Львів у кіно (ч. XII) Змова приречених

І досі актуальний полігон ідей для юного пропагандиста з 1949 року.

Мосфільмівський фільм 1950 року Змова приречених завжди розташовується дещо осторонь визнаних шедеврів режисера Михайла Калатозова: каннського переможця Летять журавлі та формалістичної вправи Я – Куба. Однак цю комуністичну казочку (цей комікс) варто назвати однією з найкращих комедій радянських 50-х, бо й фюрерна чілочка Серафима Івановича Огурцова вийде на екрани лише після смерті Сталіна, у 1956 році.

Подекуди фільм Калатозова занадто багато собі дозволяє як на 1950 рік і тут вже навіть цікаво дізнатися, що ж саме цьому сприяє. Кукриніксова стилістика? Казкові елементи у вигаданій країні? Фінальна клятва-ода товаришу Сталіну, вчителю та другу (щось подібне зробив Гайдай з атомним вибухом у Діамантовій руці)?

Чи те, що клятого розпалювача холодної війни, цю акулу імперіалізму – американського посла Мак-Гілла грає Максим Штраух – чи не найвідоміший втілювач на екранах світлого образу Володимира Ілліча Леніна (шість разів і, зокрема, у класичному фільмі Людина з рушницею). До речі за цю роль американського посла Штраух втретє став лауреатом Сталінської премії.

Як пропагандистський феномен Змова приречених стає натхненням та прикладом для наслідування для подальших фільмів безпосередньо пов'язаних зі Львовом та бандерівцями. Львів у Змові приречених грає роль столиці вигаданої східноєвропейської країни (потенційно Чехословаччини, яка, однак, має кордон з Югославією (і тому трохи Румунії), а також прапор, який приблизно натякає на австрійські кольори), але загальний розвиток подій багато чого натякає саме Західній Україні та Львову, зокрема, у 1950 році.

Сурмовий пафос соціалістичної пропаганди з цілим сузір'ям найкращих радянських акторів натякає усім місцевих мешканцям на те, що знає усю правду на віки вічні, і тому будь-які їхні потяги до незалежності від країни Рад приречені ще від сотворення світу.

Радянська пропаганда вміло б'є ворога його ж зброєю і тому структури розхитування авторитету Римо-Католицької Церкви чи докоряння лицемірному капіталізму саме біблійними заповідями та євангельськими мотивами продовжуються у чехословацькому фільмі Akce B про бандерівців (1951) та в обох фільмах про Ярослава Галана. Так лінію пристосуванства та підлабузництва Христини Падери з фільму Калатозова продовжує у фільмі до Останньої хвилини героїня Зінаїди Дехтярової, львівська письменниця Олена Гайдукевич.

В розбудові соціалістичного раю радянська пропаганда мімікрує під євангельську риторику і так протистояння (у поглядах на соціал-демократію) сина (Марк Піно) та батька (Йохим Піно) стає продовженням слів Христа у Євангелії від Матвія 10, 34-37 (в українській літературі за подібне відповідають "Вершники" Яновського). У фільмі Лукова Про це не можна забувати (1954) закордонні шпигуни й втілюють поблизу тіла Галана-Гармаша євангельську цитату "вороги чоловікові – домашні його".

Пропаганда лукаво плете християнські алюзії (бідні люди голодують три дні), малює з комунізму милосердного Бога, віддаляє від простого народу Ватикан (Церква святого Папи – ха-ха-ха) та використовує єзуїтські прийоми супроти єзуїтів (колишніх гестапівців), які наче тріє царі ідуть розстрілювати головну комуністку фільму Ганну Ліхту.

Усе найцікавіше у фільмі й відбувається на цій грішній території, бо усі позитивні персонажі, тобто комуністи, такі вже пласкі, такі вже невинні та чесні, немов янголи, що аж страшно. Тому усі крамольні (найцікавіші) думки й вкладають до уст негативних персонажів.

Змова приречених – пізнавальний приклад інформаційної війни, більшість тез із фільму успішно експлуатуються й сьогодні: фашистське іго (щодо клятих капіталістів), розпад країни, державний переворот, Росія – Батьківщина миру (щось подібне тепер Марадона говорить про Путіна), дружба з російськими братами (привіт сербським братушками чи ультрасам Райо Вальєкано), Росія як єдина надія трудового людства у боротьбі з американськими імперіалістами і відповідно мітингові заклики типу: "вони (бариги) хочуть перетворити героїчну країну на колонію американського імперіалізму", "зараз вирішується чи ми будемо рабами американських плантаторів чи вільним народом" та та "у перемовинах з Росією – ми рівноправні партнери, у перемовинах з Америкою – ми ніхто".

