єврейським питанням. Також не варто забувати про ґвалтування німкень радянськими солдатами.

Так у Дроздові можна побачити Львів, який він описує такими словами: "Львів навчився штучно присмачувати себе. Тут треба платити не за каву, а за сердечко з піни. Не за пляцок, а за пудру, просіяну крізь трафарет, та ягідку фізалісу. У Львові губиться смак основи. Львів – майстер дивертисментів і оздоб, розрахованих на емоційне, естетичне сприйняття. Львів – ас другорядностей" та зрозуміти, що він з ним однієї крові.

Уся книга Дроздова – це мікс чужих книжок та думок (і мертвої мови), комерційна халтурка для лохів ("Земля стала прихистком не мерців, а відходів. Кожен нуль намагався лишити слід, а лишав послід. Я вмонтований саме в цю фазу реґресу. Тому мені теж інколи доводиться пікетувати небо з намірами вирвати свою порцію поблажок. Сучасні люди – вроджені ґендлярі").

Десь тут на нього й чекає засада, бо нібито оригінальна історія про діда Стефка та переляканого німця у Берліні нагадує про епізод з "Плавучої опери" Джона Барта, де вояки-вороги від страху починають обійматися та цілуватися, хоча у плаксія Дроздова солдатики просто плачуть (хто б сумнівався).

Тут ще також можна згадати розповідь Юрія Нікуліна про несподівану зустріч двох розвідгруп (радянської та німецької), коли від несподіванки один з фашистів раптово опинився поблизу радянських розвідників. Ті не стали вбивати переляканого німця, взяли за руки і ноги та й перекинули до своїх. Німець у польоті ще встиг пукнути (цей момент має особливо сподобатися Дроздову), цим розсмішив вояків-ворогів і вони (розвідгрупи) спокійно розійшлись хто куди.

Псевдо-бунтар Дроздов, плоть від плоті, жива реклама галицького лицемірства. Багато галасу з нічого. Вже давно можна було помітити, як цей хлопчик-фейк, цей пустодзвін та пустоцвіт, настовбурчувався до такого самогубного звершення у своєму житті.

Більш виразно усе це вилізло під час різдвяного гріхопадіння на ЗІКу, де він продемонстрував увесь діапазон свого музичного несмаку, хоча ніби слухав у дитинстві Bee Gees та знає, що таке ейсид-хауз та italo-disco.

Потім був кліп місцевого пуссі-репера та графомана Гаврика, де Дроздов стрибав цнотливим козенятком поміж райських кущів.

Десь перед самим Форумом видавців він видав хвалебний фб-пост про якогось червоноградського тіпа-репера та тіпа-нонконформіста, хоча там можна почути лише достатньо кон'юнктурний (і тому калічний) мікс распіздяйських інтонацій Кургана та беззубого моралізаторства Положинського (після творчості якого, багато хто у цій країні має збочене уявлення про реп, тобто думає, що те, що робить (робив) Положинський – це реп).

І ось тепер ця графоманія роману "№ 1", де він відразу стає близнюком графомана Логвиненка та його книги "Saint Porno", де відбувається методична профанація адекватності, бунтарства, нонконформізму та порнографії. У книзі Логвиненка хіпстерське чмо постає супроти Бога і це ще від сотворення світу смішний сюжет, ліричний герой Дроздова також чмо, яке профанує маргінальність, нонконформізм і, власне, саме критичне мислення.

Третьою у цій веселій компанії вкраїнських графоманів має бути Надія Савченко з трешем "Сильне ім'я Надія" (хоча це таке собі guilty pleasure), де вона профанує фразу Висоцького "настоящих буйных мало" з пісні "Дорогая передача".



Також у тій команді оглашенних профанаторів можна помітити й бєніного клоуна Парасюка, цього істеричного борця за народну справедливість. Також там і перестрашена ряха Коцаби, який несподівано піднявся на хрест жертви режиму та голосу сумління (добре, що не совісті нації, бо там вже своя черга).

Усіма цими правдами і неправдами Дроздов намагається створити свій світ, новий світ, де він буде новим Адамом: "Це була моя ідея фікс – стати неофітом іншого життя. Перший проблиск самоусвідомлення освітив мій світ – і я побачив, наскільки він крихітний, дрібний, мізерний".

