Гуманістичний треш банальних істин від режисерки Наталії Ворожбит.
Дві довгих години нереально вимученої банальності про війну та Донбас від трешевої режисерки Наталії Ворожбит.
Треш – питома стихія режисерки Наталії Ворожбит. Ще однієї фішечкою творчости цієї режисерки є неймовірна затягнутість її продукції. У фільмі Кіборги (2017), який більше нагадує набір епізодів, сценарну майстерність Ворожбит ще якось можна відмазати режисерським потягом Ахтема Сеітаблаєва до сентиментального подражанія Леоніду Бикову та трешевим міністром Нищуком. Але всенародний треш серіалу Спіймати Кайдаша вже можна було спокійно та безболісно скоротити до 3-4 серій.
Ворожбит разом з Лозницею та Васяновичем (з певними нюансами) намагаються вийти зі шинелі Кіри Муратової та Олексія Германа, але наразі без особливих успіхів у своїх спробах дати найточніший зліпок епохи. Сергій Лозниця – найрозумніший поміж них, але і його майже ідеальний Донбас (2018) – це вже чомусь достатньо втомлене кіно, майже дитяче белькотіння на тлі Астенічного синдрому (1989) Муратової. Наразі їхні стрічки навіть приблизно не Двадцять днів без війни (1976), Мій друг Іван Лапшин (1984) чи Хрустальов, машину! (1998). І навіть не серіал Протистояння (1985) Семена Арановича, а тому їхнє фестивальне кіно так вислизає облизнями за невловним цайтгайстом.
Віднедавна у місцевому контексті ще варто згадувати поблизу неособливо скандального режисера Іллю Хржановського. У своєму наразі найцікавішому фільмі 4 (2004) він стібав совок та Гайдая, а також пророкував балабанівський Вантаж 200 (2007), щоб у Дау. Наташа (2020) ще раз передати йому привіт пляшечкою. Попри весь рекламний хайп фільм Дау. Наташа важко назвати якимось одкровенням. Стрічку варто було б значно скоротити, оскільки головна героїня вже так фальшиво косить та ламається на допиті під Ренату Литвинову та Інгеборгу Дапкунайте, що писати про якийсь нереальний дотик сталінської реальності було б зовсім тупо.
Несимульований секс, до речі, вже можна було споглядати в Intimacy (2001) Патріса Шеро чи 9 Songs (2004) Майкла Вінтерботтома. А фільм Дау.Нора мама (2020) цікавий хіба що як пародія на радянську стрічку Попелюшка (1947), а ще тим, що фанати Гелі можуть нарешті довго та нудно споглядати її обважнілі перса під струменями води після стількох років спраглого очікування.
Ворожбит так багато наговорила у своїх численних інтерв'ю перед прем'єрою про сакральні спроби зрозуміти (панять і прастіть) православну душу лугандонського сепаратиста з позицій всемилостивого гуманізму та лівого лібералізму, що здавалося, що вона вже схопила Бога за авраамове лоно. Але після такого великого хайпу від її фільму Погані дороги залишився лиш один пшик.
Все це ще достатньо беззубі спроби зображення війни з Росією, де важко навіть узріти широко розрекламований жіночий погляд на війну. Нині в Україні ще важко уявити фільми на кшталт Ascenseur pour l'échafaud (1958) Луї Маля, де б в місцевому ремейку колишній атовець планував би зі своєю коханкою вбивство її чоловіка, якогось місцевого олігарха чи контрабандиста. Важко уявити й історію про атовця, який після повернення з війни зробить собі хірургічну корекцію статі та піде в жіночий монастир до студиток в дусі стрічки 1953 року великого та страшного Еда Вуда Glen or Glenda.
Найважче, звісно, уявити наразі в українському прокаті місцевий варіант фільму Uncle Sam (1996) Вільяма Лустіга. У фільмі з назвою Віра, мова, армія мертвий атовець, справжній патріот зі Львова, несподівано б ставав зомбі на донбаській землі, вбивав пошуковців з Атлантиди та повертався б до Львова, де в образі Святого Миколая валив на зимові свята всіляку ліберастичну нечисть, хіпстерів там усіляких та толерастів клятих. Він би міг бути навіть свободівцем зі стажем у тому патріотичному слешері, де після його кривавої бані на вулицях потьомкінського Львова виживала б лише якась незаймана лесбієчка (з Львівської кінокомісії), яка ще не пізнала щастя ініціації пенетрацією чимось важким, товстим і довгим. Можливо, що навіть з невеличкою кривиною праворуч у тій тризні нової етики за старим світом.
На стареньких вулицях Львова особливо було б затишно місцевій варіації галюциногенного горору Jacob's Ladder (1990) Едріана Лайна, але нині лише кліп на трек "Тримайся, Єрихон" від Bratа не надто вдало намагається витанцьовувати його демонів.
Наївний пафос юної пацифістки Насті Станко (яку вже встигли хоч якось обстібати в Наших котиках) в устах Ворожбит переростає в якусь піонерку досі незвіданих територій гуманізму. З такою кашею в голові (привіт alyona alyona та Паліндрому) вона зазіхає на якесь приховане одкровення у Поганих дорогах, намагається відкрити Америку для всіх сліпих, але насправді це лише Жмеринка з вікна поїзда.
