Львів у кіно (ч. XVII) Іван Франко

Стрічка Тимофія Левчука Іван Франко протиставляє задушливому галицькому світку, де вороги людини – домашні її, сім'ю вольну та нову.

Режисер Левчук, автор галюциногенного фільму Два роки над прірвою (1966) про диверсанта Миколу Кудрю, ще повернеться до львівських локацій у стрічці Помилка Оноре де Бальзака (1968). Окрім байопіка про Франка його біографічну руку ще можна побачити у фільмах: Родина Коцюбинських (1970) та І в звуках пам'ять відгукнеться (1986) про Миколу Лисенка. А от відомого актора Сергія Бондарчука таки варто назвати безруковим свого часу, оскільки він настільки активно подвизався на ниві байопіків, що встиг зіграти батька Тараса у фільмі Тарас Шевченко (1951), Ярослава Галана у львівському фільмі Про це не можна забувати (1954) і, відповідно, й Івана Яковича у фільмі Левчука 1956 року.

Радянська пропаганда розбудовує свою біблійну історію про світле соціалістичне майбутнє та його пророків, і тому від дружби братніх народів у фільмах про Шевченка, Франка чи Сковороду немає спасу. Червона проповідь полум'яно шмагає гріх ізоляції, гріх націоналізму, зокрема, однак з цих гнівних позицій й виникає традиційна проблема подібних фільмів. Вони по-диявольськи винахідливі в карикатурах на заклятих ворогів, але по-дитячому наївні в плакатних образах ліричних героїв.

Бондарчук у цих стрічках натхненно грає лиш одного персонажа. Поставити замість Франка Шевченка чи замість Шевченка Франка, і майже нічого не зміниться, окрім гриму. Слова і думи – однакові (хіба що різниться градус радикальності). Все це пророцтва про майбутній радянський рай. Все це калька Старого заповіту, де Закон і пророки говорять лиш про одне-єдине – про прихід Месії (у совітів, сиріч, про КПРС).

Ювілейний байопік Тимофія Левчука 1956 року знаменно символічний у своїй педантичній пропаганді. Власне, 40 річниця з дня смерті вкраїнського Мойсея та 100 років від дня його народження притьмом овіватимуть благодатним повівом спомину про великого Каменяра будь-яку чуттєву натуру.

Все це знову (після Шевченка 1951 року і перед Сковородою 1958) втілення заповітів марксистського Богобудівництва, де старозавітний пророк радянського раю потерпає від блядства буржуазного та клерикального гріха. Удвічі символічно й те, що Іван Франко помер за рік до Жовтневого перевороту, а тому лиш здаля прозрівав обітовану країну Рад, яка стікала молоком і медом. Мойсей також дивився на Землю Обітовану лише з гори Аварім (Повторення Закону 32, 48-52), а не увійшов до неї, а все тому, що двічі вдарив скелю своїм жезлом у пустелі Цін (Числа 20, 1-13). Хто ж та скеля, яку двічі вдарив Мойсей, запитають малятка, а відповіддю їм стануть ритми побожної пісеньки "Христос є скеля".

Тому й образок українського Мойсея в радянських руках водночас достатньо знущальний. Можливо, що це ще й помста за працю "Що таке поступ?" (1903), оскільки захист трудового люду – це одне, а сумніви у всевладності керманичів – це вже геть зовсім інше. Пророк завше чужий (Матвія 13, 57) і на Галичині, і в Кийові. Він скрізь вигнанець. І це ж добре, що він лишився на віддалі від політики партії. У тому, що Іван Якович рік не дожив до диктатури пролетаріату, варто узріти завжди вчасний перст Божого Провидіння.

У Господа, як відомо, один день – немов тисяча років, а тисяча років – немов один день (2 Петра 3, 8), і тому у Львові з часів Франка ніц не змінилось. Чорний піар на виборах (написи на стінах) та цькування поета Калинця. Гіпстерські кафешки для туристів (див. Українську рапсодію Параджанова). І плач Єремії за заробітчанами, за нуждою їхньою єгипетською у далеких краях, а тому Каменяр відразу перешкоджає місцевим баригам відправляти до Бразилії селян пачками (бо доля лише на рідній землі).

