Американські мрії коміксу про гуцулку Ксеню псує відвертий кос під Готель "Ґранд Будапешт".
Режисерка Олена Дем'яненко промоційно вдає з себе Веса Андерсона карпатського розливу заради традиційно банальної кінцівки.
Режисерка Олена Дем'яненко вже в третє поспіль ніяк не може адекватно реалізувати більш-менш вдалу ідею.
У 2013 році вона була разом з Дмитром Томашпольським співрежисеркою фільму F 63.9 Хвороба кохання, який з певного боку може здатися пародією на космічні потуги України. Феєричний треш про венеричні хвороби, секс у відкритому космосі та вічне кохання з банальним кінцем ніби приходить у світ з початку 90-х.
З цієї стрічки про любов венерологині та космонавта відразу треба залишати обабіч (щоб згодом згадати у Гуцулці Ксені) всю цю: вічну любов, сексуальні фантазії задротів зі специфічними заточками для Чезаре Ламброзо, практичних кобіт, не завжди вдалий гумор (ГоловачЛєна), добрий підбір акторів (когось з українок замість француженки Ніни Сель там важко уявити), елементи пародії (корабель "Коїтус грандіозус") та абсурду (де бракує Мішеля Гондрі, але Роза Борисівна Мойжес таки іде на Вагнера).
Майже біблійна історія про непорочне зараження сифілісом (привіт доктору Хаусу) відверто намагається говорити про делікатні питання з інтелігентними інтонаціями (згадують Булгакова та Гумільова), але чомусь постійно падає на хвіст дешевим мелодрамним кліше.
У фільмі Дем'яненко Моя бабуся Фані Каплан (2016) Томашпольський вже був сценаристом, а екранний мікс вічної любові та абсурдової комедії традиційно накривався мідним тазиком істеричної сентиментальщини, плаксивої та немічної. У стрічці Гуцулка Ксеня (2019) Томашпольський доростає до продюсера. І перш ніж іти далі обов'язково треба згадати, що пісня "Гуцулка Ксеня", яка достатньо недоречно лунала у сентиментальних Кіборгах Ахтема Сеїтаблаєва, була там таким собі маркером Галичини (дещо ретроградної території), а остаточне перетворення гонорової гуцулки Ксені на Ксюшу (юбочка із плюша) успішно виніс у широкі маси серіал Останній москаль.
На рівні вилизаного візуалу Гуцулка Ксеня перевершує попередні фільми Олени Дем'яненко (хоча декілька ракурсів можна сміливо викинути). Режисерка вдало імітує туристичний оргазм від споглядання карпатського раю та майже правильно просуває на територію коміксу мармулядову історію блаженних споминів про стару Галичину (а-ля "Фелікс Австрія" Софії Андрухович). Майже, власне, тому, що цей відвертий кос під Готель "Ґранд Будапешт" (2014) Веса Андерсона псує своєю дешевою епігонщиною всю її фільму. У тому іграшковому та пряничному дріботінні провінційних персонажів напередодні вселенської Катаклізми Дем'яненко навіть приблизно не дотягує до Веса Андерсона з його продуманим до дрібниць всесвітом та фірмовою естетикою.
Це вже вкотре в Дем'яненко фільм нагадує сексуальні фантазії чи галюцинації (про вічну любов) якогось підлітка-задрота. Цю солодкаву мрію ще можна зрозуміти в дитячих фантазіях переляканого Дзідзя. Так у стрічці Dzidzio Перший Раз він заради щасливого кінця (адже він не зовсім Леонард і вона – не особливо Пенні) навіть приплітає чарівній гамериканці певну інклюзію, бо хіба інакше б вона йому дала (якщо вже режисерка полюбляє подібний рівень жартів)?
