Я, ти, він, вона

Одноразовий та шаблонний ромком про порятунок шлюбу з подальшим преображенням головних героїв під час екстриму та обов'язковим хепі-ендом, де Зеленський говорить голосом ведмедика Паддінгтона.

З огляду на попередню кількість фільмографії Володимира Зеленського стрічка Я, ти, він, вона – це не настільки убоге дійство як комедії Дзідзя чи фільми 11 дітей з Моршина та Секс і нічого особистого, бо кількість у нього хоч якось переходить у хоч якусь якість. Однак й ця мінімальна якість не робить стрічку Зеленського хоча б приблизно цікавою. Це звичний для 95 кварталу комфортний та невибагливий світок Вови Зеленського з нестримним потягом до перевдягання, світок не особливо смішний, не настільки романтичний та нудніший за саму нудьгу (як каже головна героїня).

Назва фільму разом з потягом команди Зеленського до експлуатації совкової ностальгії відразу апелює до легендарної пісні "Родина моя" (у виконанні Софії Ротару) з текстом "Я, ты, он, она, вместе – целая страна, вместе – дружная семья".

Оскільки Ротару не запросили у фільму навіть в ролі камео, то автори стрічки могли, хоча б заради приколу, хоч якось натякнути на фільм Шанталь Акерман Je, tu, il, elle (1974) про лесбійське кохання. Проте це б було вже занадто сміливо для переляканого та стерильного українського кінематографа. Як і гіпотетичні натяки на методи вирішення шлюбних проблем у серіалі Ти, я, вона (You Me Her) про поліаморію чи спроби хоч якогось взорування на минулорічний серіал Forever з Маєю Рудольф.

В Я, ти, він, вона – п'ять авторів ідеї фільму та майже десять сценаристів, але попри фільмування у 2018 році від нього віє чимось старомодним та допотопним. Стартові гіпервеликі плани мають, типу, натякнути на прогресивність творців, але провінційній реалізації просто нереально далеко, наприклад, до Соррентіно. А з персонажами з 90-х (у суді), скажімо, краще минулого року розбирався Герой мого часу.

В сім'ї Ткаченків (схоже, що на честь гендиректора 1+1 Олександра Ткаченка) Зеленський грає японознавця Макса (а також лоха з вусиками), а Анастасія Коротка (жінка Бєднякова та колишня ведуча Орла та решки) – його дружину Яну. Раніше Яну мала грати литовська акторка Аґне Ґрудіте, але вона якось десь щезла у процесі, і тому спочатку фільм знімали російською мовою, а лише згодом жахливо переозвучували українською.

Та це не головна проблема цієї вторинної комедії з її тупими жартами, примітивними колізіями чи бажанням співачки Дорофеєвої повернутися назад в рекламу, оскільки тутешня Меган Фокс з неї трохи ніяка. Від тупих жартів про яйця, дупу, маніяків, унітаз чи несиметричні груди співачки Полякової, від пантомім Зеленського а-ля ніндзя з Таксі, від допотопних приколів з перевдяганням вже навіть не сміються віддані шанувальники 95 кварталу (навіть людина-пісюн – це так собі).

Зеленський просто халтурить. Вважає, що дует сімейних трусів і катани – це особливо весело. І навіщо думати та вигадувати (5 авторів ідеї та майже 10 сценаристів), якщо можна просто безпардонно втулити місячну алюзію на ET Спілберга, натякнути музичкою на Джеймса Бонда, ввімкнути в далекобійника "Дым сигарет с ментолом" чи підморгнути самому собі (власне, Оксані Акіньшиній в фільмі 2012 року 8 перших побачень) сценою в караоке.

Майже все це (і навіть більше) вже мільйон разів вдовж і впоперек обстібали для маляток Оггі та кукарачі. Там в деяких серіях навіть важко визначити орієнтацію Оггі аж поки не з'являється Олівія. Хоча ні, за продакт-плейсментом, за Бабкіним в ролі бандюка (після фільму 11 дітей з Моршина), за натяками на Mr. & Mrs. Smith (2005) у сцені з диваном, на What Women Want (2000) з катаною в електрику чи навіть на Fight Club (1999) таки трапляється у фільмі Зеленського один смішний жарт на сімейних іменинах разом з реанімацією дідуся Лева.

Його герой навіть преображається фризурою та навіть нагадує навіть канадську стрічку My Awkward Sexual Adventure (2012), яку так старанно перезнімала у львівських локаціях дочка Влада Ряшина в фільмі Секс і нічого особистого. Я, ти, він, вона, до речі, майже сестра-близнючка з фільмом Ряшиної. Власне саме у Львові й опиняються герої Зеленського після косячка дружби (чомусь під "Файне місто Тернопіль" Братів Гадюкіних). Як вони глупої ночі потрапили до Львова з Києва ніхто не пояснює навіть приблизно, хоча, звісно, у тому, що Львів – це глюк (чи потойбічний рай для східняків) можна відшукати й щось приблизно цікаве.

Японією та від'їздним обкуром у стосунках автори фільму, схоже, що надихалися з останнього сезону серіалу Mozart in the Jungle. Хоча про це не так детально розповідає трейлер серіалу, як кліп Лоли Кірк "Monster" з її торішнього альбому.

Отож після косячка Яна та Макс просинаються на Личаківському цвинтарі, і Володимир Зеленський навіщось світить сімейними трусами поблизу могили Івана Яковича Франка (хоча й називає Львів культурною столицею).

В Я, ти, він, вона ніби й немає того обсирання Львова (чи Західної України) як в серіалах: Останній москаль та Догори дриґом чи у фільмах: Шляхетні волоцюги, Пригоди S Миколая, Секс і нічого особистого, 11 дітей з Моршина, але ось це хизування сімейними трусами поблизу могили Каменяра багато хто у Львові зможе назвати богохульством. Далі ще буде незрозумілий епізод з купюрою 20 гривень та цитуванням вірша Франка "Моя любов" у МакДональдзі, який так нагадуватиме щось з серіалу Community. І так, читання вірша Франка поміж бургерів та чізкейків також хтось вважатиме за єресь.

Окрім цих моментів, продакт-плейменту "Золотого віку" чи фразою Кошового "Львів – маленьке місто" вся львівська частина фільму нагадуватиме банальну рекламу туристичного Львова, де закохані танцюють під дощиком чи сплять (і пісяють) в Стрийському парку. Дивна географія велоперегонів головних героїв не буде чимось незвичним для тих, хто читає цикл Варіантів "Львів у кіно".

Той, хто дивився Останнього москаля не здивується цитатам з Кавказької полонянки біля Преображенки, а той, хто читає статті Варіантів про місцеве кіно розумітиме, що гумористичне мислення фільмів Зеленського (бій на селфі-палках чи велоперегони) перебуває десь на рівні 70-80 років минулого століття і навіть не може пересмішити, наприклад, комік-групу Шарло з їхніми Божевільними на стадіоні (1972) чи Чотирма мушкетерами Шарло (1974).

Цікаво скільки лише Садовий відстібнув Зеленському з бюджету міста за таку промоцію, оскільки у титрах автори фільму так натхненно дякують та клякають перед його святим прізвищем (разом з Бундою).

У фіналі герої Зеленського митимуть вікна в саншайних фільтрах і лежачи дивитимуться один на одного замріяними поглядами, але, о, Господи, наскільки невимовно далеко цей взір перебуває від орбіти першої Швидкості (1994), де Кіану Рівз так незабутньо дивився на Сандру Буллок.