Пропаганда воює напрацьованими архетипами революційного кіно (Ліхта говорить інтонаціями гайдарівського Хлопчиша-Кибальчиша), але також вона особливо чутлива до актуальних процесів навколо (елементи неореалізму та нуару у фільмі Калатозова).

Чекістська схильність Путіна до глузування над опонентами також тут. Комуніст Коста Варра курить люльку на проповіді (і це така їхня відповідь Чемберлену – люлькою на кадило) а його промова затурканим селянам ефектно розноситься у горах стоголосим ехом, немов він янгол небесний (цей ефект (релігійної омани) добре використали у фільмі Д'Артаньян та три мушкетери під час зустрічі Араміса з гвардійцями кардиналу у лісі).

Звичайно, що періодично всі ці пропагандистські чесноти збочують у наїв, бо вже зовсім смішно дивитися, як комуністка Магда починає любити Марка Піно після його полум'яної промови, яка така суголосна політиці її партії (а отже, і її тілу). Це єдина романтична лінія у фільмі, бо яка у капіталістів може бути романтика – лише взаємовигідний секс.

Хоча найбільше вбиває, звичайно, не партійна романтика, а зазомбовані комуністичні обличчя під час спічу ще тої маніпуляторки Ліхти.

Міфологічність завжди страждає підступною двозначністю, її елементи можна обернути супроти її ж творців і тому завжди потрібно вивіряти правильну інтонацію, щоб не переборщити з пафосом (як з розп'ятим хлопчиком), бо інакше лист товаришу Сталіну від вдячних комуністів наприкінці фільму нагадуватиме лист козаків турецькому султанові.

На прикладі Змови приречених американський поїзд миру з харчами для бідного народу та запальною джаз-бандою на даху легко трансформується на гуманітарні літаки до Сирії з ансамблем Александрова на борту (а що вже тоді писати про російські гумконвої на Донбас). Транспортування єзуїтами зброї у ящиках з їжею легко перетворюється на випадки подібної діяльності Російської Православної Церкви напередодні створення ДНР та ЛНР.

Заява кардинала Бірнча (якому підспівує й посол Мак-Гілл), цього агента Ватикану, про те, що ядерна бомба є єдиним способом приборкати антихристове плем'я (комуністів) нагадує не лише програми Дмитра Кисельова, але й заяви деяких священиків з РПЦ.

Гротескова стилістика у фільмі Калатозова заходить на територію комедії, місцями пародії, нестримної ексцентрики, і тому несподівано починає інколи бити в обидва боки (як соціал-демократів з католиками та націоналістами, так і самих комуністів). У політичних іграх вигаданої країни, цьому Картковому будинку по-радянськи з його парламентськими багатоходівочками та технікою залишання яєць у різних кошиках, постає чимало суперечливих питань, які на щастя радянської пропаганди можуть трактуватися однозначно на користь комуністів лише у ситуації Залізної завіси.

Гротеску зручно у казочці, цій ідеальній місцині для пропаганди. Дитяча довірливість сприятлива для просування потрібного партії світогляду та продукування впізнаваних з першого погляду образів.

Фільму Калазотова добре у антикапіталістичній лінійці революційно-педагогічних фільмів з потягом до гротеску, які моментально стають клондайком ідей, тем, мемів та скетчів для юного пропагандиста.

Тут варто, наприклад, згадати мультфільм про пригоди Цибуліно (1961), а також мультфільм (1958) та фільм (1964) про гайдарівського Хлопчиша-Кибальчиша з його розмальованими білогвардійцями-фріцами у шкіряних шортиках з яких виріс згодом кислотний Штірліц у Великій різниці.

Також у цій антибуржуїнській компанії мають бути Три товстуни (1966) Олексія Баталова. А ще один впізнаваний кукриніксовий момент також варто згадати у фільмі Марка Донського Райдуга (1944), де замерзлий фріц мукає до дітей дійною коровою.

Вершиною цієї стилістики у радянському кінематографі має бути комедія Теодора Вульфовича Міцний горішок (1967), де, наприклад, герой Віталія Соломіна пускає під укіс цілий ешелон з життєрадісними нацистами заради бритви та помазка. Втеча героїні Надії Румянцевої разом з німцями від палаючої копиці зі снарядами взагалі є однією з найсмішніших сцен у фільмах про Другу світову. Також у фільмі є цікавий епізод про нацистську вундервафлю – психотропну добавку для солдатів, яка робить з них зомбі. Поруч з цим натяком на первітин (?) можна згадати і про фенамін для радянського пілота на борту іноземної субмарини, команда якої косить під радянських підводників у фільмі Голуба стріла (1958).