Але навіть з огляду на прихильність режисерки Дем'яненко до інцелів зі слідами виродження на обличчі важко зрозуміти саме таку фільмову парсунку Яро. Таку вказівку лишив Ярослав Барнич? Десь подібним був Яро у канадійському фільмі Гуцулка Ксеня 1956 року? Чому карпатська попелюшка з поглядом героїні казок братів Грімм (а-ля Аманда Сейфрід в Red Riding Hood) хоче вийти заміж за цього нью-йоркського переляка?
У фільмі Дем'яненко нічого б особливого не змінилося, якби Яро був, наприклад, нев-йоркським хіпстерочком чи бродвейським аполлоном. Хіба що б його потенційне гейство додало мюзиклу певної пікантності. Але у Гуцулці Ксені заморський мандрівник (над морем туману) Яро чомусь схожий на підсліпуватого крота, який хотів одружитися з Дюймовочкою. Схожий на кондом з вусиками, а саме так в Радянському Союзі зображали на екрані клятих капіталістів. Всіляких буржуїнів, цих представників зігнилого Заходу з печаттю деградації на обличчі, які не бачать сонця правди, не так Христа, як комунізму.
Звісно, що у своїй новітній історії свята Галичина і не таке бачила під час шлюбів заможних гамериканців та гонорових галичанок. То може десь у лівацтві режисерки й варто шукати сліди саме такого зображення Яро, а ще її незрозумілі сентименти до Фані Каплан у 2016 році чи напис "СССР" на комбінезоні песика у F 63.9 Хвороба кохання? Стрічка Дем'яненко глузує з патріотичної свідомості Галичини, з її побожності (а це можна робити, звісно, й без лівацтва).
Гуцулка Ксеня співає оду практичній та корисливій Галичині і се деміфологізація патріотичної та високоморальної Галичини (Галичини фейкової). За привидом такої блаженної Галичини, який є лише реклямною промоцією з арсеналів бабці Австрії, бовваніє лиш гола комерція та гендлярство. Дикий капіталізм !Фесту у мертвому Львові, цьому потьомкінському селі. У певних моментах цей веселковий фільм нічим особливо не відрізняється від номера Зеленського, де той порівнює Україну з німецькою порноактрисою.
Актор Стефан в ролі вуйка гуцулки Ксені пропонує її бути привітною з Яром, оскільки за вдалий шлюб йому світить 10 штук долярів, і закликає її "впомпувати йому (Ярові) українського духа". Хіба режисерка не читає Винничука і не знає, що таке "помпувати"? Але, схоже, що їй подобається сусідство цього карпатського сонечка з табличкою "мінєти", а тому актор Стефан навіть просить Ксеню "випомпувати з нього (Яра) усі доляри". Однак сексу у Гуцулці Ксені чомусь не буде. Лише оголена спина акторки Лущик, і тому краще знову переглянути Тіні забутих предків чи Камінну душу.
Режисерка чомусь не хоче далі розвивати лінію того, що на споді (Галичини). Поза косом на Готель "Ґранд Будапешт" у неї, взагалі, розпочинаються суцільні проблеми з фантазією. Подальші пригоди карпатської Попелюшки у нью-йоркському Вавилоні чудово б пояснили мотивацію Ксені, яка скрутила б бідному Ярові яйця в рогалик та крутила б ним, наче циган сонцем. Саме про визволення потаємного мали б сповіщати метрополісні вежі Великого яблука у фільмі, окрім, звісно, непорочної корисливості галицьких кобіт.
Хіба не домінації (влади) прагне гуцулка Ксеня у фразі "ви будете мене слухати?" поруч з цим лохом Яром? Як і в Метрополісі (1927) Фріца Ланґа глядачеві являються дві іпостасі Ксені (друга – в масці, у протигазі). І якщо Метрополіс розумно змішує біблійний матеріал (особливо пророка Йону) з революційними реаліями заради демонстрації психології протесту, то Дем'яненко могла б трилерно засунути се дитя природи в асфальтові джунглі, адже у цій парі (Ксеня-Яро) хтось когось таки колись вб'є. Або вона його (раніше), або він її (пізніше).
