Лилу45 "Коли сонце сідає за схил" (2022)

Перший україномовний альбом артистки Лилу45, яка до цього вже встигла випустити два російськомовні альбоми на крилах космополітизму.

Лилу45 – артистка з потенціалом, а не якась там безлика виконавиця з когорти модного нині інкубаторного попу, однак на першому своєму україномовному альбомі вона навіщось блукає чужими тінями у пошуках всенародного схвалення.

Мімікрія Лилу45 на перехідному етапі перевзування намагається відцуратися колишньої космополітикині, яка колись сильно вагалася щодо доцільності української мови на своїх альбомах. Біда її вже навчила, і тому те, що ще вчора здавалося абсолютно неймовірним, нині вже є новою реальністю. На хвилі навколишнього неофітства альбом "Коли сонце сідає за схил" має демонструвати усім вже дещо прилизану версію колишньої Лилу45.

Закономірно, що під час такого процесу становлення у Лилу45 й виникають певні моменти дитячої хвороби лівизни. Спочатку вона разом з Артемом Пивоваровим зіпсувала футуризм Гео Шкурупія своїм карикатурним етнокодом, а згодом взагалі стала на стежину пластмасових сніжинок з Tember Blanche, щоб, власне, й розродитися своїм першим україномовним альбомом на цих теренах.

Десь тут має з'явитися версія, що Лилу45 – найбільша фанатка львівського гурту Один в каное, а така її підривна діяльність є страшною помстою Tember Blanche за їхнє бездарне паразитування симулякрами на творчості улюбленого колективу.

Вона однією лівою спускає все їхнє музикування в унітаз. Але це такий собі подвиг, вони ж сніжинки, на них подивишся – і вони вже дременуть бозна-куди засвіти. Здається ще трохи й Лилу45 зайде на територію LP зі своїм художнім свистом, а ось перелякані Tember Blanche так і не ризикнули на це, звісно, хоча й хотіли.

На україномовних теренах Лилу45, окрім збиткування з Tember Blanche, ще й ненароком переходить дорогу Христині Соловій ("Світ мене ловив", "Холодно"), і тому тут має вискочити версія про те, що вона ще й запекла фанатка Славка Вакарчука. Однак попри всі ці приколи ще рано сказати, що Лилу45 якась особлива пересмішниця з чертогів самого Браяна Феррі. Щось таки є у ній від манекенів у тому її співі чужим голосом, але наразі все це без особливого збоченства.

Щось у тому є, щоб зміксувати разом Аліну Орлову (яка вже була на її російськомовних альбомах поміж сталкерства Джека Вайта) та Ірину Швайдак. Якась місцева версія серіалу Гострі предмети з камео Софії Лілліс про галицьких інтелектуалів та їхню доньку, журналістку з Києва, яка розслідує побожні вбивства підлітків за перші гріхи юності десь на Жидачівщині.

Але Орлова – дитя пралісів, а Швайдак – сумирний, але гордий камінчик а-ля фільм Everything Everywhere All at Once (2022). Лилу45 – лише нудна експлуататорка цієї естетики. Це чужа для неї територія, їй би на сліпучі денсполи у стилі гурту Moloko або ж у щось стьобне в дусі лейбла PC Music. Немає наразі у неї ні декадентського ідеалу Орлової, ні юродивого смирення Швайдак. Вона – дитя асфальту, і тому на цих теренах їй банально не віриш попри весь її благальний артистизм з перебором. Хоча Рошн Мерфі якось мала альбом каверів старої італійської естради.

Орлова – штучний, а тому шляхетний товар, а така Лилу – штучна та несправжня. Швайдак попри всі анекдоти та австралійські запозичення в Angus and Julia Stone – таки справжня пустельниця, вона реально заплуталася, а Лилу лише поверхово облітає ці краї, ковзає, але не занурюється. 

Уся її пручависта експресія скеровується лише на жалібне жебракування копієчки популярними фразами про паляницю ("Друже"). Навіть її більш прокачана скілзами та структурами версія Tember Blanche ("Місто залите вогнями", "Залиш мені трохи пам'яті", "Холодно") втомлює своїм пафосом переливання з пустого в порожнє. Її лайтова версія астенії Швайдак також неособливо цікава.

Полум'яна ревність її патріотичної неофітки псує навіть те добре, що є на її альбомі. От навіщо було у пульсування синті-попу "Війна" вплітати кон'юнктурою Гімн України? Навіщо було робити такий жалісливий, а тому смішний кавер на Скрябіна?

Її новонавернене завзяття береться наразі за цілковито непіднімні для неї речі, де з-за допомоги трешевого етнокоду вона починає шамкати розтиражованою відьмою з моральною цнотливістю про Страшний Суд для росіян ("Я впускаю твій біль"). І робить це з таким передозованим спокенвордом, ніби записує якийсь театральний етер опівночі на Радіо Культура. Там дивись, і Україна дочекається від неї концептуальний альбом за мотивами "Марусі Чурай" Ліни Костенко.

Вона легко бере артисткою потрібні ноти, але так перетискає у цій своїй масці зі щемом, що лишається лиш одна істерика ("Коли сонце сідає за схил"). Її імітації немає чого особливо сказати, окрім як жалібно прибіднятися та жебракувати милість.

Звісно, що цю мімікрію десь можна вважати її пародією на тьму патріотично-плаксивого трешу навколо. Але все це занадто дрібне аж для такої уваги та й Лилу45 не зовсім тутешня, щоб ось так вільно крутити національними пластами. У цій карикатурці вона відразу стає посестрою ЮЮ та Аліни Паш, посестрою більшості місцевої попси, цих новітніх яничарів, які народилися тут, але виховувалися за порєбріком. А тепер змушені пристосовуватися до нових обставин з молоком матері.