Порядна львівська пані

Дешевенька халтурка на майже мільйон гривень за мотивами роману Люби Клименко "Пор'ядна львівська пані" у короткометражній стрічці режисерки Наталі Пасеницької.

Через карантин та призупинення прокату Держкіно почало заливати на свій ютуб-канал фільми, які воно свого часу підтримало фінансово, але які, з тих чи інших обставин, ніхто ніколи не бачив. Так, можливо, український глядач нарешті побачить стрічку 13 автобус, яку знімали у Львові та обіцяли прокаті ще у 2018 році.

Банальна нудота Порядна львівська пані свого часу стала одним з переможців десятого конкурсного відбору Держкіно і отримала державну фінансову підтримку розміром 995 тисяч гривень. Його зйомки розпочались і закінчились у 2018 році, а прем'єру обіцяли у 2019. Але єдина користь від цього допотопного фільму лише у його короткометражності (30 хв.), оскільки саме це може стати подальшим прикладом для Держкіно, яке зможе спокійно закінчувати прокат деяких українських стрічок на стадії трейлерів чи тизерів. Наприклад, досі важко зрозуміти з якого переляку виділили 44 мільйони гривень на різдвяний совок у Буковелі Тільки диво з міністром Нищуком в ролі бородатого поліна.

Жодних ілюзій щодо долі примітивної екранізації роману Люби Клименко "Пор'ядна львівська пані" не мала навіть адміністрація Львівського національного університету ім. І. Франка, яка заборонила знімати деякі начебто пікантні сцени у своїй бібліотеці. Варіанти проілюстрували радісну новину про зйомки фільму у Львові кадром з комедійного горору Dellamorte Dellamore (1994) Мікеле Соаві (у різні періоди працював з класиками джалло Лучіо Фульчі та Даріо Ардженто), але також особливо не сподівались від цієї стрічки хоч якогось цікавого коника чи іронічного зальоту на традицію цвинтарної романтики у Львові (побачення на Личаківському цвинтарі – одна з місцевих фішок чемних дівчаток), навіть трішки, як в радянському фільмі Погань (1990).

Порядній львівській пані режисерки Пасеницької дуже далеко до еротичної комедії. На плацику сухеньких та сіреньких фантазії про сексуальне життя у Львові вона перетинається з халтурою від дочки Влада Ряшина Секс і нічого особистого (2018). Тему сексуального розкріпачення побожної львівської кобіти, яку загнав у глухий кут клятий патріархат та вишиванковий чоловік-аб'юзер, режисерка знімає настільки допотопно, запізніло та цнотливо, що відразу помітно, що вона взорується фільмовою палітрою на легендарну стрічку Red Shoe Diaries (1992) Залмана Кінга. А ще десь тримає глибоко в голові його еротику Nine ½ Weeks (1986) та Wild Orchid (1989). Дикі 90-ті були благодатним часом для різноманітної еротики та всілякої чортівні на екрані: від Basic Instinct (1992), який зараз більше нагадує пародію (знаючи Верговена можна навіть не сумніватись) і до Color of Night (1994). Від незабутнього комедійного горора Society (1989) Браяна Юзна (якому би позаздрив сам Кроненберг), яким так неустанно нині надихається режисер Джордан Піл (Get Out та Us) і до чогось, типу, Uncle Sam (1996) Вільяма Лустіга (взагалі неможлива тема для нинішнього українського кінематографу).

У фільмі Порядна львівська пані немає тієї легкості та грайливості книжкового оригіналу, тієї зальотної придзиґльованості чи тоненької межі між охайною щирістю та відвертим стьобом. Сюди б, звичайно, якийсь би мікс Тінто Брасса та Веса Андерсона, а якщо ні, то хоча б режисерку цьогорічної Емми Отем де Вайлд. Ні еротики, ні комедії, ні пародії, і лише англійські титри мимоволі та несвідомо привносять сюди якісь мінімальні іскорки чогось комедійного.

Щоправда не зовсім зрозуміло, чому на каналі Держкіно України у титрах пишуть не Kyiv, а Kiev (послідовно аж чотири рази і тому зась говорить про якусь неуважну помилку).

Халтурять у сій стрічці за майже мільйон гривень особливо безбожно. Ось продавець Андрій з магазину білизни бере у кадрі синю цукорочку, але після зміни ракурсу тримає в руці вже помаранчеву (дрібничка, але неприємно).