Дроздов стає пророком нового життя, і як будь-який неофіт, відразу потопає в морі банальності, категоричності та непомильності: "Особливо я любив читати релігійне чтиво про вічне життя і воскресіння – Жуль Верн нервово курить у коридорі. Ці книжки вражали кількістю концентрованої дурні в одній палітурці".

Пророк Дроздов також пише про нове життя та воскресіння і тому його книга вражає такою кількістю концентрованої дурні в одній палітурці.

Творець Дроздов занадто збуджений у сотворенні свого світу, там багато метушні та дріботіння. Цим він нагадує стюардів Альмодовара у фільмі Los Amantes Pasajeros, які мило хуліганять під хіт The Pointer Sisters "I'm So Excited".

Але ще великий Марвін Гей у своєму безсмертному хіті "Sexual Healing" заповідав не тільки гетеросексуалам про небезпеку нетерплячої мастурбації у мить найбільшого збудження та очікування коханого мікрокосмосу.

Схоже, що Дроздов не прислухався до заповітних слів Марвіна Гея, не дочекався до повноцінного акту злиття одним тілом і, наче давньоєгипетський бог Атум почав плодючою мастурбацією творити новий світ та нового Адама.

У метушливій безпорадності онанізму Дроздов увесь, бідака, перетворився "на набубнявілого богатиря, у жилавий стовбур бордового кольору, який ось-ось вистрелить потенцією від першого ж дотику, як насіння придорожної рослини в дитинстві, коли ти злегка потреш стручок, і він випружнює жменю насінин, скручуючись у спіральку".

Новий світ Дроздова скрутився у спіральку тому, що це світ десятирічної дитини, ось перше речення його священної книги – "Мені було 10. Того дня я почав старіти".

Старіти Дроздов не почав, усе це його ілюзії, бо він спокушає та сам спокушається букварними істинами. Щирістю та відвертістю називає банальну рекламу себе самого, де він так безбожно годує своїх зайчиків якісною курочкою.

Тільки десятирічна дитина, а не здоровий бугай напередодні сороківки, може писати такі маразми на повному серйозі: "Я не буду старим, бо навіть у біологічній старості буду сучасним. Одягатимуся в яскраве, буду незалежний фінансово ні від кого. Не затягуватиму мовлення, від мене нестиме шикарним парфумом, і я вживатиму наймодніші молодіжні жаргонізми, мать вашу" та "Адже покохати мене міг лише віртуоз. Я не з тих симпатяг, які одним поглядом закручених вій можуть стягнути чужі труси. Мене потрібно розкусувати і смакувати, як кедровий горішок. Я не є стандартною пережованою красою, яка фаршем розпласталася перед тобою. Інтер'єр моєї душі занадто бароковий, аби ось так просто потрапити з порога та й у спальню".

Дроздов зупинився у розвитку міфології свого нового світу і тому змушений запозичати (плакати, але запозичати) певні елементи з таких ненависних йому естетик (супроти яких він і постає) – церковної та радянської.

Новому Адамові потрібен новий масштаб, розмах та широчінь нового Раю (бо Дроздов увесь у пошуках втраченого Раю). Тому тут стільки гіперболізації. Тому у ньому ген репресованих, а батько його супротивника – секретар райкому (секретар комуністичного Раю).

Саме тому Дроздов пише про "25 пострілів" та "25 моїх невинних убивць" (ніби сам Гарві Мілк умирає під оперний розпач). Новий світ Дроздова потребує революційної поеми, революційної не в сенсі новаторської, а в радянському сенсі створення нової міфології червоних комісарів, з їх розбудовою на християнській проповіді свого соціалістичного Граду Небесного.

Звідси у Дроздова та цифрова символічність: 8, 10, 25 а-ля 26 бакинських комісарів, 28 панфіловців, Сорок перший Чухрая, "В сто сорок солнц закат пылал" Маяковського чи "Двенадцать" Блока, там де "в белом венчике из роз, впереди Исус Христос". Хоча в дроздовському варіанті уся ця мегаломанія банально скочується у хармсівське "приходил ко мне Есенин и четире мужика".

Дроздов адаптовує під свій новий світ й слова Інтернаціоналу "Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем. Мы наш, мы новый мир построим, – кто был ничем, тот станет всем". Адаптовує, але так і лишається войовничою післяреволюційною гопотою.