Доречно тут згадати і про фільм відомого казкаря та сценариста Вія Олександра Птушка Новий Гуллівер (1935) про класовий сон піонера Петрика. У фільмі Птушка лунає відома пісня "Моя ліліпуточка", яка є пародією на декадансові шансони, ці бананово-лимонні Сінгапури, легендарного Олександра Вертинського (на той час перебував в еміграції), який у 1950 році (після повернення до СРСР) вже грає у фільмі Калатозова кардинала Бірнча.

Поміж цих казочок для підростаючого покоління зовсім недивно, що пластика фільму Калатозова подібна до казок Олександра Роу, наприклад, танці на прийомі в американського посла.

Кардинальний персонаж Вертинського інколи говорить як Квак, герой Георгія Мілляра у Марії-майстрині (1959). Сам Мілляр, який був у Роу Чахликом Невмирущим (1949) грає у фільмі Калатозова анонімного боя, який дає прикурити американському послу у рисах якого також інколи можна помітити Чахлика Роу.

Поміж такого ельдорадо стереотипів та архетипів вже починає чудитися, що югославський посол у фраку (цей представник зрадницької політики Тіто після розриву з Москвою у 1948 році) на прийомі спокійно міг стати прародичем антиамериканізму "піндос". У нього напрочуд пінгвіняча фігура, ленінські жести і це майбутній директор бази Пєтухов з гайдаївської Операції И.

Поміж такого ельдорадо чудернацьких типажів вже навіть увижається тінь доктора Альберта Майнгаймера з другої частини Голого пістолета братів Цукерів. Саме він читає сонній публіці епізод зі жіночого роману про введення червоноголового воїна у тремтливе лоно любовного пудингу.

Скетчам Калатозова позаздрив би сам Гайдай, тим більше, що пан Йохим Піно інколи говорить інтонаціями товариша Саахова. Окрім вже присутніх у тексті епізодів з доларами та Леніним, а також розмови посла з кардиналом, варто зауважити сценку під вікнами посла з його криком "чому ці нероби кричать під моїми вікнами?", яка передає салют бородатому анекдоту про Баскервілів та педерастів.

Мак-Гілл закономірно головний розповсюджувач фільмових приколів та мемів, це, наприклад, саме він просить його з'єднати з президентом цієї паршивої країни (як це перегукується з популярною темою рунету про країну 404).

Не відстають від його комічності й інші персонажі фільму.

Наприкінці фільму жіночка-вамп Христина Падера (міністерка продовольства) навіть починає говорити одесизмами "вы говорите мне новости", ніби це гоцманівська Ліквідація чи Капітуляція Великої різниці.

І чи не найкомічнішим епізодом фільму є зустріч у кабаку двох журналістів: комуніста Макса Вента (весь в ореолі слави після Подвигу розвідника (1947) Павло Кадочников, ще зустрінеться зі Львовом у фільмі 1980 року Сицилійський захист) та чиказької журналістки (та агентки спецслужб) Кіри Рейчел (Валентина Сєрова).

Поміж класових нюансів, де він п'є пролетарське пиво, а вона – панське бренді, а також аксіом про те, що західні журналісти женуться за сенсацією, а комуністичні пишуть лише правду, варто зауважити як артистка Сєрова виляє хвостом Скарлет О'Хари зі Звіяних вітром. І все це на соціалістичні запитання скільки їй років, чи вірить вона у Бога (чорта) і чи кохала коли-небудь.

Але й нуарові кобіти Змови приречених (стійкіші, ніж більшість істеричних чоловічих персонажів) розбиваються об камінь комуністичної цнотливості ідеалів (як Калатозов вивертає тут кліше нуарного приречення). Уся їхня підступність, фатальність, лукавство, демонізм та гріховний сексапіл падають ниць перед силою трудового народу, якби інтимно вони не притискали до серцю руку представника цього народу.

Капіталістична єлейність та вдаваність посмішок апріорі підозрілі у суворому комуністичному світі і тому у мить перемоги народу Кіра Рейчел верещить, наче свиня, а Христина Падера (Софія Пілявська) в останню мить усвідомлює наслідки пострілу у комуністку Ліхту і вирішує ще трохи поплазувати гадюкою підколодною.

Парламентська битва за втілення плану Маршалла у вигаданій країні стає ідеальним місцем для демонстрації творчого методу радянської пропаганди. І це таке розмаїте шоу католиків, націоналістів та комуністів, що подекуди сховається й Верховна Рада України зі своїми спорадичними сутичками. Це майстер-клас з розбудови паноптикуму ідіотичних персонажів для юного пропагандиста з використанням чекістами криміналістичних технік Чезаре Лоброзо для увічнення характерних виразників (усіх цих злочинців та грішників) усього загниваючого капіталізму.