У цій біблійній історії про безодню між бажаним і дійсним, де актор Сергій Бондарчук за два роки до Франка грав Ярослава Галана у стрічці Про це не можна забувати, є своя гебістська логіка. Львів – велике село, а тому радянська багатоходівочка в стилі "нічто на Зємлє нє праходіт бєсслєдно" на цих вузеньких вуличках стає ще більш глумливою версією євангельської фрази "вороги людині – домашні його" (Матвія 10, 36).

Людвіка, перше кохання Франка, виходить заміж за поліцая, який чемненько арештовував тираж його журналів. Згодом саме її підсилає до безбожного Каменяра (заради зречення соціалістичних ідеалів та Святої Сповіді) один ксьондзик, друг юності Франка, за нашіптуванням самого Князя Темряви, якщо вірити стрічці Іванна 1959 року, Андрея Шептицького. Антиклерикальне бичування Церкви у фільмі Тимофія Левчука стає чи не найважливішим пунктом обов'язкової програми після перипетій життя самого Франка. Навіть клятих буржуїв тут легенько гладять по голівці. І це така собі предтеча антирелігійної кампанії Хрущова (1958-1964).

Богобудівництво у стрічці Іван Франко міксується з атеїстичним глузуванням агітпропу, який лукаво докоряє клятим буржуям та клерикалам Божими заповідями. Тому й маркування радянської пропаганди печаттю Антихриста у подібному мавпуванні Бога подекуди цілком доречні. Варто лише, наприклад, подивитись на те, як чекісти перетворили другий фільм про Галана на комедійний горор.

З цим потойбічним елементом найбільше й бореться пророк Франко, тому що вихід з Єгипту завжди супроводжується привидами минулого. І це вихід з єгипетської тісноти темного, вузького, дощового, дрібно-буржуазного Львова, де з усіх закутків сичать гадюки, у просторий та сонячний світ великої України, яка вже давно об'єдналась з братнім російським народом у сім'ї вольній, новій.

Людвіка, власне, й приходить до Франка, наче привид з минулого, ніби героїня горору Сатанинська рапсодія (1915) Ніно Оксілія, яка продала свою душу Дияволу. Вся у чорному вона бовваніє над лівим плечем Івана Яковича зі своїм бісівським нашіптуванням, щоб отруїти чисту душу поета опіумом для народу. Десь з цих вікторіанських жахів й графиня Марії Капніст в екранізації 1974 року роману "Бронзовий птах" Анатолія Рибакова, ця медіумка вчорашнього тогосвіття. Цікаво, що в Тимофія Левчука весь пафос цього мракобісся старого життя легко руйнує чорний котик (цей побратим марновірства), який несподівано з'являється у кадрі. А оскільки будь-яких отруйних міазмів навколо катма, то Франко швидко дарує свою збірку Людвіці, яка вмить прозріває від його Слова, і вже не здає його чистої душі клятим церковникам. Радянська влада завжди милосердна до тих, хто приносить плід покаяння.

Революційне преображення світу від сина коваля (який несе хреста на собі), цього галицького голосу світового пролетаріату, у своїх пророчих думках продовжує справу Тараса Шевченка у фільмі 1951 року (а також цитує Пушкіна, свого старшого брата з далекої Абіссинії). Спочатку портрет батька Тараса ще можна побачити за спиною Франка, але згодом Іван Якович остаточно закриває його своєю широкою спиною. Він також полум'яно закликає різати панів, щоб кров текла рікою, і режисер особливо намагається увиразнити цей запал Франка справжнім вогнем за його плечима таким собі лукавим чортиком (див. образ Прометея у фільмі про Сковороду).

Соціалістичні переконання Франка передчувають хвилю помсти. Він завзято сміється зі субтильних паничів у Бориславі поки палає все їхнє майно. А чого ще чекати від нього після відвертого (але чемного) стьобу цісарських посіпак над його безправністю, над безправністю його народу (він єсть народ). Франко серцем болить за простий люд, за його сентиментальною етнографією, журливими піснями та лелеками.

