Ціна правди

Ціна правди, вслід Гірким жнивам Джорджа Менделюка, ходить краєм Голодомору та боязко намагається зазирнути в пащеку безодні.

Українське кіно (+ діаспора та копродукція) повільною висхідною підбирається до теми Голодомору і тому можна сподіватися, що в майбутньому весь той жах таки матиме адекватну екранізацію. Голод-33 (1991) заслуженого халтурника Олеся Янчука страждав примітивною режисурою, плаксивою музичкою страдницького порно, пласкою символікою та паразитуванням на поетичному кіно. Лише інколи там добре грали актори і лише декілька епізодів там можна вважати вдалими.

Канадські Гіркі жнива (2017) Джорджа Менделюка аж занадто налаштувалися на протистояння ідилічних ельфів (гобітів) й потворних орків з цілим переліком дешевих ефектів та сентиментальних миттєвостей. Менделюк добре замахнувся на міфологічний світ поетичного кіно та рекламу України в Українській рапсодії (1961) і Тінях забутих предків (1964) Сергія Параджанова. Але не докрутив з сюром, а відтак скотився в лубок і пафос. Але деякі сцени його фільму були достатньо перспективними в тому горорному керунку. Епізод з батьком Юрія у труні міг би стати провісником гоголівської готики, як і відьмацька тема Наталки з борщем. Сцена з іконою демонструвала, що він чудово розуміє різницю між Старим та Новим заповітами, а комуняцька пародія на Христа в сцені витирання ніг волоссям була особливо ефектною. Підбір акторів був більш переконливим, ніж у фільмі Захар Беркут і грали вони краще, ніж актори фільму Поводир. Окреме мерсі Менделюку, звісно, за Теренса Стемпа, відомого за акторством у пролетарській євангелії Пазоліні Teorema (1968) чи у фільмі Tre Passi Nel Delirio (1968) Федеріко Фелліні, Роже Вадима та Луї Маля.

Нове українське кіно, звісно, що навіть близько не конає біля фільмографії Агнєшки Голланд (особливо в діалогах Ціни правди). І тому тут можна лише написати, що її копродукція Польщі, України та Британії значно цікавіша, ніж попсовий Ефір Кшиштофа Зануссі з деяким місцевим колоритом.

У Ціні правди недосяжний для українського кіно рівень акторів, але як старомодно знімає Голланд свій фільм. Перебор з нуарними дзеркалами (афекту, роздвоєння, фейків, пропаганди) занадто відвертий навіть для стилізації того парадного офіціозу за яким приховується різноманітна чортівня. Цим її кіно, до речі, паралелиться зі санінським Поводирем, а також й тим локомотивним наслідуванням телеграфічного ритму документалок Дзиґи Вертова. Нині, звичайно, остаточно пародійним в контексті кривавої комуністичної утопії (хоча до водевілю The Death of Stalin (2017) Армандо Януччі тут не доходить). Двогодинну стрічку Голланд (Ірландець Скорцезе йде цілих три) можна поставити поруч з цьогорічним фільмом Едварда Нортона Motherless Brooklyn. Все це якісно, мило, але забагато повторів та жодної іскри.

Емоційну холодність Ціни правди, звичайно, що можна цілком зрозуміти в орієнтирах британського стайлу журналістської об'єктивності, яка має протистояти казковій заангажованості фейкових пропагандистів кращого життя. А твереза констатація без особливого надміру шокових кадрів, можливо, що навіть допомагає краще осягнути катастрофічні масштаби Голодомору (див. сцену байдужого закидання малого у віз до мерців). Через це, можливо, Голланд більше та уважніше фокусується на якихось дрібничках. Типу, політ пилу на сонці в кабінеті педантичного апаратчика чи особливо деталізована фіксація на вирівнюванні взуття англійських інженерів в радянській тюрмі. Схоже, що це має натякати на гвинтикову мізерність людського життя у репресивній системі тоталітарного молоха.

