Зміст статті

3 грудня 2020олександр ковальчук

Мати Апостолів

Сентиментальне порно про митарства Богородиці у пеклі спагеті-вестернів.

Режисер Заза Буадзе схрещує спагеті-вестерн та Житіє святих з усім його фантастичним масивом кітчу та трешу заради свого апокрифа про Богородицю в тилу ворога.

Вже після стрічок Червоний та Позивний Бандерас можна було зрозуміти, що режисер Заза Буадзе чомусь вважає себе місцевим Тарантіно на ниві постмодерної цитатності (типу, намагається зшити з бульварного чтива одухотворену історію). У стрічці Мати Апостолів він знімає жанр, спагеті-вестерн, і тому зовсім не соромиться безбожної кіноумовності, яка безпардонною лавиною пре на глядача.

Помноження трешу на екрані лише підігрує бажанням Буадзе. У сентиментальних кітчах він взагалі не бачить берега і саме десь так його євангельська кумедія й починає нагадувати пародію, як, до речі, і фанерний серіал Секс, Інста і ЗНО від Антоніо Лукіча, який пародіює провінційну ейфорію від перегляду закордонних серіалів.

Моральний релятивізм фронтирного безпрєдєлу дозволяє фільму Мати Апостолів кінчати фонтаном від маніпулятивної нереалістичності та вульгарної фантастичності в очікуванні монтажного чуда на апокрифічному столі режисера. Мати Апостолів на дещицю вже краще кіно, ніж попередні фільми Буадзе, але ще трохи і в тій любові до червоного кольору він стане справжнім маніяком. І тому йому вже тре знімати не так місцеву версію горора Паноса Косматоса Mandy (2018), як приватне подражаніє Темно-червоного (1975) Даріо Ардженто, джалло про вбивства та дитячі травми.

Буадзе уважно читає Варіанти. Тому й перетворює богородичний ірмос акторки Наталії Половинки на шансон співачки Мухи у проєкті Пісні війни. На той істеричний пафос та неозору сентиментальність під час омофорного порятунку з рук Пресвятої Богородиці від гранати. Львівська акторка Наталія Половинка ідеально лягає на роль Софії Павлівни Кулик з усім її євангельським символізмом та релігійним неадекватом.

Половинка просто продовжує блаженну лінію своєї письменниці з фільму Брати. Остання сповідь (2013) Вікторії Трофіменко. Жанрова нереалістичність фільму Мати Апостолів цілком суголосна стерильному маразмові в чистилищі від Трофіменко (і це після операторського привіту Параджанову на старті). Брати, як і Мати, також загальмовано й сором'язливо тупцюють на місці дві години заради проблем з психікою та сцени блаженної дрочки з одухотвореним ликом, але так і не заходять на територію І твою маму теж (2001) Альфонсо Куарона (щоб відразу двом дідусям водночас обома) чи хоча б у соціальний реалізм стрічки про Ірину Палм (2007), щоб поставити все село на солодійний конвеєр.

Якщо ж подивитися трішечки вперед, то бенефісом акторки Половинка має стати байопік львівської поетеси, Шевченківської лауреатки Маріанни Кіяновської, яка млосно знемагає від уявних видінь та голосів, а ще намагається в книжках узріти всю суть кожної єресі.

Потуги думок Буадзе цілком можна зрозуміти. Кобіта – єдина скеля любові та надії на майбутнє поміж хаосу та смерті вестернового свавілля чоловіків (схоже, що він ще не дивися серіал Godless). Навіть його мучениця Варвара (яку так мучить зелений змій) буквально розжовує цю думку на екрані словами про те, що війна – це пацанські ігри (а тому головне, що баби були щасливі), що все це від проблем чоловіків з символічною кастрацією їхніх пістолетів, все це від того, що вони настільки бояться слова "підарас", що готові за нього вбити першого зустрічного (як сєпар Койот москалика Орка). Буадзе сміло може під цей біблійний розмах омофора Богородиці завернути і роман "Мати" Горького, і теорію Богобудівництва у фільмах про Шевченка, Франка та Сковороду, і навіть фільм Мартіна Макдони Три білборди за межами Еббінга, Міссурі (2017).

