Зміст статті

20 січня 2022олександр ковальчук

Стоп-Земля

Двогодинний банал Катерини Горностай, який без мила намагається залізти у душу підлітка у відкритому космосі.

Банальна та непереконлива космічна метафора про спроби доторкнутися у скафандрі до щемливої струни у підлітковій душі.

Головним капіталом дебютної стрічки Катерини Горностай Стоп-Земля є розгублене обличчя головної героїні Маші (Марія Федорченко). Все інше там просто зайве. І це вже відома традиція нового місцевого кіно, де найбільш розхвалені та запризовані фестивалями фільми, типу нове слово чи два кроки вперед, виявляються насправді справжнісінькою туфтою (Атлантида чи Погані дороги).

Обличчя дівчинки Маші нагадує Антуана Дуанеля з підліткової класики Les Quatre cent coups (1959) Франсуа Трюффо, а тому творчій методі Горностай, яка перемежовує ігрове документальними вставками (інтерв'ю), відразу до cinéma vérité (див. Chronique d’un été (1961) Жана Руша та Едгера Морена). А якщо згадати щось нещодавнє, то подібною технікою користувався російський режисер Андрій Кончаловський у своєму фільмі Рай (2016).

Але якщо біля нової хвилі ще раз повернутися у давнину (необов'язково до Umberto D. (1952) Вітторіо Де Сіка), то обов'язково треба згадати у цьому міксі ігрового та документального класику радянського кіно Любити (1968) Михайла Каліка. Таку легку та повітряну на своєму приколі, де Антоніна Лефтій наче сама Ракель Велч у тому чуттєвому молдавському епізоді. З радянської класики тут ще варто пригадати прекрасний Липневий дощ (1966) Марлена Хуцієва з впливами Антоніоні, Годара чи Трюффо, а також сопричасною атмосферою короткочасної відлиги.

А от у Горностай все, наче в інкубаторі. Стерильне, безконфліктне, ніби у сні. А тому тут не згадаєш ні Опудало (1983) Ролана Бикова, ні тим більше божественні Сто днів після дитинства (1975) Сергія Соловйова. Хоча у Стоп.Земля, схоже, що є один привітик російській режисерці Валерії Гай Германці та її стрічці Всі помруть, а я залишусь (2008).

Під час епізоду з бутербродами можна згадати безсмертне кіно En kärlekshistoria (1970) Роя Андерсона з його шизою на тлі, яка остаточно вже вибухне побутовим сюром у його пізніших стрічках (транзитом через чеську хвилю а-ля Hoří, má panenko (1967) Мілоша Формана). Але дешевий сюр Горностай розчаровує чи не найбільше у її фільмі.

Десь ще в інтерв'ю вона щось згадує про заокеанський канон підліткових фільмів, але фанати The Breakfast Club (1985) Джона Г'юза, Dazed and Confused (1993) Річарда Лінклейтера, Slums of Beverly Hills (1998) Тамари Дженкінс чи Napoleon Dynamite (2004) Джареда Гесса можуть розслабитися, оскільки тут навіть не буде червоного бікіні а-ля Fast Times at Ridgemont High (1982) Емі Гекерлінг (яким так надихався серіал Дивні дива) попри одне начебто хуліганське кліше у класі.

Загалом стрічка Стоп.земля нагадує загальмований спіноф серіалу Секс, Інста і ЗНО Антоніо Лукіча, а тому тут варто відразу назавжди забути про будь-які порівняння з серіалом Euphoria Сема Левінсона. Тим більше, що фільм Горностай навіть не American Honey (2016) Андреа Арнольд, де акторів також підбирали майже подібним чином. У своїй банальній нудоті Стоп.Земля настільки повільне кіно, що десь поруч можна ще згадати мінісеріал Scenes from a Marriage (2021), але там хоча б кращий рівень акторів та деталізації стосунків.

Це, звісно, краще, ніж увесь цей треш нового українського кіно навколо, але нічого особливого чи цікавого. Може Горностай і хотіла замахнутися на якийсь паранормал у Маші з ведмедями, щоб згадати Carrie (1976) Браяна Де Пальми чи хоча б Colossal (2016) з Енн Гетевей, але у неї це лише звичайний вітер змін (а вона не Тарковський).

Казочки про тягар пубертату тут не буде. Школярі та батьки переграють масово, а педалювання матюків подекуди занадто зайве (на тлі такої веселкової толерантності до усього квірного). Кіно Горностай порожнє та по-учнівському дубове. У ньому виразний перебор з великими планами, де режисерка вже так без мила хоче залізти своєю камерою в душу підлітка (хоча там лише одна стіна), що починає нагадувати у тому цнотливому фрагментуванні мікронами режисера фільму Із зав'язаними очима (2021).

Вона занадто прямолінійна у своїй зацикленості великими планами, тому типу підлітковому соліпсизмі. Лише інфантильна електроніка у її фільмі пробулькала щось космічне (певне, про планету підлітків), як вона відразу навіщось дає екскурсію в музей космонавтики. Навіщо? Для особливо тупих, які зовсім не розуміють натяків?

Всі ці дешеві фантазії Маші чи фалічні символи її однокласників крутяться лише довкола кволого втілення ідеї про самотність у відкритому космосі. Навколо тієї банальної ідеї, що душа підлітка – це цілий невідомий Всесвіт у безмежній холоднечі, який мовчки пускає сигнали SOS невідомо кому. Всі ці паралізовані підлітки Горностай (привіт Le scaphandre et le papillon (2007) Джуліана Шнабеля), наче самотні планети кружляють замкнені на своїх орбітах, і це якась місцева версія "Маленького принца" Сент-Екзюпері для бідних.

Саундтрек, до речі, у Стоп.Земля вже набагато кращий, ніж у серіалі Лукіча, але все одно міг би бути ще ліпшим, оскільки навколо стільки цікавої української музики. Хоча навіть Світлана Няньо чи Kurs Valüt не врятують українську душу від нинішньої навали кон'юнктурних етномотивчиків. А та пісенька під час останнього повільного танця лише викриває всю дешеву підробку Катерини Горностай.


фото: 5.ua

Автор: олександр ковальчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.