Зміст статті

29 вересня 2020олександр ковальчук

Тарас. Повернення

Двогодинний сеанс кобзарського пантеїзму, який плавно перетікає у невибагливу маячню.

Нагла інтервенція серіальної театральщини у сон Тараса Григоровича Шевченка з чарівними казахстанськими дівчатами та пейзажами.

Режисер Олександр Денисенко, син прекрасного режисера Володимира Денисенка, намагається надолужити батьківську стрічку Сон (1964) та перегнати радянський фільм Тарас Шевченко (1956), але його кіно Тарас. Повернення більше нагадує міраж, аніж кіно.

Сценарій його фільму розвіявся світами. З галюцинаціями тут якось неособливо. З гумором – сутужно. Наче комічна сценка полювання на зайця більше нагадує мультик про Багза Банні (ось і все малятка), а єдиний вдалий жарт з'являється лише наприкінці фільму після тосту Мацея Мостовського. Тарас.Повернення спроквола безладно плине десь туди, наче хмаринка, яку жене вітер. Без логіки, без будь-якої химери чи мари. Без чіткої ідеї цей самопливний водевіль поволі перетворюється на фарс (кобіта офіцера Петі з пістолетом).

Шевченко у фільмі Олександра Денисенка розчиняється у повітрі. Він у всьому. Він скрізь. Він у всіх. Такий собі кобзарський пантеїзм, де всі персонажі є лише елементами його сну. Всі ми – лише сон батька Тараса. Ідея ця, до речі, тягнеться д'горі ще з обох радянських фільмів про Шевченка, але тут, у 2020 році, вона, схоже, що виринає зовсім випадково, поза режисерською волею. Тарас Григорович, ніби осінній листочок, який гонить вітер, і немає де йому прихилитись (сину людському). Цей стан його також не зовсім акцентується у фільмі про його останні дні на засланні.

У радянських фільмах був конкретний конфлікт з ретроградним середовищем, царем, релігією та Богом. А з чим має конфліктувати Тарас Григорович у фільмі 2020 року? З персонажами власних віршів, які щось там дріботять у своїй злостивій мініатюрності? Батьківський Сон про молодого Тараса є одним з найкращих зразків сновидного кіно в Україні, де Кобзар блукає між світами та часами. В обох радянських фільмах численні біблійні алюзії ідеально заточені не лише під німий докір Ісусові, але під пропагандистські потреби нових людей зі світлого майбутнього (де один Тарас був пророком революції, а інший – новим ісусом для усіх гнаних та голодних).

А у фільмі Тарас.Повернення Шевченка навіщось називають шаманом (і це нагадує хіпстерський ідіотизм з банальним заробітчанством художника Грєхова) та оточують шаманським голосінням співачки Каті Чилі. Блаженна Катя Чилі своїми зайвими вокалізами напускає якоїсь сентиментальної псевдомістики, а у фіналі ще й дає ментик Кульпаркова для особливого суголосся з маніакальними натяками на батька Тараса від задрота Бузини. Взагалі у фільмі Олександра Денисенка лунає настільки жахлива музика Мирослава Скорика, що вона своїм застарілим звуком навіть мінімально не лягає на щось екранне в кадрі. І остаточно добиває усі нюанси тутешнього аудіо український переклад російських фраз замість титрів.

З усієї грації біблійних алюзій тут лише легенький натяк на Ісуса Мела Гібсона під час шпіцрутенів (де обабіч блює одна офіцерська тітонька), пустельне блукання та хіба що невечірнє лагідне світло під час прощання з родиною коменданта Ускова (у фільмі 1956 року, до речі, він був ветхим стариганом, милою кульбабкою). Лише інколи Олександр Денисенко передає привіти батьківському фільму, а під час прощання Тараса з Мостовським він наближається своїми барвами до фільму 1956 року.

Безтолкова біганина у Новопетровському укріпленні своєю серіальною театральщиною нагадує фільм про Крути. І поміж екранної маячні (якій ціла вічність до батьківської фантасмагорії) та комп'ютерних міражів ці акторські перегравання стають зручними мішенями не лише в млостях Агати.

Мальовничими парсунками у фільмі можна виокремити Олександра Пожарського та Юрія Шульгана. Бенюк вкотре переконує, що йому найкраще вдаються ролі вірнопідданих посіпак-підлабузників. У Бориса Орлова (Тарас Григорович) десь на лобі ховається комедійний талант, але за екранними стражданнями його навіть не помітиш. Йому б якогось перелесника зіграти чи дідуся-лісовичка (мухомора) в якійсь дитячій казці, але коли ж це нове українське кіно сподобиться на щось подібне? Орлов міг би запросто зіграти лише одними бровами старорежимного професора Моріарті (Віктора Євграфова), того радянського маніяка, але за гримом Тараса Григоровича всі ці його таланти кудись щезають. Також варто обов'язково згадати чудову Акнієт Оринтай в ролі Каті, яка валить офіцерів, що та Рембо. Вона шевченкова принцеса-воїн і тому у фільмі варто зауважити новомодну хвильку всепереможного фемінізму.

Найкращими моментами фільму Олександра Денисенка стають пейзажі. Усі актори разом навіть близько не стоять поруч з цими краєвидам, і тому вони лише статисти Природи. Шкода лише, що за такої невмирущої краси у стрічці чомусь немає жодного епізоду зі зоряним небом над головою. Тому й найкращим епізодом фільму Тарас.Повернення стає вечірня пробіжка батька Тараса мовчазною пустелею. Він наш Форрест Ґамп – душа народу (наш архетип, міф та голос). Шевченко міг би просто так бігати увесь фільм (і так втікати від світу за прикладом Сковороди) під адекватну музику, і на це було б приємно дивитись навіть три години. Біжи, Тарасе, біжи.


фото: moemisto.ua

Автор: олександр ковальчук