фото: wikimedia.org

Але попри всю цю ідейну хитромудрість Мати Апостолів від режисера Буадзе – це лише куца опера-буф (хіба пропозиція сєпара Колі про амністію з тілом Койота – це не цитата Василя Алібабаєвича з Джентельменів удачі?), де чомусь немає ні "П'єти" Кім Кі Дука чи Паоло Соррентіно, ані картини Пітера Рубенса "Roman Charity" (бажано в сцені з якимось сєпаром, хоча є епізод з горнятком) під звуки безсмертного хіта The Intruders "I'll Always Love My Mama (she's my favorite girl)". За жанровим формалізмом та цитатним мисленням Буадзе вже не бачить берега на тлі війни, і тому вже зовсім дивно, що це не він знімав Безславних кріпаків.

За всеохопною любов'ю до стрічки Джанго (1966) Серджо Корбуччі (від бійки кобіт до труни зі зброєю та хреста на могилці) він, схоже, що трохи не розуміє, що це не його рівень (або ж робить це спеціально). Що він ніяк не може зробити з Половинки Сару Коннор через усю її довкола біблійну маячню. Що Софію та Іллю він вбиває лише тому, що часто дивився Хорошого, поганого, злого (1966) Серджо Леоне.

Блаженна істерія його вестернової та майже святої Марії – Софії Павлівни Кулик у виконанні Половинки – немає нічого спільного з християнством, це його вульгарна (шансонна) інтерпретація. Не єресь, звісно, а десь ближче хибою до прєлєсті (і це точно не юродивість). Це те, що апостол Павло в Першому посланні до Тимофія (4, 7) називає бабськими байками. За всіма цими пародійними істериками та тужливими співами втрачається навіть гірка іронія про вождя червоношкірих (новела О.Генрі про комічне викрадення дитини) чи те, що герой Бенюка (Федір яко Божий дар) читає "Останнього з могікан" Фенімора Купера, де вмирає Ункас, син Чингачгука (така собі вказівка на вестерновий простір довкола).

Поки дрон вигрібає індустріальні пейзажі та пустки бутафорського містечка бутафорської республіки з магазинами-салунами, то Половинка (навіть у рідному амплуа сільської божевільної) та Бенюк відверто переграють зі старту (хоча далі Бенюк вже гратиме краще, ніж у Східняку). Маркерний Кобзар занадто прямолінійний. Занадто маніпулятивний шібболет "а тебе є діти", як й іконка заплаканої мироносиці на тлі дверей.

Дубова дитячість у суголоссі імен матерів з цього (Софія) та з того боку (Софія), які втратили своїх дітей, уповає лише чудо монтажу та примітивний сценарій. Софія Кулик зовсім випадково потрапляє у дім тієї Софії. Саме чоловік цієї Софії знаходить її сина, саме ця Софія є сестрою головного сєпара Койота, і саме цей сєпар Койот приїздить до своєї сестри Софії, щоб розпочалась перестрілка з декількома трупами. Це загальмоване кіно про війну на Сході більше нагадує фантастику на другому поверсі, а не Боже Провидіння Анджея Вайди у фільмі Popiół i diament (1958).

Музика тут намагається давати саспенс (хоча звідки він тут), або ж ембієнтом розливається за горизонт, щоб під час жертовної смерти Койота наше лагідне Сонечко (бо Бог з нами) радісно затріпотіло у травах йому спасінням (наче це рекламка якогось гюґе для гіпстерів), а блаженна Софія Кулик погідно ішла поміж трупів, ніби Христос по воді.

У фільмі Буадзе настільки все передбачуване та маніпулятивне, ніби це Дачна поїздка сержанта Цибулі (1979). Казочка про святу простоту, божевільну наївність (але Софія Кулик – реальна неадекватка, шансонна свята, а це вже дещо інше), сентиментальне порно. Добре, що у цьому міксі матюків та теології режисер не забуває згадати про пекло (сєпара Койота, власне, грає чортоподібний Олександр Пожарський, який був чортом у треші про Пекельну хоругву та осатанілим офіцером у муках батька Тараса), і навіть натякає на якийсь ревізіонізм щодо християнства. Але це також ховається під масивом концентрованого кітчу, де Божа Премудрість, тобто Софія Кулик, іде на рідний блок-пост (ніби це Потяг до Пусана) під заквітчаний спів діточок та оглядини камери сонячного неба у янгольських сурмах.

Якщо Зазу Буадзе вже так цікавлять тонкощі християнського вибору в нелюдських умовах, то певне, що йому варто вказати на фільм Золтана Фабрі Az ötödik pecsét (1976).


фото: kino-teatr.ua

Автор: олександр ковальчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.