Традиційна радянська карикатурка на пацюків-шпиків у найкращих традиціях Чезаре Ломброзо нагадує, що пропаганда – це завжди казочка для маляток. Прекрасний новий світ, де піонерський пафос настільки бездонний, що на слові "убивці" відразу з'являється портрет цісаря. Після суду за розповсюдження соціалістичних ідей, де його ще запитають про переклад книги "Капітал" на хлопську мову (українські гіпстерочки нині вже готують тритомне видання), Франка босим конвоюють до рідних Нагуєвичів. І це вже такий перебор з тими карами єгипетськими на шляху, що пустельні випробування Ісуса видаватимуться курортним релаксом.

Але Франко не лише няшний інтелектуал з шаликом на шиї, він син трудового народу. Може і в кузні працювати, може й аркан біля вогню танцювати. Він не спить, мучиться, карається, але не кається. І коли йому дорікають дружбою з Росією, то він впевнено відповідає, що вони нам допоможуть (ага, заграніца нам паможет).

Стосунки Франка та Церкви у фільмі Левчука ілюструються нескінченним атракціоном ефектних мемів, де атеїсти жирними карикатурами тролять увесь кагал клерикалів та Бога, зокрема.

Ось письменник Михайло Павлик зухвало заявляє у суді, що пише слово "Бог" з малої букви саме тому, що звик всі гіпотези писати з малої літери.

Розпашілі львівські черниці клянуть весь рід Франка аж до 12 коліна, а одна з них вже так млосно закочує очі, що аж.

А ось друг дитинства Івана Франка, нині семінарист, а згодом – святий отець, ховає розп'яття під стіл, щоб у центр столу поставити пляшчину оковитої (Сковорода у фільмі 1958 року знаходив плєшку для бурсаків за іконою Христа).

Ось він під час застілля хрестить безбожника Франка курячою ніжкою.

А це монастирські забави на львівських пагорбах, галицький декамерончик.

Андрей Шептицький просить другу дитинства проклясти Франка на молебні.

Після подібних памфлетиків у стрічці можна зустріти лише поодинокі диспути про вічне (а-ля антиклерикальне "ми сіємо в народ дух непокори, вчимо народ не вірити вам") і тому досить дивно, що львівські гіпстери-лівачки ще досі не підняли Франка на прапор услід за комуняками.

Людвіка (артистка Ірина Скобцева, дружина Сергія Бондарчука, яка померла 20 жовтня цього року) – узагальнений мікс Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Зиґмунтовської. Вірить в Бога, який врятував її коханого Івася від тюрми, боязко втирає йому за небезпечні вірші та відверто плутається під ногами радянської пропаганди, щоб у фіналі сльозами омити всі свої прогрішення перед світлим майбутнім. Десь у цьому проміжку навернення й відбувається комічний діалог Франка та Павлика про її внесок в історію української літератури:

– А що, коли вона просто не захотіла зі мною зустрітися? І більше не схоче мене бачити?

– Ну, це тоді буде її справжня заслуга перед історією.

Дружину Івана Франка, Ольгу Хоружинську, відверто шкода і без феміністичної критики (для якої у фільмі ціле роздолля). Ще й кляті комуняки навіщось зробили з акторки Лілії Гриценко (сестра Миколи Гриценка, який грав у фільмах Анна Кареніна, Два капітани чи ті ж Два роки над прірвою) якусь карикатурну персонажиню а-ля За двома зайцями (1961), а не трагічну постать цих біблійних масштабів. Ось яким секс-символом була Гриценко за два роки до цього у всесоюзному хіті Михайла Калатозова Вірні друзі (1954).

