Зміст статті

10 жовтня 2019олександр ковальчук

Захар Беркут

Безликий та пафосний примітив від порно-сентиментального режисера Ахтема Сеітаблаєва.

Cтомільйонна халтура з наочною демонстрацією змізеріння масштабів нинішнього українського кіно та режисерської посередності Ахтема Сеітаблаєва.

Неповоротку, тупу та прямолінійну бутафорію Ахтема Сеітаблаєва не рятують навіть голлівудські актори. Вкотре схоже, що ця двогодинна нудота знімалась для того, щоб головні герої понили та поплакали у кадрі в неймовірно сентиментального режисера. Схоже, що справжнє покликання Сеітаблаєва – це мелодрамки для домогосподарок на каналі Бігуді. Це ще треба примудритися так запороти екранізацію повісті Івана Франка з привітами фільму Леоніда Осики Захар Беркут (1971).

Цнотливенька та прісна стрічка Сеітаблаєва навіть поруч не валяється біля фільму 1971 року і схоже, що він одним оком таки бачив Камінний хрест (1968) в обрізаному варіанті. Захар Беркут 1971 року – це живе, жваве та грайливе кіно. Там багато сонця. Там мерцю до рота заливають вино. Дурманна монгольська психоделія з нього перейде до фільму Данило – князь Галицький (1987), а сюрний комізм Борислава Брондукова в ролі Бурунди можна вважати далеким родичем Кін-дза-дзи (1986). Там Іван Гаврилюк та Іван Миколайчук вкотре воплочені боги (після Аннички 1968 року). Піжонство вітального гумору Івана Миколайчука а-ля "я прийшов, щоб зблизька подивитись, як ви будете здихати" дає тяглість славної традиції лицарського простору аж до козацтва (орган грає "Засвіт встали козаченьки") та передає привіти стрічкам Чортова дюжина (1970) і Пропала грамота (1972). Там біблійні мотиви переплітаються з Шекспіром, а від сексуальних конотацій Осики припух би з радості пізній Міхалков. Там іронія прозріває фентезі, красну байку. Секс Масима та Мирослави передає привіти Хороброму серцю та серіалу Гра престолів.


vs

Там буйство кольору. Там круті Василь Симчич (в ролі Захара Беркута) та Кость Степанков (такий життєлюбець-барига). Кумедна така мізансцена між Миколайчуком та Степанковим з шапкою, а згодом і з шоломом у святому місці. Там іконописний лик Максима, наче Христос, плаває у воді в сакральній самопожертві за життя многих. Те, що Сеітаблаєв мне собі абстрактно у роті (єдність громади), у фільмі Осики чітко проговорюється, а саме: протистояння західної демократії та східного авторитаризму (повинен бути один хан, одна держава, один народ, а не якась громада). В Сеітаблаєва немає Симчичового: "забудьте свою мову, бо звір її не потребує".

Різницю між українством та русскім міром варто зауважити в образі вільної галицької кобіти Мирослави та полонених жінок, які відразу стають якимись причинними-блаженними в тих хустинках на голові, прасті госпадзі. Мирослава Антоніни Лефтій – галицька амазонка, живе втілення слів пісні Василя Зінкевича "а у древньому Львові..." зі своїм карпатським гонором, бо та британка Поппі Дрейтон у фільмі 2019 року якась трохи задрипана (як на дочку боярина), лайтова версія Дженніфер Коннеллі десь в районі фільму Лабіринт (1986). Лише трохи вона (Лефтій) змушена підігрувати авторитарному батькові після любові з вільним вітром, який мовчки говорить з духами.

Грайливість сексуальних підтекстів в Осики ("а може ти занизький для моєї стріли" від Мирослави) єднається з біблійним символізмом світильників (віри), де двоє великим планом стануть одним тілом (на дворі, ще раз, 1971 рік). Сам секс, звісно, що лише натякається, але скільки червоних кольорів пристрасті навколо у цей момент, який згодом переходить у синій, зимовий колір загальним планом. Також фільм Осики встигає ще й проілюструвати протистояння християнства та язичництва фразами а-ля "все святе, молитися можна всюди", "хіба може не мене гніватися бог якому я не поклоняюсь?" чи "хіба для самопожертви треба бути Богом?" Саме тут, певне, Сеітаблаєву прилетіла в голову думка запросити Роберта Патріка з другого Термінатора, де Шварц, яко Христос, сходить у пекельну лаву заради життя інших. Схоже, що після того як Антоніна Лефтій переїхала до Австралії, режисер нового Беркута й вирішив зробити собі з Карпат Нову Зеляндію альбо Скотляндію.

За один проїзд камери Осики повз річку та підпалене село можна віддати увесь фільм Сеітаблаєва. І навіть цього ще буде мало, бо наскільки ж легкий та природний Беркут 1971 року на противагу вимученому Беркуту 2019. Новий Захар Беркут зроблений зовсім без розуму та фантазії. Він збивається на тупий екшн без екшину, хоча міг би жменями набиратися ідей у самій повісті Франка. Наприклад, в іронічності тих романтичних штампів, які б мав би відчувати й сам Іван Якович. Чому б не обіграти за нових часів в якомусь феміністичному дусі ті описи струнких дівочих станів та мужицького виховання з фразами, типу, "але таки була женщиною" чи "правдиво жіноча логіка"?