За відфотошопленістю Ксені, за її реклямністю, на споді можна помітити її виразну фатальність (акторка Лущик так схожа на молоду Мішель Пфайффер), нуарність. Щось вампірське, яке висмоктуватиме з туристичних лохів не лише бабло за трухляві декорації та ілюзії про стару Галичину, але й саме життя. Заради такого саспенсу режисерка могла б викинути з фільму майже всю музичку (окрім моменту про русалок-мавок) аж занадто переоцінених Dakh Daughters в яких немає жодної реальної фрікуватості, оригінальності чи потойбічності.
А так Гуцулку Ксеню можна прописати хіба що як реклямку еміграції, оскільки до райської Гамерики з райських Карпат їдуть усі розумні люди (навіть гуцул Семен), а на Вкраїні милій лишаються одні лиш ідіоти та божевільні. На чутках про можливу велику війну у світі стрічку Дем'яненко навіть можна назвати фільмом-пророцтвом.
Вилизаною картинкою та музичними номерами (окрім епізодиків Барнича) режисерка прикриває сценарні дірочки цього банального меладрамату. Спокійно можна було не запрошувати ДахуБраху з тим "Карпатським репом", оскільки вже занадто штучними були пританцьовування резерваційних гуцулів на цій мельодії. Дивно, звісно, що режисерка просто ігнорує таку кількість діаспорної музики, наприклад, оркестр Темпо, канадців з Нічної мелодії чи дует Mickey and Bunny (якщо тут вже так намагаються косити під інтонації Квітки Цісик).
Щось постійно заважає режисерці Дем'яненко в експлуатації цього гуцульського гетто. Гуцулка Ксеня – це нарешті кіно на тлі стількох недофільмів за останні два роки. Підбір акторів – найкращий з усього нового кіно. Варвара Лущик – новий секс-символ, Марічка Штрибулова у ролі Зузі дає нову Лію Ахеджакову. Вдалі академічні інтонації в сцені зустрічі професора з дружиною та дочкою. "Подивляв народне мистецтво" від Ігоря Цішкевича. Цитата фільму Чого хочуть жінки (2000) Ненсі Майерс. Кобіти, наче мухи на мільйон долярів з чимось горорним для Яро.
Актори ще інколи переграють з інтонаціями, але от зі сцени виступу ДахиБрахи у фільмі все котиться в катастрофічну безодню. Незрозумілі сцени з поліцією та судом (лише заради метелика?) Дивний гуцульський бунт. В Олега Стефана нарешті стільки екранного часу (після графоманії Червоний), але нічого особливо цікавого він з того образу не викрешує. У Карпатах хіба кажуть "в дебрях"? А цей стереотипний божевільний вчений хіба є у Барнича? Чи це алюзія на Дежа Вю (1989) Юліуша Махульського, де ганстери з Чикаго їздили до Одеси?
Найкращі фільмові епізоди постійно щось нагадують (тобто з чимось оригінальним в Карпатах якісь проблеми?) Жульвернівська маніфестація привидної Ксені в протигазі – чехословацькі комедії Олдржиха Липського, наприклад, Tajemství hradu v Karpatech (1981). Іконічний епізод божевільного професора поміж овечок (з подальшою сенсацією під хвостиком) – старі французькі казки на кшталт Peau d'Âne (1970) Жака Демі, де король після смерті дружини хотів одружитися з власною дочкою.
Якщо режисерка Дем'яненко вже так хотіла показати круту кобіту на тлі переломних часів, то краще б вже орієнтувалася на Дивовижну місіс Мейзел, а не бавилась цим плаксивим баналом. Розуму (чи того, прости Господи, цинізму) ж вистарчило запросити американського консула на урочу мить та забути про провідну роль Церкви у пошлюбленні молодяток.
фото: kinolumiere.com