Книжка Люби Клименко вийшла у 2006 році, і фільма Пасеницької ніби тримається цього періоду (чоловік Пенелопи згадує про графік подачі води у Львові та жодних смартфонів у кадрі). Але Дмитро Іванович розраховується у магазині білизни вже карткою, а ще в кадрі хіпстерська кав'ярня, хоча Криївка чи Кентавр відкрилась лише у 2007 році, а Mons Pius, біля якого походжають ліричні герої, взагалі у 2010. Вардкесу, звісно, що приємно, але як на це все має дивитися глядач?

Дешевий союз театральщини та серіальщини живе у якомусь непорочному світі трешевої альтернативи, де ніколи не було ні серіалу Californication (розпочався у 2007 році), ні серіалу Fleabag. Під тупеньку музичику аж двох композиторів в якусь мить вже здається, що ось-ось буде хоч якесь генкове куні а-ля останній сезон Californication, але історик Дмитро Іванович не Девід Духовни. Володимиру Губанову ще вистарчає його ловеласності у театрі Воскресіння, але в цій халтурі вся поведінка його персонажа просянута цілковитим анахронізмом.

Патетичні інтонації, театральні жести, червоні мештики, куці фалічні символи, недалекі геги, дещиця дешевої еротики, ліричний шматочок циці у місячному сяйві, і відповідно, цнотливі та хапливі зйомки сексу (без натяку на іронічність інтер'єрів). Типова провінційна клоунада, яка чомусь забула про карпатські матрацики та коцики співачки Руслани.

Добре, що творці фільму хоч щось знають про сексуальний підтекст кавуськи і навіть намагаються (о, диво дивне) якось обіграти на вулицях Львова відомий мем про невірного хлопця.

Олександра Норчука (селянин-маніяк з фільму Екс) – злочинно мало. Касі Олени Лаврової (а-ля Ірочка Білик чи Єва Польна) – забагато, зокрема у повівах вітерця старенького вентилятора. Серіальна акторка Анастасія Карпенко (Слуга народу, Лікар Ковальчук) часто переграє під час трансформації зачуханої провінціалки в осяйну царівну з горіха зерня. В окремих ракурсах вона нагадує акторку Сару Полсон і тому в неї мав би вже бути якийсь єврейський кавалер (тим більше, що ві Львові сам Бог велів). Вона виряченими очима намагається давати карикатурку на затуркану галичаночку, щось середнє між лохушкою-провінціалкою місіс Дурслі та харківською хохлушкою Риммою, яку так символічно дрючив (на трибуні з гербом СРСР) герой актора Паніна у Весіллі (2000) Лунгіна, але вже так грубо і неделікатно, що все це може згодитись хіба що для недалеких львівських феміністок.

Ловелас Дмитро Іванович поїхав, але обіцяв повернутись. Він – чи то янгол, чи то Ісус від сексу, чи то золотий дощик Зевса від якого Пенелопа непорочно вродить сина. Десь тут вже навіть можна починати заїкатись про Лакана (там, де Пенелопа заявляє, що справжній мужчина має пахнути, як свіжий пахучий огірок), але ні, це фальстарт. Емансипаційний маніфест Касі та Пенелопи, який деталями нагадує фільм Keinohrhasen (2007), се омана, і площа Музейна лише так символічно підкреслює всю допотопність та запізнілість саме такої екранізації. Ниньки все це би мало закінчитися лесбійським єднання двох споріднених сердець за посередництва магічного ділдо, благоліпного страпона чи чарівної палочки вібратора.

Але у режисерки Пасеницької та у її героїнь достатньо традиціоналістичний світогляд (і тут легко застосувати біблійну цитату Генрі Міллера про залежність кобіт від однієї пресвятої трійці між ногами чоловіків) та неповоротке мислення, яке починає балансувати на межі несвідомої самопародії. У львівську Пенелопу безтямно закохується львівський мистець-художник (актор театру Заньковецький), який малює її кітчеві портрети та наливає їй каву. Це, звісно, достатньо м'якотілий персонаж, оскільки Дмитро Іванович колись таки повернеться, щоб жінка знову розцвіла під його чуйною, божественною рукою.