Їхнє весілля відбувається поміж іншим під час візиту Франка до Києва, де він мріє про дружбу народів та просить аксакалів (Лисенко) української культури допомогти молодій Галичині воз'єднатися з Росією. Київська публіка, звісно, радісно вітає генія сучасності, але, як і галицька, намагається інтелігентно уникати цього наївного провінціала (що доброго може бути з Назарету?) Дістається тут усім, і короткозорим елітам (бо вони не зрозуміли, а матінка-Росія змогла), і царату в образі карикатурних поліціянтів (а-ля Штепсель і Тарапунька), і бідній Ользі, яка екстатично співає "Не забудь юних днів" поки Франко епічно заступає своєю постаттю бюстик батька Тараса. Після цього вони удвох пливуть човником широким Дніпром (цим довгим сексуальним символом), де Ольга пафосно заявляє, що життя потрібно пройти по важкому шляху (свят-свят-свят).

Їхні весільні кадри нагадують картину "Нєравний брак" Васілія Пукірєва, і поки Ольга дивиться на Франка як на пам'ятник, то столичні піжони вчать Івана Яковича мистецтву поцілунків (оскільки він не знає, що таке "гірко"). Попри те, що шлюб Франка та Хоружинської заточують під символ єднання України та Галичини, вічного революціонера завжди шанобливо називають паном, а її лише просто Ольга, наче сировинний придаток.

На цьому вільгота Ольги миттю закінчується, оскільки з весілля вони відразу їдуть на вокзал (щоб не засікли шпики), а вже звідти у дощовий Львів ("як непривітно у вас у Львові" каже вона), в обшарпаний будинок (знімали, до речі, на площі Звенигородській), в темну квартиру, де у поета Франка відсутня будь-яка увага до потреб жінки. Він більше думає про свій стіл. Після сонячної України Ольга плаче від франкових злиднів у похмурому Львові.

Але це лише початок її скорбот у Львові. Минає десять років. Плеханов пише Франкові з Женеви, Коцюбинський пише йому з Чернігова. Франкові промови-громовиці все ще повні вогню. Четвірко чемних діток поруч культурно кажуть "на добраніч" і з побутом все вже ніби ок. От тільки Ольга боїться виборів ("скільки я у Львові – каже вона – у нас ніколи не було спокійно"), бо Франко іде кандидатурою до парламенту.

Соціаліст Франко повстає супроти бариг-олігархів і йому відразу прилітає від усіх підряд. Він знову сам, знову голос вопіющого в пустелі. Набундючені поляки, які називають його хлопським поетом, мутять різні підкилимні багатоходівочки. Колоритні ґазди їдять сало з ножа і тримаються свого обійстя. Поліційний терор. Підкупи. Вбивства. Брудні політтехнології (під вікнами Франка висить на ліхтарі манекен). Крадіжка голосів під час підрахунку. Парламентарі традиційно істерять та кидаються до бійки, ніби це продовження львівського фільму Михайла Калатозова Змова приречених (1950), де єзуїти бігали зі шмайсерами та бабрались зі зброю біля Катедри. Немає нічого нового під сонцем у Львові.

На львівських виборах укупочці з вічним дощем Ольга поволі божеволіє та починає снувати думками про суїцид та колективне самоспалення (іронічно з огляду на прометейство Франка). Але якось, дякуючи Богу, все це минає після виборів, от тільки Іван Якович все більше починає нагадувати Ющенка з його відпливами у мрійливе під час зустрічі з простим народом. Від унинія Франка рятує всемилостива партія (як і Шевченка за прикладом пророка Йони під рициновим кущем) та звістки про революцію 1905 року. Російський грім гримить і над Галичиною, де мітингарі співатимуть "Вічного революціонера".

У фіналі фільму пустельник Франко зустрічається з Коцюбинським десь у радянському раю, щоб передати йому естафетну сітку для ловців людей. Він полум'яно переосмислює історію Мойсея на сучасний лад та урочо нарікає цей процес філософським та політичним заповітом.

Дружина Михайла Павлика якось зазначає у фільмі: "Господи, яке ж чудове наше місто". У стрічці Іван Франко (1956) львівських локацій й справді вистарчає на декілька попередніх та подальших фільмів про Львів.

Плюс дві неідентифіковані локації. Перша, можливо, перетин Личаківської та Марії Заньковецької. Друга, можливо, що костел святого Войцеха (вул. Довбуша), хоча це може бути взагалі Золочів.