Все це ще якось можна зрозуміти, але подекуди за символізмом Голланд бовваніє лише порожнеча. Абсолютно попсова зустріч Джонса з вовком. Його довгі блукання засніженим полем крізь заметіль та те детальне їдження чорного хліба в цілковитій самотності. Просто зайві вставки з Джорджем Орвеллом, які виправдовує хіба що схожість актора на Джона Гемма в ролі Дона Дрейпера з серіалу Mad Men про рекламників (привіт фейкам). Незрозуміла присутність на титрах співачки Джамали з ніяким треком ні про що. А що це за поминальні свічки на вулицях Москви?

На свинях у початкових кадрах у хліві можна зауважити якусь мутну алюзію на американську готику, але на територію готики чи горору (та, то не литовець Ганнібал Лектер) Голланд лише ледве заходить, наприклад, у будинку мерців, у галюциногенному співі дітей-канібалів (майже єдиного джерела непідконтрольної інфи про Голодомор) чи у вицвілій світлині матері а-ля Дзвінок (2002) Гора Вербінські. З абсурдового сюру тут лише сценка, де Гарет Джонс сидить на дереві, наче птаха, і те неврівноважене сум'яття ручної камери у великих планах. Як і Гіркі жнива, стрічка Голланд лише провіщає територію коміксу (а-ля Місто гріхів), як найбільш адекватну стилістику для екранізації Голодомору в нинішні часи. Україна в другій частині її фільму – це ледве не суцільний монохром, місце без слів, де панує лише холод та голод. Саме тут доречно згадати про голодоморний комікс Іґорта "Les Cahiers Ukrainiens".

Відтак Голланд більше заводить синефільська гра, наприклад, з нуарною класикою The Third Man (1949) Керола Ріда (епізод з Адою та Гаретом у ліжку). Піжонське кіно з Джозефом Коттеном, Алідою Валлі та Орсоном Веллсом (де Відень можна було знімати у Львові і так ще й передати привіт фільмові Голланд W ciemności). І хіба містер Герст, то не медіамагнатний привіт веллсовому Citizen Kane (1941)? Певну кіноумовність також увиразнює іграшковий потяг, який нагадує стартові хвилини її львівської стрічки W ciemności (2011). Синефільським гумором можна вважати й нарікання совітського наглядача у поїзді про те, що його дочки занадто багато ходять у кінотеатри і тому хочуть вийти заміж за акторів. У кадрі навіть лунає "Caravan" Дюка Еллінгтона (який він, щоправда, написав у 1936 році), який радянські громадяни знають (окрім всього іншого) з 9 випуску мультсеріалу Ну, постривай про пригоди у телестудії (привіт гіпнозу від пропагандистів та фейковим фокусам).

Палиця Волтера Дюранті з головою кролика обабіч згадок про Сталіна-чудотворця (та міфотворця) привозить керролівські алюзії не так на пригоди в Дивокраї, як на оказію в Задзеркаллі (привіт усім фільмовим дзеркалам). А в контексті дискредитації Гарета Джонса руками Волтера Дюранті це ще й фейк про страшний сон (про Голодомор), який начебто привидівся зеленому та вразливому валлійцю. І тут вже взагалі виникає цікаве суголосся його годування вкраїнських дітей з деякими епізодами Івана Миколайчука в ролі батька Тараса (з ісусним німбом) у фільмі Сон (1964) Володимира Денисенка. Гарет Джонс також пророк (голос вопіющого в пустелі), аналітичний геній статистики.

На тлі зужитих контрастів московських оргій Дюранті (з опіумом, дупами, цицьками й гомоеротикою) та українського вимирання, Голланд особливо ще цікавлять актуальні паралелі зі сучасними подіями (дубовим Крутам є чого повчитися). Згадки про цикли історії прямо промовляють про те, що з тих часів мало що змінилось. Україна знову страждає поміж бізнесових інтересів США та Росії (які завжди між собою домовляться). Фраза "бойкот зрештою закінчиться" насторожує особливо, але нехай присутність помаранча у кадрі (два рази) на буде настільки банальним натяком на Помаранчеву революцію (поруч з орвеллівською завуальованістю та байдужими буржуями).