Зміст статті

20 січня 2020олександр ковальчук

Мої думки тихі

Закарпатське подражаніє Соррентіно з ескізиком історії про пригоди карикатурного кідалта.

Дебютний фільм режисера Антоніо Лукіча з нормальним синтвейвом, поганеньким репом та дрібкою гумору.

У глядачів нового українського кіно достатньо куца та куряча пам'ять. У фільмі Антоніо Лукіча Мої думки тихі нема нічого настільки особливого, щоб аж так хайпити на усе видноколо. Звісно, що перший крок убік чимдалі від сортирного гумору Зеленського, Скаженого весілля, Дзідзя та тьми їхніх послідовників, це неабиякий прогрес. Вадим Ротт (Андрій Лідаговський) – це кідалт здорової людини (якщо порівнювати з придурком Дзідзя у серіалі Відморожений). Але млява реалізація гарної ідеї (не особливо смішна і не настільки абсурдна) – це аж ніяк не те, що намагається маніфестувати естетика Лукіча.

Комедійний сюр вкраїнської глибинки до Лукіча вже встигли обмацати і в Польоті золотої мушки, і в Припутніх, і в Коли падають дерева, і в Вулкані, і в Додому, і навіть в Ізі. І тому готель "Твін Пікс" у кадрі Лукіча – це вже достатньо банально та прямолінійно. Закарпатський подражатель Паоло Соррентіно дуже швидко на цій території впадає у кустурівщину, а на цьому пограниччі його дуже легко обганяє словацько-українська стрічка Межа (2017). Ця трагікомедія про транскордонного Йова набагато винахідливіша, сміливіша (смішніша чи абсурдніша), ніж фільм Лукіча. І це також історія (з біблійними мотивами) про позбавлення ілюзій та трансформацію поглядів на себе у навколишньому світі.

Звісно, що за халтурно-трешевої ситуації у новому українському кіно будь-який юний послідовник Паоло Соррентіно, Веса Андерсона чи Ніколаса Віндінґа Рефна тішитиме надзвичайно особливо (там, дивись, і свій Рой Андерссон виросте). Але якщо, відтак, орієнтуватися на кращі зразки, то Мої думки тихі – це ще ескізик, несмілі соррентінески, де Лукічу найбільше бракує піжонства чи нахабства, того барокового дотепу (виверту). У своїй святій трійці (за прикладом Соррентіно) – віра, музика, футбол – він найменше розуміється на вірі, а відтак нагадує секулярну кінокритику, яка у Молодому Папі бачить лише зовнішнє, а не внутрішнє (через брак розуміння навіть катехизми).

Поверховість є лиш наслідком подражанія, яке ще раз у фільмі підкреслює реп, де мінус ще нічо так, але дикий акцент добиває будь-яке бажання слухати далі ці сороміцькі потуги. Добре, що у стрічці так тішать око синтвейвові ландшафти, і тому Лукіч, слідом за Соррентіно, вже мав би почати визбирувати для нових своїх фільмів дорогоцінні перлинки поп-культури (аж настільки незнані широкому загалу), типу Electro Spectre "Dancing Girl" чи The New Division "Opium". Соррентіно особливо полюбляє техно німця Recondite, а Лукіч би міг йому відповісти британським проектом Кірка Деджорджіо As One. А якими новими барвами у новому фільмі Лукіча засяяв би хіт Tatsuro Yamashita "Love Spice".

Головний герой Вадим Ротт в образі ламанчівського Ісусика (так схожого на Адама Драйвера) дає на екрані нову пластику для нового українського кіно і через ті алегоричні зуби (кітчевого інфантилізму і тому "Viva Forever" Spice Girls у костелі також сюди) ще більше увиразнюється його карикатурна непристосованість до цього світу. Тому й гуморок на Благовіщення б'є не лише його закарпаських родичів, але й його самого. Він такий ж блаженний та кітчевий, як і всі ці кумедні закарпатці зі своєю кумедною говіркою (на думку режисера). Ірмі Вітовський тут нарешті є де розмахнутись плечем без гриму (див. Брама чи Віддана), але інколи й вона ще дає стару школу і переграє (навіть попри усю бальзаківську психологію її персонажині). Привносить, так би мовити, у нові бурдюки щось старе, непотрібне, троєщинське.

У гуморі Лукіча забагато передбачуваного як на нове одкровення українського кіно (з потягом до відеокліпів). Першим адекватним жартом стає її "дам по губах за блять", і десь лише згодом: біганина за страусами, Вася та сцена допиту за столом (чао, Паоло). Габітний фак у монохромі висмоктали з пальця (навіть з ефектом несподіванки). Власниця папужки також не айс (навіть з Гонеккером). Типу, Закарпаття настільки забите, що у 2019 році там не знають, хто такий фрілансер? Навіщо Ротт у потязі прив'язує шнурками мешти до столу, якщо він спить на нижній поличці?

Преображення закарпатського Дон Кіхота на безликого хіпстерочка також з цієї передбачуваної опери, якщо Лукіч вже так відстежує поп-культурні ікони (і добре знає, хто такий Серхіо Рамос, якого скаузери порвуть хоч посеред ночі за борцівський захват Мо Салаха). Ще трохи і романтична пір'їнка з куртки головного героя почне передавати привіти кліпу R.E.M. "Losing My Religion" та нарікати на важку долю музиканта в Україні поміж галімої попси.

Але ж не все ж так зле перед Другим Пришестям і тому Мої думки тихі можна було ще спокійно доопрацювати та докрутити під неоном, наприклад, вбік бразильського фільму Габріеля Маскаро Divine Love (2019) заради збільшення ефекту цікавості на екрані.


фото: cinemaciti.ua

Автор: олександр ковальчук