Зміст статті

20 грудня 2019олександр ковальчук

Тільки диво

Різдвяний совок у Буковелі від православної режисерки з Московського патріархату.

Православне фентезі від режисерки Олени Каретник штиняє русским духом та побожним постмодернізмом.

У костюмований маразм режисерки Каретник знову проліз талісманом нещастя колишній міністр культури Євген Нищук, який чомусь гадає, що він актор. Адже кожен песик на Вкраїні милій вже знає, що його присутність у епізоді обов'язково стає символом халтури на екрані, і Кіборги, Таємний щоденник Симона Петлюри та Крути 1918 живі свідки такої халепи. У стрічці Тільки диво Нищук вкотре демонструє бездонне дно свого артистичного таланту і це ще той писець актора погорілого театру. Паралізований персонаж Нищука з борідкою імені Карла Маркса чекає на прихід Ісуса, і поки він лежить та мовчить – це його ідеальна роль.

Але він лише кавальчик нещасть дебютного фільму режисерки Олени Каретник, яка вже віддавна подвизалась на нивці документалів про житія святих Московського патріархату з періодичними заскоками на побожний канал Глас та православні фестивалі. Саме тому так часто у цій бутафорській андерсенівщині згадують Господа, християнські чесноти, особливо Любов ("Людина без любові і тепла перетворюється на чудовисько"), і бавляться біблійною символікою про три дні та сім років. Прилітає у цей православний постмодернізм з вігвамом на льоду навіть ліванський кедр (дивно, що без царя Соломона). Схоже, що саме з православних парафій у фільм Тільки диво приходить блекфейс та карикатурний образ єврея, типу, з Одеси.

Фентезі Олени Каретник наскрізь проштинялось русским духом. Без особливого талану вона бере за орієнтири радянську класику а-ля Морозко (1964) Олександра Роу чи ленфільмівські казки Стара, стара казка (1968) та Дванадцять місяців (1972) і транзитом через чехословацьку класику Три горішки для попелюшки (1973) намагається склепати свою духопідйомну картину у Буковелі. Вже традиційно для нового українського кіно у цій бутафорській Скандинавії навіть не варто шукати якихось українських маркерів, окрім, можливо, топірця. "Щедрика", "Ой ходить сон коло вікон" та "Ой, хто, хто Миколая любить" можна спокійно десь заникати в російському перекладі і навіть не паритись поміж суцільних написів англійською мовою для туристів. І вже якось зовсім закономірно, що з таким бекґраундом режисерки "Ой ходить сон коло вікон" перетворюється на кітч, а "Щедрику" на акордеоні бракує лише Яна Табачника. Схоже, що Каретник навіть не бачила радянський фільм В тридев'ятому царстві (1970) з гуцулами на ковзанах.

Каретник зовсім забила на убогий сценарій та жахливу гру акторів, особливо дітей (особливо Аніка) і тому особливо помітно, що 44 мільйони державних гривень пішли лише на костюми та біжутерію від дизайнерки Айне Гассе. І тільки це ще хоч якось вирізняє Тільки диво на тлі відвертого трешу Поліни чи Пригод S Миколая. До речі, бутафорія фільму Каретник достатньо близько стоїть поруч з новорічними мюзиклами Горова, типу, Попелюшка (2002). За його ж прикладом вона пацавато намагається зміксувати радянську класику та голлівудські стандарти, але нема у її стрічці піжонства, нахабності та гумору фільмів Лабіринт (1986) чи Зоряний пил (2007).

Вона бездарно поєднує згадки про радянську версію Мері Поппінс (1983) з поттеріаною, Крижаним серцем і ще бог зна чим, а відтак її кіно більше нагадує чийсь сон з обкуреного російського лубка Легенда про Коловрата (2017). Доктор Туксен схожий на одного радянського актора з дитячих фільмів, а от хлопчик Льюїс чомусь говорить з закордонним акцентом, хоча його батьки розмовляють нормально. Батько поганця Пітера нагадує де Ніро, але він чомусь не гей. З порохів навіщось дістають співачку Ламу та ще якусь Ілларію. Допотопна графіка зустрічається з дивним епізодом про небезпеку розмов діток з незнайомцями. У сценарії пишуть про Малий Льодовиковий період, але Северин чомусь постійно без шапки на своїй совковій фризурі. І це справді мазохізм дивитися на цей костюмований маразм від Каретник. Схоже, що Варвара Лущик з Гуцулки Ксені стає рольовою моделлю для персонажинь підліткового кіно та персонально для акторки Марії Герасименко в ролі Софії.

Олена Каретник знімає своє кіно про вічні цінності так, наче за останні 30 років у навколишньому світі нічого не змінилось, настільки тупо вона проштовхує у стрічку гуманістичні аксіомки для немовлят (хоча б на Good Omens одним оком кинула). Але щоб бути, типу, модною, вона таки дозволяє святому Миколаю називати себе Ніком та повставати в дитячій уяві в образі професора Дамблдора. Для православного мислення такий крок можна назвати неймовірним прогресом, якщо на мить поставити поруч його гейські нахили та євангельське зцілення розслабленого сім років (дивно, що ще ангел не сходить в єдину ополонку у місті), але це лише туманна алюзія. В якусь мить історія Северина та Софії наближається до історії Анжеліки та Жоффрея (зі шрамом й накульгуванням), але до куні та мінетів у цій сімейній казочці не дійде. Будуть лише цнотливі цьомчики у повітрі на містку в доросле життя за кадром.


фото: onlymiracle.com.ua

Автор: олександр ковальчук