Зміст статті

13 листопада 2018олександр ковальчук

Донбас

Вже дещо втомлена колекція зомбі русского міра від режисера Сергія Лозниці.

Мертві душі режисера Лозниці в найкращих традиціях Миколи Гоголя та Михайла Салтикова-Щедріна.

Донбас Сергія Лозниці, схоже, так і залишиться чимось найкращим, що сталося з українським кіно у 2018 році. Але вже після третього фільму з детальним паноптикумом представників русского міра (і постсовка), після стрічок Щастя моє (2010) та Лагідна (2017), чітко помітна втома Лозниці від усіх цих імяреків. Після цієї трилогії Лозниця мусив би на декілька років знову перейти на документальне кіно або знімати художнє вже про щось геть інше. Наприклад, зайти на територію чистої комедії. Чи екранізувати когось з українських класиків, скажімо, Підмогильного чи Домонтовича, бо наразі на якість в українському кіно можна чекати лише від нього.

Звична для кіносвіту Лозниці демонстрація популяції уродів вже також традиційно десь дещо нудна і затягнута. Навіть з усіма реверансами пізньому радянському сюру чи машині Хрустальова, як у Лагідній. Найголовніша заувага цієї тяглості Лозниці, звісно, в тому, що всі ці персонажі не впали раптом з неба, а довго та нудно плодилися, щоб вистрілити в одним момент після наказу Топаза. Це ж вони несли відому ще з Лагідної пургу про богообрану Русь, яка своїми стражданнями рятує гнилий капіталістичний світ від сатанинської скверни. Впізнаваних маркерів тяглості цього процесу в Донбасі достатньо і навіть більше. Дочка-повія з голосом співачки Темнікової у всесоюзному хіті "Мама Люба", Олена Бондарева-Рєпіна так схожа на маму Вєрки Сердючки, присутність учасників Маски-шоу (Георгій Делієв та Наталія Бузько) чи людей з КВК (Євгеній Чепурняк в ролі головного лікаря). Конфіскація автомобіля у бізнесмена Семена навіть схожа на продовження кевеенівських номерів з відомим Коляном.

За всім цим впізнаваним та відомим тут й тягнеться доля фестивального кіно звідси, а-ля Левіафан Звягінцева. Для тутешніх – це лише сороміцький водевіль, а от для тих, західних – це шок, трепіт і страх. За симулякрами фейкових республік (під омофором Росії) чудово розумієш, що маєш справу з зомбі. А яке в сучасному світі може бути співчуття до зомбі? Хіба що у британських фільмах чи серіалах (де для безпеки зомбаків таки тримають в буді і на ланцюгу). Союз документалу з художнім (поетичним світом фейків) у Лозниці багато хто заточує під пропаганду, але з таким ж успіхом його опоненти могли поставити десь зовсім поруч Гоголя чи Салтикова-Щедріна. Поміж міксів суб'єктивної камери та відсторонених загальних планів, де в німих сценах й так усе зрозуміло без слів, у Лозниці завжди вистачає розуму не узагальнювати усіх підряд та розуміти наявність певної частини адекватних мешканців Донбасу.

Всі ці убогі наїзди на Лозницю, чи то від відомого у вузьких колах, типу, журналіста Стуканова, чи то від садового гуманіста Фоменка, більше нагадують історію графомана Кокотюхи, який якось чомусь почав нарікати на Лозницю за документал про Євромайдан. Для контрастів цим стурбованим вуйкам варто було б переглянути чи не найкращу карикатуру про війну, Міцний горішок (1967) Теодора Вульфовича з дубоголовими після вундервафлі фріцами чи чорним-пречорним епізодом пускання під укіс ешелону з німцями заради помазка та леза. Чи Казку про Хлопчиша-Кибальчиша (1964) Євгена Шерстобитова, де кляті імперіалісти (мікс фріців з білогвардійцями) ходять в атаку у шкіряних, гейських шортиках.

Услід за класиками у фільмі про зомбі документаліста Лозницю більше цікавить спотворення мови (як засобу комунікації). Після пропаганди зомбі говорять лише штампами і панчами ("сынок, въеби за народ, будь мужиком"), окрім нецензурної еквілібристики там навіть немає на чому особливо зупинитися. Для певних українських рокерів такі зомбі-репери відразу б стали живим свідчення існування пекла навколо та деградації музичного процесу у світі. За рилами зомбі чітко бовваніють вуха Москви, бо вони лише ніхто, порох, клоуни, ряжені козачки. Пародія навіть для самих росіян, які розумно не хочуть світитися у кадрі і тому так підставляють під кулі цих бамбул з прізвищами: Поцик, Купердягіна, Яїшніца тощо. В епізоді зі шпіцрутенами та бухими сєпарами варто лише згадати про Тараса Григоровича, як відразу відкриється уся безодня нівеляції сенсів, однозначного глузування з так званої солдатської честі. Цікаво, це тут дід Панасов з Карабаса побачив якесь співчуття?

Вичерпність та точність Донбасу й спонукатиме Лозницю до пошуку нових тем, бо окрім Семенового авта, найбільш перспективною та цікавою у подальшому є тема псевдо-християнства (проявів Антихриста та усіх ликів його) десь напередодні Другого Пришестя. Християнських бюрократів-бариг навколо настільки, що свій майбутній фільм Лозниця може сміливо знімати на Галичині, і так дещо обламати греко-католицьку лафу самому Дзідзю. Хоча під час цього перемир'я він ще може зняти розвеселий треш про гей-загін українських спецпризначенців, які кошмаритимуть сєпарські тили однією лише думкою про своє існування в природі.


фото: wikipedia.org

Автор: олександр ковальчук