Додому

Митарства кримсько-татарського народу хтонічними закапелками місцевої природи в оскарівському висуванці від України.

Роуд-муві режисера Нарімана Алієва на шляху дорослішання студента Аліма минає епічний пафос Стрімголов та школотну романтику Коли падають дерева (Марися Нікітюк тут, до речі, співсценаристка) і зупиняться у своїх стіксових мареннях біля фільму Вулкан. І не лише присутність у кадрі актора Віктора Жданова в ролі дяді Васі робить з Додому молодшого братика херсонської стрічки Романа Бондарчука.

Подорож батька (Ахтем Сеітаблаєв) та сина (Ремзі Білялов) з Києва до Криму з тілом вбитого на війні сина та брата Назіма майже крок у крок повторює механіку фільму Бондарчука поміж екзистенційних пейзажів українських степів. Скупа, на мінімалках, без музики стрічка Алієва також проговорює тему чужих на своїй, богомданій землі. Кримські татари вкотре чужинці на своїй землі з підозрілими поглядами на спинах і тому навіть можна зрозуміти бажання режисера підняти цю тему до епічних, споконвічних масштабів. Вони зависли між двома світами нікому особливо непотрібні, окрім себе. Крим – їхній Єрусалим. Рай-край, який тече молоком та медом, але вони й досі змушені вигнанцями снувати тими солончаками (мертвою землею) зі своїми померлими та кричати свої молитви Невідомо Кому з надією на нове воскресіння.

Багатостраждальний народ блукає привидом поміж розмитих орієнтирів вестернового фронтиру, де може сподіватися лише себе, вірного коня та свій кольт. Певне тому у фіналі персонаж Сеітаблаєва так схожий на приреченого героя радянського істерну Біле сонце пустелі – митника Верещагіна. А поступове порозуміння студента Аліма з батьком Мустафою призводить до його навернення до святої батьківської традиції, яка стоїть на захисті подібних народів від поступового зникнення. Десь там він, схоже, починає прозрівати й причини його авторитарності, ледве, не монструозності. Алім дорослішає та дає кримсько-татарську ідентичність, яку він вже почав втрачати в космополітичному Києві на факультеті ліберальної журналістики.

Цікаво, як у колах українського пекла, де місцева хтонічність глибинки стає найбільшою розвагою, епізод з повітряним змієм від киримли римується з батьковим: "Чому я не сокіл, чому не літаю". Після постійного повторення перешкод на шляху героїв тут автоматом починають виникати комічні елементи, і якщо забрати увесь потяг Алієва до символізму, то можна поруч згадати Вівсянки (2010) російського режисера Олексія Федорченка, де головний герой везе мертву дружину в одне чарівне місце для обряду спалення за мерянським звичаєм.

Після такої низки випробувань під час забавки Аліма зі запальничкою вже навіть здається, що він зараз ненароком підпалить машину, але далі буде лише героїчний прорив кордону, де вже починає ввижатись тая думка, що він та батько розбилися під час автокатастрофи. Власне, саме там, де фільм Алієва таки починає збиватися на метафоричну стежину кітчевого щастя (а-ля епізод з ножем), можна услід за Вулканом також подумати, що це ще один фільм-глюк, марення сновиди десь обабіч липких бардемівських привидів в Барселоні. Галя (дружина брата Мустафи) – то Керрі-Енн Мосс у профіль і ось-ось на смартфон Аліма має прийти повідомлення про вейкап. Розфокус камери, де режисер так полюбляє згадувати про теорію виживання в Сині Саула, лише підкреслює всю суб'єктивність ненадійного (мертвого) оповідача.

Додому можна було спокійно закінчувати після поетичності білих простирадл та червоних маячків на березі з Мустафою у човні. Але Алієва так тягне у той метафоричний перебор, що він таки перепливає той стікс заради бурлакування тіла брата солончаком, яке не лише нагадує фаталістичний фінал 2 сезону серіалу True Detective (дещо комічну у своїй ветхості стилізацію під нуари), але й може бути алюзією на фінал фільму Вечір на Івана Купала (1968) Юрія Іллєнка.

Режисерським перебором, власне, й може відмазатись той інкольний потяг цього дебютного фільму до дешевих ефектів. Типу, кавова втеча з турки, хоча поруч іскрить скептичний погляд на православний іконостас, який згодом заримується з мусульманською молитвою Аліма у фіналі. Чи знімання хреста з труни після якогось навіщось буде таке емоційне червоне на білому.

На щось подібне можна натрапити і в грі злого, лаконічного та авторитарного Ахтема Сеітаблаєва, який і тут, хоч на мить, але таки збивається на свій коханий сентиментал. Але переважно це несподівано мінімалістично та зібрано. Якби він так режисував, як грає тут, то йому б ціни не було. Сеітаблаєв у Додому – то народний герой а-ля незабутній Чарльз Бронсон, актор литовського походження (з татарським корінням), а не герой веселого фільму Ніколаса Віндінґа Рефна. Але куди це все безслідно щезає у сльозливих фільмах режисера Сеітаблаєва?