Тоскний банал фестивальної екзотики про життя місцевих аборигенів після війни.
Трафаретне продовження нудоти стрічки Валентина Васяновича Рівень чорного (2017) про безголосих статистів на тлі гулу великого міста.
Десь акурат після львівського фільму Креденс (2013) режисер Валентин Васянович раптом вирішив стати безпристрасним ілюстратором місцевого непотребу під соусом фестивальної екзотики для бідних.
Спочатку він потренувався оператором у петеушній пародії на Стенлі Кубрика від режисера Мирослава Слабошпицького, стрічці Плем'я (2014). А вже у 2017 році він зняв довгими загальними планами безслівну нудоту Рівень чорного, яка блукала лабіринтами (новий фетиш режисера після дзеркала та скла) у пошуках невідомо чого (або Ґаса Ван Сента).
Жодні іскорки поміж тріщинок цієї нудьги не жевріли навіть приблизно, і тому не зовсім зрозуміло звідки б у тілі Васяновича міг би враз пробудитися дух Апічатпона Вірасетакула (чи Карлоса Рейгадаса або Бели Тарра). Васянович не зовсім Ульріх Зайдль, а подекуди навіть здається, що він якийсь підпільний послідовник Тарковського у тому приреченому дріботінні статичних персонажів перед Катастрофою (Жертвоприношення).
Та у Тарковського все це, звісно, набагато цікавіше, а в Трієра – більш вигадливе, актуальне та піжонисте (Меланхолія). Про кордебалет Звягінцева Левіафан – анічичирк. І схоже, що Васяновичу ще ніхто не показував кліпів Joji.
Якщо Васянович вже так хотів знімати фільм про ПТСР, то можна було зробити рімейк славної Гадюки (1965) Віктора Івченка, де тамтешніх непманів та обивателів (разом з єврейським питанням) міг би легко перетворити на нинішніх хіпстерів та усіх інших. Може для них увесь цей його фаталізм загальних довгих планів, наче портал в інший світ, міг би відкрити усю голу правду про самотність героя-піщинки у великому місті. Можливо, ця рутина об'єктивної камери допомогла б їм на хвильку задуматись про вічне та прозріти поміж збайдужіння до чогось прекрасного.
Але замість постапокаліптичних пригод Макса Рокатанського на визволеному Донбасі, де кляті росіяни після поразки отруїли всю воду, Васянович куцо юзає в Атлантиді творчий спадок Мікеланджело Антоніоні, зокрема, Il Deserto Rosso (1964), щоб вкотре осідлати банал екзистенційної кризи головного героя. Чимось схожим, до речі, страждав аж до повного зникнення у навколишньому середовищі й фільм Вулкан (2018) Романа Бондарчука.
Атлантида просто повторює техніку фільму Рівень чорного і так знову нагадує набір епізодів без особливої емпатії до маленької людини посеред індустріальних пейзажів. Перші та останні кадри фільму імітують прилад нічного бачення і схоже, що це такий продакт-плейсмент фонду "Повернись живим". Лабіринтове блукання героя Васяновича у 2025 році знову привозить пафосний банал про війну, яка калічить людей. Дегуманізація (з цифрами на хресті), звісно, що відразу після рутинного обліку трупів протягом п'яти хвилин (з усіма деталями) подає сценку з хавкою.
Рожевенькі окуляри пацифізму від Васяновича довго та нудно використовують медичну методичку Механічного апельсина (1971) Стенлі Кубрика. Саме тому їх так тішить вогниками суїцид на металургійному комбінаті. Він цей монотонний банал про гвинтики Системи ще й навіщось розжовує, наче малим дітям.
За увесь плин епізоду з праскою в серіалі Чорне дзеркало встигли б показати увесь шлях саморуйнування від маківки до нігтів ніг з-за допомоги підручних засобів. І краще взагалі біля Васяновича не згадувати сцену з праскою з фільму Balada triste de trompeta (2010) Алекса де ла Іглесіа про травми громадянської війни в Іспанії. Чи він просто так богобоязненно передає привіт Київським фрескам (1966) Параджанова?
Обгризену банальність зла (війни) метафорист Васянович маніпулятивно намагається підливати відсутністю Сонця на екрані, екзотичними приколами з життя аборигенів (сцена з екскаватором) та дитячими сандаликами в зруйнованій квартирі, але нічого, окрім фальші, там не проростає. Навіть антиутопічна карикатурка на американського капіталіста з батареєю горілки на столах неособливо надихає своїм рівнем чорного.
Хоча ось тут на мить можна б було застановитись над чимось антиамериканським у фільмі Васяновича, але в Атлантиді двічі чемно наголошують на тому, що Україна воювала саме з Росією.
Просто Смерть настільки у Васяновича зрівнює всіх підряд своїм антивоєнним пафосом, настільки розмиває горизонти своєю нейтральністю (загальних планів), що, певне, не варто аж настільки серйозно сприймати в Атлантиді наїзди на атовців, їхню дегероїзацію поміж навколишньої рутини (для фестивальної публіки). Той момент про скаліченого війною героя (його ненормальність), який через це не може жити поміж усіх інших, а тому змушений виживати зі своїми навичками у сірій зоні.
Страждання головного героя Атлантиди (його ім'я глядач почує десь за 20 хвилин до фіналу) достатньо жанрові у цьому театрі тіней. Він – спеціаліст, амбідекстер, стріляє по-македонськи (хоча й немає у його очах чогось від Мартіна Ріггса) і тому досить дивно, що він ще досі не в якихось спецструктурах. А все тому, що в кіноманських думках режисера (про сценарій тут анічичирк) він блукає самотнім вершником, безіменним стрільцем у цьому постапокаліптичному фронтирі.
На цьому, у момент романтичного затемнення цілунку під час дощу біблійних масштабів, Васянович мав би закінчувати своє кіно. Проте, схоже, що йому конче потрібно, щоб глядачі реально проблювались на його стрічці. Наступні десять хвилин режисер дає волонтерський секс поміж трупів у позах, які передають привіти фільму Плем'я. Муміфіковані трупи хитаються від фрикцій, а Васянович ще й підморгує тут своїй сценці в гаражі з фільму Рівень чорного (його фінал ще передавав привіт фіналу Креденса).
Сценка сексу у нього також якась достатньо фальшива, бо якщо його герой вже такий травмований війною, то міг би вже подрочити на неї, що той сержант Броуді на дружину (привіт фільму Забуті, який також у дечому перетинається з Атлантидою своїми творчими методами та тінями стрічки Балабанова Вантаж 200).
А якщо Васянович вже такий адепт вітальності поміж смерті, то під час поступального руху членом міг би відразу еякулювати в лоно героїні й душу друга головного героя, щоб він там замешкав нове життя а-ля Enter The Void (2010) Гаспара Ное. Однак загальним планом вагіну не знімеш зсередини, треба робити збільшену копію. І хай ще про труднощі ПТСР Васянович розкаже Алехандро зі Sicario (2015) Дені Вільнева.
фото: kinoafisha.ua