Типажі з класифікацією гріхів на обличчі мусять приречено нести у вічність каїнову печать прокляття від святого радянського народу і не буде їм спокою у тій експлуатації: ні вдень, ні вночі, ні вчора, ні сьогодні, ні завтра. Універсальний персонаж Ростислава Плятта на цьому відео (також грав у львівському фільмі Ромма 1941 року Мрія) міг би спокійно (без перевдягання та зайвого гриму) зіграти когось негативного у Мексиканці (1955) чи Людині-амфібії (1961).

Образ віроломного ворога у радянській свідомості мусить закарбуватися назавжди і тиражуватися вдень та вночі. У львівському фільмі На вістрі меча (1986) про протистояння чекістів та петлюрівців є епізод, де підступний петлюрівець (колишній Шурик Олександр Дем'яненко) вбиває (у спину) зовсім цнотливого червоноармійця.

У фільмі Марина (1974) Бориса Івченка, режисера Аннички, Пропала грамота та Під сузір'ям Близнюків також є подібний епізод, де вже зовсім цнотливий офіцер Володимира Конкіна десь у Карпатах по-синівськи ніжно просить солдата Кузьменка посмажити зібрані грибочки і той з християнською вдячністю обіцяє виконати кулінарний наказ, але цю природну пастораль у романтичній душі досвідченого грибника відразу обриває куля від якогось австріяка, певне українця.

Під кадри цього фільму на Ютубі можна відшукати всеросійський хіт "Галицийские поля" (Брала русская бригада Галицийские поля).

Але у Калатозова тінь карикатурних католиків, націоналістів та американців, які рятують душі від червоного диявола, періодично падає й на блаженних комуністів і це вирішальні моменти у фільмі.

Кардинал Бірнч порівнює американців з ангелами небесними і радянський (і не тільки) глядач тут може скільки завгодно крутити пальцем біля скроні, однак коли він наголошує на тому, що комунізм страшною хмарою суне зі Сходу, а у відповідь отримує тезу про те, що зі Сходу до нас іде сонце (типу, натяк на Сонце Правди (Христа) з Малахії 4, 2), то тінь маніпулятивного неадеквату у комуністів абсолютно тотожна.

Маніпулятивні техніки в обох учасників процесу нічим не відрізняються. Якщо одні кажуть, що людинолюбство спонукає американців озброюватися, то інші виправдовують радянські тюрми тим, що Союз звідусіль оточений ворогами. Схоже, що це мимовільний ефект від гротеску у фільмі Калатозова, де Радянський Союз змушений вустами вигаданої країни виправдовувати загарбницький прагматизм власної політики, а не безкарно чесати про святе розповсюдження рівності поміж братських народів.

Такий ефект може бути демонстрацією впевненості у власних силах СРСР, але й тимчасовою видимістю демократії, ще одним маніпулятивним прийомом, оскільки найважливіший закид у бік Радянського Союзу від негативного персонажа у фільмі "чому одна допомога – це імперіалізм, а інша – щось ідеальне" так і залишився без відповіді.

Політичні ігри навколо голоду, який організували Штати, щоб народ обрав План Маршалла (а не допомогу СРСР) багато чого нагадують, як у минулі дні, так і у теперішні з боку Росії. Маніпулятивні техніки з боку ЗМІ з того часу анітрохи не змінилися. Заява Ліхти про те, Волл-стрит нав'язує свою допомогу, бо він у страху перед кризою та революцією, тепер можна адресувати не тільки за океан, але й у бік Москви.

Технологія запускання комуністами до парламенту своїх тітушок (типу, глас народний) апробована під час захоплення Львівської міської ради місцевими псевдо-активістами. Хоча Львів та його вузенькі вулиці занадто тісні для революцій і тому вони змушені кочувати до широких столиць, за це у фільмі Калатозова відповідає Будапешт.

У Змові приречених Львова дуже багато, багатого і різноманітного.

Просто сходи у львівському будинку.

Вулиця Руська з трамвайчиком.

Площа Міцкевича.

Три ракурси проспекту Шевченка.

Вулиця Університетська.

Вулиця Січових стрільців.

Вулиця Вірменська.

Вулиця Кобзарська.

Кумедні мами з возиками схоже, що на проспекті Свободи.

Вулиця Саксаганського.

Вулиця Листопадового Чину.

В епізоді з хлібним магазином варто вагатися: на першій фото з вулицею Куліша, а на другій з вулицею Сербською. Зворотній ракурс (з-за спини пекаря) знімався обабіч Оперного.

Площа перед ЛНУ ім. Івана Франка.

Каплиця Боїмів та Катедра.

Площа Музейна.

Будинок вчених.

Вулиця Костюшка.

Двірець.

І це також (на другому фото дещо не дає спокою вежа).