У цих причитаннях переляканої десятилітки Дроздов сам пише, що: "Найгірший звір – це людина. А особливо діти. Це звірі від природи, які вчиняють гидоту зі щирою невинною усмішкою. А тільки-но почнеш їх карати – назвуть садистом".

За це його, звичайно, з'їдять різні жіночі форуми, типу Дівочі посиденьки, але не це найцікавіше у стосунках Дроздова з кобітами.

Сповідь цього десятирічного графомана переповнена мізогінією, для цього нового Адама усі жінки (окрім бабусі та мами) – це Ліліт – відьми, дияволиці.

Зневага до усіх цих лільок, марусьок, жанок просто тотальна. Навіть дівчинка, яка розповіла йому усю правду про випадок у класі маркується автором зневажливим: "згодом підзалетить і народить у 17 років".

Ось вони ці приклади:

"Велика широкотазна математичка", "юні лохині", "прищаві дівки післяпубертатного віку";

"Вони мене клали на ліжко своєї співкамерниці, вона на той час мала хорошого кавалера з квартирою, куди ходила по свою порцію сперми";

"Кожен красивий хлопець завжди знає, що дівчата за ним пісяють окропом, кожен";

"Жінки пишалися тим, що вони жінки і мають красиві соски";

"Я поглядом знайшов маму в гущі незнайомих грудастих тіток";

"Фарбована жіночка віку, який складно визначити, з золотим зубом у діапазоні усмішки, з короткими пухлими пальцями з пообтинаними нігтиками. Такі пальці-обрубки просто приречені махлювати";

"У цій втечі від заможності є певна карма, яку так завзято взялася ламати моя подруга у свій вагінальний спосіб";

"Йопересете, я з вашого чайника не можу собі навіть води налити. Він або ссикає, як дівка, або сцяє, як стара корова";

"Старим подертим халатом вона завішувала велике вікно, щоб сонце не сліпило під час міньєту, і вся ця зумисність ситуації підкреслювала зоологічну природу всіх цих фрикцій і некрасиво освітленого тіла";

"Перелам лобкової кістки. Лобкової! Я ніколи не думав, що комусь можна зламати пизду. Та мій тато спромігся це зробити. Бабця ще ніколи так не реготала" (у цьому випадку пиздець чомусь запікується, а пизда – ні);

Остапа понесло і це саме той випадок:

"Коли за красивим хлопцем полюють дівчата (власне, полюють, бо некрасиві хлопці дістаються їм просто так), мене переповнює ненависть. Я неозброєним оком бачу, що це – гетеросексуальне браконьєрство. Еґоїстичні самки розставляють пастки і задіюють увесь арсенал (криклива помада, перпендикулярні підбори, конусоподібні декольте) – все заради того, щоб добірного екземпляра сильної статі заманити, припнути на все життя до однієї вагіни, обвішати двома дітьми, привантажити тоннами обов'язків і стимулювати його в’янення. У цьому вакханальному полюванні є щось від прадавнього лісу, де цицькаста мавпа мусіла так шикарно вийти з-за куща, аби носій продовження роду на це зреаґував. Непролазні джунґлі рослин і дерев перетворилися на джунґлі міст і багатоповерхових забудов – але методи появи з-за куща зазнали мало змін. Їхня мета – з хлопців, які щойно починають по-справжньому жити, зробити мужів, які надалі просто доживають у коридорі звужених можливостей".

Взагалі незрозумілі ці претензії Дроздова до сучок з останньої цитати, бо кожна собака у Львові знає, що Дроздов з ними жодним місцем не перетинається, Дроздов – гей.

Він що забув святі заповіді Лібераче про те, що гей не може бути святенником (та ще й таким печерним). Уже навіть масова культура зрозуміла цих нещасних та реабілітувала їх світлим ореолом доктора Хауса. Серіали – це глас народний, а глас народний – це глас Божий. То чому поп-культурний Хаус може бути милосердним до них, а елітарний Дроздов – ні?

Дроздов вихваляється тим, що не дивиться телевізора, але це сумнівна чеснота у 2016 році.

Феміністки мають анафемувати гея Дроздова за таку мізогінію і на це цікаво подивитися, бо, невідомо, чи були подібні випадки у феміністичній критиці: мікс мізогінії з цілком феміністичним повстанням Дроздова супроти репресивності домашнього вогнища, батьків, Церкви, маскулінного.