У повісті Франка саме Мирослава першою цілує Максима. А слова про свій святий кутик та громадянське суспільство ніби начисто переписали піарники Порошенка для його виборчої програми. Якщо Саітаблаєв вже так кохається у постмодерних цитатках, то чому б у протистоянні Мирослави та ведмедиці так ефектно не зацитувати прю Сігурні Вівер з Чужою face-to-face? У книзі Мирославі сниться померла померла мама та заповідає слухати своє серце і тут би Ахтем спокійно міг би дати безсмертний хіт Roxette "Listen To Your Heart" чи "It Must Have Been Love" (щоб олдове так кохалося з олдовим). Мав би він бачити хоча б одну серію серіалу The Peaky Blinders?

Чому в епізодах з монголами в кітловині не дати зомбі-алюзії а-ля World War Z (2013), Поїзду на Пусан чи цьогорічного корейського серіалу Kingdom? Замість цього полохлива кінематографія Сеітаблаєва чомусь оминає усю цю розкіш хоч якоїсь приблизної автентики (прости Господи) заради, типу, універсальної історії у будь-якій іншій частині глобуса.

Навіть москальський лубок Легенда про Коловрата (2017) зі слоганом Зеленського "Героєм може бути кожен", ведмежою фофудією та кислотними кольорами 300 спартанців кращий, ніж новий Беркут. І все тому, що чітко та зрозуміло артикулює потрібні сенси (пропагандистської міфології, звісно). З фільмом Сеітаблаєва той треш обкуреної казочки про Морозка єднає особливо православна любов до фільтрів, непорочність билинних героїв, плаксива сентиментальність (а-ля кров на квіточках у Беркуті, бозє-бозє) та адорації на Гладіатора та вже згаданих спартанців Зака Снайдера. Добре, що у новому Беркуті хоч нема геюватого Бату-хана зі своєю довжелезною пайцзою влади. Зате присутня повага хана до справжніх воїнів (немає ні в Осики, ні в повісті), озброєна амбідекстрія головних героїв і якось підозріло перегукується біблійність каменю віри православної та німий Петро, який один-однісінький (овва) валить скелю на дамбу (привіт усій тухлянській громаді у фільмі 1971 року). Саме він тут, а не Максим той жертовний Христос з безсмертним усміхом перед смертю, де його вже нестимуть на руках анголи (цікаво чи є там у Петра цитатка на Баладу про доблесного лицаря Айвенго 1982 року).

Ахтем Сеітаблаєв ніяк не розвивається як режисер (слово деградація важко вживати поруч з його плаксивою фільмографією) і про це ще коли натякали його Кіборги. Недоречні фільтри вицвілого пергаменту. Ляпсуси на ляпсусі, типу, вищипаних брів у дружини Захара чи кількість крові на руці в Максима після бою з ханом. Дешева комп'ютерна графіка. Дубовий сценарій, дешева картинка, примітивні діалоги ("Ця сукня гарна?" – "Аж дух захоплює") та романтика. Цнотлива озвучка, цнотливе мислення в кадрі. Де хоч якісь проліски франкового фемінізму? Хапливий та миготливий батал ручною камерою, який створює ілюзію якогось масштабу. Скуті герої грають якусь трешеву версію серіалу Вікінги і так, Томмі Фленеган знімався і в Хороброму серці, і в Гладіаторі. Зате у хана двоголовий орел на грудях, а ще пафосна промова про єдність народу начебто простягає свою длань на нинішню війну з Росією. Добре, що хоч Роберт Патрік раз і назавжди закарбувався в пам'яті у великій пісні (та відеокліпі) Meat Loaf "Objects In The Rear View Mirror May Appear Closer Than They Are", а не в цьому француватому нендзанні.

Тупа музичка так вперто намагається нагадувати про творчість нью-ейджевого колективу Secret Garden, особливо альбом "White Stones" (1997).

Мирослава трохи немудра (епізод з ведмедем) і Максим – не особливо розумний (через нього гине брат Іван). Мама помирає і всі плачуть. Іван помирає і всі плачуть. Захар помирає (під тужливі скрипочки) і всі плачуть. За сентиментальними плачами Сеітабалаєв вже не бачить берега і тому так двічі слізно фіксується під час втечі з Тухлі на дівчинці з кошенятком (бозє-бозє). Десь вже навіть логічно, що Максима та Мирославу єднає смерть матерів. Можливо, що саме через це до їхнього першого цілунку тре чекати півтори години і ще хвильку на секс. Увесь такий цнотливенький в розфокусі, що аж комедійний у тій непорочності (щось подібне вже було в трешику про Довбуша Легенда Карпат). На тлі максимової дупи вилазить Місяць і це, типу, так режисер натякає глядачам на фрикційні відпливи-припливи?

Сентиментальністю страждає навіть жорстокий хан і це, начебто, така режисерська візія політкоректності. За всім цим робінгудством чи киданням довгого меча а-ля Леді-яструб (1986) закономірно вилазить продовження трешевої реконструкції Химича у минулорічному фільмі Король Данило.

Масовки у новому Беркуті ще менше ніж у старому, 48 років тому. Хан каже спалити тут усе, а усе – це три хати. На що тоді пішло 100 мільйонів гривень? На фінальну проповідь франковою мовою (типу, автентичненько)? Чи на надутого Вакарчука на титрах з його новою халтурою "Перевал", яка так чомусь нагадує його ж пісню "Не твоя війна"? Як, взагалі, можна було просрати такий матеріал та ще й з голлівудськими акторами?


фото: kinorob.com

Автор: олександр ковальчук