Екс

Лише камера оператора Сергія Михальчука рятує історичний екшн режисера Сергія Лисенка від остаточного падіння у патріотичний треш.

Режисер Сергій Лисенко колись зняв у Києві фільм Кінець канікул (1986) з Віктором Цоєм в головній ролі. У 2020 році Лисенко запускає у прокат свій фільм Екс, який розповідає про пограбування бійцями УВО польської пошти у 1932 році, який надихається нападом бійців ОУН 1932 року на пошту в Городку. Цікаво, що минулого року цей напад вже екранізував у своїй короткометражці Незламні о. Михайло Греділь, і це ще те аматорське жахіття з невмирущим пафосом.

Науці невідомо про те, чи Лисенко знав про цю короткометражку, але 13 мільйонів гривень від Держкіно (загальна ж вартість фільму – майже 26 мільйонів) мали б хоч якось допомогти йому зняти кращу версію подій 1932 року у Городку. Однак його історичний бойовик з елементами комедії просто потопає у жахливій акторській грі з театральними інтонаціями.

Фільм блукає між флешбеками та флешфорвардами і так навіть намагається апелювати до Квентіна Тарантіно (і режисер сміливо розрулює перехресні стежки личаківського батяра та бійців УВО). Наразі Екс – це лише щось побічне (і дещо краще) від бездарного кривляння Шляхетних волоцюг та сентиментального порно Таємний щоденник Симона Петлюри. Фанерна кон'юнктура з ґварними приколами в натурі (сраки, курви тощо) та акторами з дикими інтонаціями (у Відданій за 60 мільйонів така ж ситуація з акторками).

Добра ідея експропріювати шерлокіану Гая Річі та серіал Peaky Blinders на потреби української революції розбивається об місцеву акторську школу та несміливість режисера. Музичка періодично тут намагається нагнітати бурю, але, камон, ну який з такими деталями тут може бути саспенс? Патріотичний пафос в умовах поганої гри привозить незнищенний сентиментал у сценах романтичного післясекся на копиці (з цнотливими розмовами про гріх). Актуальні паралелі сьогодення ("Європа мовчки спостерігає") продовжують не лише лінію Крут чи Ціни правди, але й радянського фільму На вістрі меча (1986) про петлюрівців у Львові.

У погляді Чорного є щось таке від Атоса, і загалом стрічка інколи нагадує радянську класику про Невловимих месників (1966) Едмона Кеосаяна. Тому у цій патетичній романтиці про городоцьку пошту в бібліотеці на Драгоманова та войсько польське на роверах можна відшукати й вестерновий слід, де монолог українця-індивідуаліста Миколи перед банькуватим поляком (так схожим на товариша Дєнісова з каналу Футбол) так нагадує митника Верещагіна з істерну Біле сонце пустелі (1969).

Епізоди з Миколою – найкраща частина фільму Екс, а укупочці з кумом Іваном вони заслуговують на окремий фільм чи якийсь спін-офний серіал, фолк-горор. Тут і саспенс, і чорний гумор з привітами Поді ("тоді порядок був"), і свинячі рила гоголіани (в тортурах можна б було надихнутись серіалом Ray Donovan). І, до речі, салют Подерв'янському тут лягає, як рідний, а от застосування модерної конструкції "один раз – не свинопас" в прискіпливій експлуатації ґварної автентики, то якось некошерно.

Лисенко розгублюється між піжонською грою та патетичним патріотизмом, і від остаточного падіння у треш його рятує лише операторська робота Сергія Михальчука (Мамай, Поводир, Дике поле). Його операторське мислення вигідно підносить стрічку Екс поміж Крут та Чорнового ворона, і навіть може показати велику дулю соррентінескам Лукіча у фільмі Мої думки тихі (наприклад, фантазії Явора про вбивство радянського консула у Львові (Митрополичі палати) а-ля шутер).

Проте тут знову прибігає дівчинка Ганнуся (Владислава Глєба з дзідзевого трешу Відморожений) і стрічка Екс вкотре накривається чимось лютим (їй навіть дають останнє слово у цьому кіно). Навіщо, для чого, за що ця пародія тут?