Гей-мізогін – це прекрасна ідея для постапокаліптичного коміксу чи для якогось львівського хорору, бо хто коли-небудь блукав довгими лабіринтами львівського телебачення на Високому Замку (там, де сидить ЗІК), той зрозуміє.

А ця студія Дроздова, де усе таке чорне-чорне, а навколо лише його поп-артові портретики а-ля Енді Воргол, то хіба не чудова атмосферка для якогось вінтажного хорору а-ля Vampiros lesbos чи місцевого ремейку когось з класиків giallo?

А ремейки потрібні, бо тепер перегляд Основного інстинкту то якась підліткова комедія, а не еротичний трилер.

Згадки Дроздова про психлікарню та виправну колонію нагадують про "Хтивню" Міхала Вітковського (і щось подібне у львівському контексті було б набагато цікавішим, ніж богоборчі маразми Остапа), але самого гейства тут лише натяки:

"Бабці всі ці алогізми в дупі, і я обожнюю цю частину тіла за рекордну місткість";

"Усі вони були чужорідним тілом у моєму веселковому теперішньому";

"Дарма що в радіусі цих стін не було жодного організму, якому ти хотів би дати орально";

"Коли я народився, лютували хуртовини і страшні морози. Тому тато не зміг одразу приїхати. Він потелефонував, і йому медсестра, переплутавши графу, сповістила:

– У вас дівчинка.

Тато почав обмивати з'яву на світ Дарусі. Даруся виявилася мною – і тато цю дивовижну метаморфозу обмивав іще півроку";

Однак найбільша проблема мовної ненависті Дроздова у тому, що вона немає меж. Так слово "дебіл" чи "дебільний" повторюється разів п'ять, якщо не більше. Тут Дроздов ще може сказати, що це не він, а його ліричний герой, але у передачі Прямим текстом від 8 вересня цього року, він у прямому етері говорить на 39:18 фразу "дебілу хіба не зрозуміло (хто такий Опозиційний блок)".

Така фраза з уст Дроздова щодо хворих людей це хіба не цілковита профанація толерантності?

Кожна гомосексуальна душа, яка перебувала, хоча, що там казати, досі перебуває у статусі гнаних та переслідуваних, принижених та ображених, мала б бути особливо чутливою до найменших проявів нешанобливого ставлення до інших пригноблених чи неповносправних у цьому жорстокому світі.

Мала б за кілометр відчувати найменші прояви світової несправедливості, наче принцеса на горошині, мала б бути втіленою емпатією, повіреною мудрості, поручителькою самої Любові.

Хоча, можливо, що так Остап многогрішний жертвує власним іміджем, яко Христос, заради спасіння багатьох. Можливо, що його демократична євангелія у тому, що він хоче показати те, що гомосексуали також люди, що вони такі, як усі, недосконалі, а не безплотні ангелики, що й поміж них є слюсарі, сантехніки, пожежники та графомани.

Якщо це так, то Дроздову треба пам'ятник ставити, але, певне, тут більше ні, аніж так.

Не вміє Дроздов писати (єдиний вдалий і доцільний момент на усі 250 сторінок тексту – це вібрація іконостасному шашілю від мами Теклі), хоча вже всім повідомив, що написав другий роман. Агресивна зіківчанка Вергелес також думала, що пише книгу.

Варто Остапові частіше заходити на Варіанти, читати та вчитися писати, бо такому його не навчать ні на ЗІКу, ні на Збручі, ні на західнеті, ні у школі журналістики УКУ.

Сам Юрій Винничук не цурається вчитися у Варіантів, а хто такий Дроздов, щоб цуратися? Бо вже стільки в Україні тих графоманів, що спасу від них немає, і тому, незабаром, напевне, доведеться втілювати у життя святі заповіти Братів Гадюкіних: "Як побачиш графомана – бий його, як таракана".

А наприкінці для Остапа лунає прифанкований варіант Deodato "Also Sprach Zarathustra" з канонічного фільму Гела Ешбі Being There (яка там Ширлі Маклейн, то просто щось з чимось) за книгою Єжи Косинського, автора скандальної містифікації "Розмальований птах" про маленького хлопчика поміж звірств та збочень Другої світової війни.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.