Вона аж така противниця дегуманізації ворога, але її Погані дороги навіть не Ogniomistrz Kaleń (1961), який коханим христусиком рятує українське немовлятко. Навіть, на жаль, не заборонений Kočár do Vídně (1966) Карела Качині, де кожне слово – це спойлер страшної розв'язки наприкінці війни. Навіть не найкращий наразі фільм про бандерівців Stíny horkého léta (1977) Франтішека Влачіла. Навіть не Mandariinid (2013) Зази Урушадзе. Лише мінімальний натяк на Il portiere di notte (1974) Ліліани Кавані (чому не її La pelle 1981 року?), хоча в українському прокаті вже було сентиментальне порно Мати Апостолів (2020), де сєпар жертовно починав мочити своїх та росіян перед смертю в тій агіографічній маячні.
Серйозно сприймати стрічку Погані дороги можна лише в жанрі пародії. Заповітний треш режисерки Ворожбит яловий, що стерильний оскароносець Nomadland. Темно, нудно, одноманітно, але ж усі мають розуміти, що мінімалістична скупість арсеналу її повільного кіно – це сама правда життя (а матюки – її пророки), та неприкрашена реальність, сіль землі. Погані дороги більше нагадують ескіз, натяки на кіно. Його безбарвна банальність хоче якихось міжрядкових нюансів чи недомовленості, але де там. Це лише уламки великих історій, які за великого бажання можна наректи чимось концептуальним на тлі війни в тій муратівській новелізації подрібнення.
Погані дороги – це щось середнє: недоДонбас, недоАтлантида та недоЗабуті. Зайве майже все, окрім новели з сєпаром-садистом. В ролі переляканого директора заради ідеальної ситуації мав би бути артист Добронравов. Його фраза "одні нас бомбили, а інші наших дітей їбуть" достатньо сумнівна в тій ситуації, як і поведінка Наташі на допиті в Ажиппо Хржановського. На блок-пості бігає півник і ще десь має бути качечка, то Ворожбит так чекає на возз'єднання Друзів?
Статика прифронтових школярок намагається щось сказати про токсичну маскулінність, але кобіти там відверто переграють своїми літературними діалогами (фрагментами старого світу), хоч і вживають багато разів слово "підарас". Найменша так нагадує в темряві Агнію Кузнєцову, яка грала у Вантаж 200 (2007) Балабанова та Всі помруть, а я залишусь (2008) Валерії Гай Германіки, але увесь цей ефект гробить пафосний символізм з ліхтарем. І якщо в кадрі між новелами Таня Буланова співає свій хіт "Не плачь", то де тоді хіт Андрєя Алєксіна "Шалавы" з безсмертними словами про чисті труси?
Новела про перевезення тіла без голови навіщось нагадує (а мо’ пародіює) тоскний банал подібної ситуації в Атлантиді (2020) Васяновича, який передивися Ґаса Ван Сента, Карлоса Рейгадаса та Гаспара Ное, але вродив чомусь щось мертвонароджене. Істеричний треш цієї новели притрушується фестивальною філософією (невипадково ж терикон так схожий на гору Фудзі), але занадто переграє з абсурдом. Викрутаси кобіти на лобовому склі мали б перейти у монологи вагіни без трусиків Камерон Діас у The Counselor (2013) Рідлі Скотта для Хав'єра Бардема, але щось занадто холодно для таких танців. Вова в пітьмі так трохи схожий на Джеремі Реннера, і чи це здається так, чи це точно Ворожбит тягне в бік Кетрін Біґелоу.
Ворожбит так багато говорить про стереотипи, але її фінальна (і така зайва) новела про збиту курку в дусі чорного гумору Припутніх дає лише набір горорних кліше про глибинку.
У Поганих дорогах варта уваги лише новела про сєпара-садиста, яку можна вважати артистичним продовженням сцени з денеерівськими мєнтами-дрочунами у фільмі Забуті (2020). З якогось боку це навіть цікава кумедія про жіночу підступність дусі біблійної героїні Яїл з Книги Суддів, така собі відповідь балабанівським братам фразою про правду в жопє міра. Тут нарешті майже можна чітко побачити все те, до чого так прагне Ворожбит, хоча в Лагідній (2017) та Донбасі Лозниці це знято набагато краще. Всю ту кінематографічну афористичність русского мира, той його ментальний шібболет цитат та мемів, які розуміють лише свої. Місцями про деградацію (логосу) на війні Ворожбит таки інколи таки вдається якийсь антижванецький (привіт Локоткову з Перевірки на дорогах (1971) Олексія Германа), і тому їй варто задуматися про екранізацію творів Володимира Рафєєнка.
В цій абсурдній історії про Юлю та Стаса (він також людина, хоч і садист) був би доречним трек "феничев/или" зі сакральною фразою "у моей страны война с Россией" з альбому Стаса Корольова "О_х" (2021), де Ворожбит ще варто зауважити альбом російського гурту СБПЧ "Всё равно" (2020) з його глумливою цоєвщиною.
Поза цим усім ця новела більше нагадує кіноманське щастя Ворожбит. Ювілей New French Extrimity (на прикладі фільму Intimacy (2001) Патріса Шеро), свинячий привіт повидлу Шарлотти Ремплінґ в Il portiere di notte Кавані та трохи Гармоні Коріна зі Spring Breakers (2013), оскільки Таня Буланова – то тутешня Брітні Спірс (от тільки шкода, що рояля кущах чомусь немає). А сцена з ванною, то наче живий натяк на історію викрадача та викраденої кобіти у фільмі La orca (1976) Еріпрандо Вісконті з молодим Мікеле Плачидо, який так полюбляв зніматися у всілякій еротиці з милими збоченствами в 70-80-х.
фото: arthousetraffic.com