Зміст статті

25 лютого 2019олександр ковальчук1675

Ефір

Фаустівська тематика Кшиштофа Зануссі сумно блукає між попсовим втіленням і застарілим мисленням.

Новий фільм класика польського кіно з деякими українськими акторами губиться у просторі та часі диявольської спокуси.

Якби це був фільм якогось нового українського режисера, то можна було б навіть сигналізувати про мінімальне зрушення в розвитку місцевого кіно. Але це нове кіно Кшиштофа Зануссі з дещицею української копродукції, деякими українськими пейзажами (Львів та Свірж) та деякими українськими акторами. Кіно мляве, блякле та безплідне. З українців у стрічці найбільше щастить Остапові Вакулюкові в ролі асистента головного героя, а всі інші майже безмовно тусять на маргінесах екранів. Остап Ступка, начебто грає комедію, Наталку Половинку важко зауважити за темрявою та хусткою, але найбільше шкода Олега Цьону за вкотре секундний епізод без слів (нпрклд, Владика Андрей режисера Янчука), хоча в нього й був вже Політ золотої мушки (2015) з каламбурівськими вусами. Є ще Марія Рябошапка в ролі Малгожати на прикладі якої у фільмі повністю розкривається тема циць на екрані, але на цьому, на жаль, уся фільмова фантазія закінчується.

В історії про лікаря-атеїста та його сумнівні досліди з ефіром напередодні Першої світової війни нема ні містики, ні горору, ні шпигунського трилеру, ні особливої психології несвідомого (але притлумленого). За такої туманної пропозиції Зануссі варто просто дочекатися нового фільму Ласло Немеша Napszállta (2018), ще раз переглянути серіал Стівена Содерберга The Knick або просто ніколи не забувати про Полковника Редля (1985) Іштвана Сабо.

Зануссі, звичайно, майстер своєї справи, але його Ефір морально застарів (та вивітрився) років так на 30-40-50. Ще за часів Диявола (1972) Анджея Жулавського. Навіть опера Фауст (1982) від майбутнього режисера серіалу Роксолана (але й режисера Іванка і царя-Поганина) Бориса Небієрідзе сміливіша та веселіша за його (Зануссі) мікроскопічні миттєвості чорного гумору у такій благодатній темі.

Поруч з його ілюстраціями всесильних та знеболювальних властивостей ефіру під час військових дій відразу хочеться згадати згадки про фенамін для радянського пілота на борту іноземної субмарини, яка косить під радянських підводників у фільмі Голуба стріла (1958).

Якщо Зануссі так хоче позмагатися з потойбічним, то краще б він вже екранізував щось з Лео Перуца (до якого в світових режисерів вже давно не доходять руки). А якщо він вже так хоче оспівати потойбічне за перехідних віків на пограничних українських теренах, то будь-ласка до творчості Зиґмунта Гаупта чи, зрештою, Стефана Грабінського. В його нібито містичному Ефірі не має нічого навіть приблизно схожого на горорну атмосферу фільмів екранізатора Грабінського – Зиґмунта Леха, наприклад у стрічці Dom Sary (1985). Тому поблизу фільму Зануссі навіть краще не заїкатися про переможця Венеційського кінофестивалю, фільм Олександра Сокурова Фауст (2011).

Якщо шукати якісь модні паралелі для стерильної екранізації фаустівського сюжету від Зануссі, то відразу варто згадати свіже упослідження різними виданнями американського колективу Greta Van Fleet (пацани з прізвищем Кішка нещодавно виграли Греммі за найкращий рок-альбом) за косплей Led Zeppelin на повному серйозі. Занадто вже серйозно, прямолінійно, банально та втомлено знімає своє кіно Зануссі у 2019 році. Ні тобі цікавої машинерії, ні чудернацьких збоченств, ні навіть сексу у борделі. Лише звичні маркери невинної епохи а-ля спіритичні сеанси, кокаїн, сифіліс, фройдизм, позитивізм, маячки ніцшеанства чи офіцерська нудьга з російською рулеткою. Жодної цікавої чи фривольної диявольщини. Навіть солдатська фраза "Я серу на Бога" під час меси вже якась тривіальна в реаліях 2019 року і нічим особливо не підноситься в реаліях 1914 року.

У протистоянні науки та віри (чи гуманізму), звичайно, можна зауважити предтечі майбутніх нацистських дослідів на людьми, і навіть нинішні суперечки про прориви та мораль, але цього недостатньо навіть для повільного вдивляння у сцени Страшного суду. Навіть мало цих режисерських натяків на дитячі хвороби лівизни під час агресивного сотворення нової людини черговим поколінням обізнаних та прогресивних, бо все це у фільмі Зануссі витає десь в районі мари. Якби він це знімав про теперішні неустанні гризоти атеїстичної хіпстоти та провінційних консерваторів, то це було б вже цікавіше, але ж Зануссі не Смажовський, щоб знімати відразу після Волині свій веселий Kler (2018) в невгамовній стилістиці Дрогувки (2012). У Зануссі навіть ксьондзик-гей на фініші фільму уклінно кається перед головним героєм.

Випробування газової атаки та сама Перша світова у Зануссі, взагалі, якісь куці, побіжні, ніби й не було позаминулого року фільму Альбера Дюпонтеля Au revoir là-haut. Шпигунську лінію прописали нашвикуруч, особливо з фотографуванням гармати. А після розстрілу лікар у Зануссі навіщось іде дивитися з потойбіччя у камеру, ніби це Янчук знімає свої треші, хоча, можливо, це саме так польський режисер передає свої салюти полковнику Редлю. Ця особливо смішна, як на 2019 рік, логіка Зануссі про дрібні людські ілюзії привозить найгіршу частину його стрічки, фінальні флешбеки, де відразу прибігають алюзії до Ілюзіоніста Ніла Берґера (2006). Зануссі починає пояснювати усім роль Диявола у його стрічці і цим відразу назавжди псує всю свою попередню працю.

В історії про атмосферку тих пограничних часів в передчутті глобальної катастрофи він би мав забрати ці сороміцькі флешбеки та залишити відкритий фінал. А так з чогось вдалого наприкінці його фільмі лише маґріттівська постать нечистого у знайомому капелюшку на пагорбі. Саме вона й пояснює навіщо Зануссі поміж вальсування епохи у камері оператора оця вицвіла картинка, оцей туман сірої зони та посередній лікар зі своїми банальними бажаннями. Але чи потребує банальність зла, повстання мас (посередності та одномірності) хоч якогось фаустівського концепту, чогось потойбічного? Що вони взагалі можуть запропонувати Сатані (і тільки не треба про безсмертну душу)? Наприклад, богоборчий епізод з шаблевою біганиною лікаря супроти блискавки всемогутнього Бога вже надто інфантильний (як і будь-яка богоборчість). І чи не буде більшим крутійством переписування на Диявола (хитромудру структуру з пластичною мімікрією під будь-що, і навіть самого Ісуса) абеткових бажань (амбіцій) людей-одноденок (привіт стартовим метеликам)? І якщо є у фільмі Зануссі якийсь фокус, то він саме у цьому колективному сатані, у мавпуванні християнського вітання "Христос посеред нас".


фото: kino-teatr.ua

Автор: олександр ковальчук
Коментарі читачів:
Додаткова інформація: