Патріотична подорож затурканого гуцула донбаським пеклом з гідом у вигляді місцевого Швейка.
Роуд-муві з передбачуваною кінцівкою та місцевим провідником у донбаське пекло намацує якусь свою інтонацію про війну з Росією та західняка-пришелепка.
Режисеру Андрію Іванюку з провінційним псевдо Енді Ів (добре, що ще не Монтан) варто, що, певне, дякувати за те, що він взяв на роль недалекого гуцула Анатолія Максимюка, а не, наприклад, Ярослава Федорчука. Але й навіть у такому варіанті його Режисер стає одним з найбільш неприємних та клінічних персонажів нового українського кіно про війну з Росією. І це навіть не сєпар якийсь, а наш, український солдат, який прагне стати офіцером.
Карпатський гуцул Режисер – загальмований, затурканий, недалекий та істеричний персонаж. Він настільки далекий від реального життя, що ніби виріс у резервації, і тому вміє лише підпорядковуватись та придуркувато кліпати очима. Максимюк ще навіщось дико переграє цього Режисера, ніби йому мало його голої сраки чи того, що бойовий побратим Борода (Богдан Бенюк) називає його бабою. У Бороди ж Бенюка – широка, донбаська душа, яка з розмаху може бабу і на коні, і в горящій ізбі. Режисер Максимюка інколи починає нагадувати одного галицького ідіотика і тут театральний досвід Бенюка у виставі про Швейка починає вигравати новими барвами. Хоча вкотре, певно, треба ще подякувати режисерові, що фільм Східняк ще не зовсім перетворився на серіал Великі Вуйки.
Якщо забути про цього гуцульського персонажа, то кіно Енді Іва не дотягує до хуліганства свого саундтреку. Комедії у цій стрічці обмаль (окрім пародії на світове галичанство). Допотопні жарти обмежені переляканими фейсами та трусами. Літературна традиція аж пре з Бенюка у цьому його бенефісі одного актора, і тому суржиком він анічичирк (речення – російською, речення – українською). Його Вован (а хто ж ще) постійно та нудно дає якогось внутрішнього жванецького, але добре, що хоча б смачно матюкається.
Це кіно не замовкає ані на мить і тому за нагромадженням мемів вже навіть здається, що заправка Нью-Йорк може бути елементом якогось абсурду посеред голого поля. Прикол про карткові діяння ще більш-менш (на гурмана), але чому секс Вови та Льолі (за стіною) під народні слова "хто в любові не знається" не закінчується чимось цікавішим чи, принаймні, її оргазмом (щоб всі почули славну перемогу української зброї)? У серіалі Джессіка Джонс після чогось подібного між супергероями відразу ламається ліжко, а у фільмі Dolemite Is My Name (2019) з Едді Мерфі на чолі від подібного пародійного трешу починає руйнуватись уся квартира.
Східняк Енді Іва ніби не цурається натуралізму та хоче розповісти всю голу правду про війну. Навіть критикує вустами простих солдатів парадних генералів, офіцерів та штабних пацюків, але тільки у кадрі з'являється продакт-плайсментом Приватбанк, то враз вся ця наснага відразу хиріє. Починає перебиватись милим імпресіонізмом (любим сонечком крізь гілки дерев) а-ля Терренс Малік, сентиментальними кадрами канонади на тлі дитячого майданчика чи проголошувати гасла "Донбас треба розуміти" і "Донбас – дєло сложноє".
Останнє, до речі, передає привіт радянському істерну Біле сонце пустелі (1970), і тому, ймовірно, тут стільки вестернової музички про самотній фронтир (салют Чорному ворону), де бракує лише банджо, яке б особливо підкреслило всю потворну красу місцевих гопників та алкашів а-ля Deliverance (1972) Джона Бурмена. Вдалий саундтрек рятує рядового Східняка у багатьох моментах. І над всім цим ембієнтом для екзистенції, тривог, урбанізму чи мирних акварельок гордо ширяє колектив Кому Вниз зі своїм треком "Пісня Химерного краю" (привіт Крутам).
До цього моменту Східняк був не найгіршим кіном з лінійки посереднього вкраїнського кіно про війну з Росією, але в банальному фіналі, услід за дитячою стрічкою Додому, камера цнотливо втікає у метафізику (на тлі тривалих дискусій про не сцикло). І навіть навіщось дає потойбічний репортаж з сонячного раю з елементом лубка. Схоже, що режисер Енді Ів мав бачити фільм Комісари (1969) Миколи Мащенка, хоча йому після чогось подібного у Черкасах згадають лише якесь російське кіно.
фото: Радіо Свобода