alyona alyona & Jerry Heil "Dai Boh" (2022)

Дует халтурних графоманок з утопічною спробою вродити на EP "Dai Boh" щось людське та вічне поміж війни.

Переважна більшість місцевої попмузики через виразний брак таланту нічого не може зробити з війною навколо. Приречено клепає свою кон'юнктурну халтуру з публіцистичним нахилом, яка вивітрюється з тіла за секунду. Немає у тому ні радості, ні суму, ані кайфу, а лише багаторічне відчуження від результатів своєї праці, де всі вони вже вічність гребуть на каторзі.

Їм немає чого особливо сказати під час війни, а через брак емпатії та артистизму вони змушені натужно вдавати бажане за дійсне, механічно притягувати його за вуха. Це типова ситуація потойбічного пекла, а в українських реаліях – неошароварного гетто, де неофіти з креольським мисленням змушені під впливом непереборних обставин оспівувати неземну любов до неньки-України та уклінно дякувати за неї самому Богові. Звісно, що зазвичай ця імітація любови лише нагадує народну мудрість "застав дурного Богу молитися, то він й лоба розіб'є".

Магістральний рух цих виконавців, які переважно наближені до почту президента Зеленського, намагається реінкарнувати той пріснуватий вайб Оксани Білозір на початку 90-х років минулого століття. Той її реквієм за рустикальною Україною, за старою Україною, з цнотливою вимовою заповітних маминих слів. Той блаженний стан прилизаного та чемного супокою у рідних закапелках. У тих коханих загумінках, де стайл паркетного забронзовіння відразу просить якоїсь пародії натомість (трек "Ніби вчора" ще просякнутий наскрізь травмою, але "Україночка" та "Ой, зелене жито, зелене" – це вже трамплін у непомильну міфологію). 

Звісно, що попри все навіть таку Оксану Білозір можна чудово зрозуміти на зорі Незалежності, тим більше, що вона більш автентична та якісна у цій іпостасі, ніж нинішні яничари, які ще вчора їздили до Криму та співали російською.

Однак через цю загумінковість її, власне, як і Івана Поповича та Іво Бобула, вкрай важко поставити десь у фінал золотої ери української естради, той останній схлип великої епохи, хоча саме їх чомусь насамперед згадують, коли мова заходить про українську естраду. Після відкритого феномену українського соулу, варто лише, наприклад, порівняти будь-яку її пісню з треком її рідного ВІА Ватра "Вівці мої, вівці", вона (а також Попович і Бобул) – лише сороміцький косплей чогось великого. А попри весь контекст суголосності відродженню України на початку 90-х вона вже була музичним анахронізмом на тлі розвитку місцевої сцени, де архетипом поміж патріархального супокою ставала бунтівна Пет Бенатар.

Подібними спотворювачами первісних ідей з попсовою апропріацією чогось значного є й нинішні послідовники Оксани Білозір. Ці неофіти побожної любови до України на кшталт Макса Барських, Івана Дорна (його лелекова графоманія "Нескорена") чи інкубаторного сонму плаксивих голосінь а-ля Тіна Кароль, Настя Камєнських, Злата Огнєвіч за лекалами чемної прилизаності та дешевого саунду.

У цьому кон'юнктурному керунку дует alyona alyona та Jerry Heil є певним відгалуженням для місцевих халтурників, які своїм коником зробили повсякчасний конвеєр мівіна-попу. Нашвидкуруч зробленого непотребу (аудіопродукт, а не музика) одноразового використання про Бога й Україну.

Вони до війни мало що могли сказати путнього, і тому під час війни мусять вдавати хоч якусь внутрішню активність за долю рідної країни. Одна, та, що вамна бакалійниця, починає ликом нагадувати всенародну цнотливицю-аскетицю на хлібі та воді, яка неустанно молиться за неньку-Україну. А іншу, та, що псевдореперка, на тлі нового челенджу lizzo про знімання трусів у купальнику, починають переслідувати якісь містичні трансформації, де вона змушена скинути 20 кілограмів заради всього святого.

Колаба псевдореперки alyona alyona з мемоносицею Jerry Heil може явити світові лише богомільний треш. Усе це є наслідком її фейкової слави, де її хуторянську пародію на бодипозитив та ілюзорну зміну правил в українському репі чомусь так підняли на прапор деякі місцеві видання. На її торішньому альбомі "Galas" майорів месіанський кульпарків, а на затурканій істерії EP "Lava" вона замість любові співала про труси.

Безрадісний мем-поп Jerry Heil на альбомі "#Особисте" (2021), де вона ще співала російською в надії на більший ринок, також нічим не тішив. А під час війни вона присіла на мультиплікаційний примітив зі жалюгідними потугами гумориці та кон'юнктурними одами Зеленському під час реклами Притули ("Ой на горі", "Кохайтеся, чорнобриві"), хоча найбільшою хохмою поміж її порнографії є те, як бездарно вона намагалася присобачити до треку "Мрія" хіт Little Simz "Introvert".

До мініальбому "Dai Boh" (2022) ця колаба встигла випустити три (чотири) треки графоманської лірики ("Молитва", "Рідні мої", "Чому?"), які більше нагадували пародію на все те, що нині відбувається в країні, і були чудовим прикладом клінічного безсилля деяких місцевих мистців перед обличчям війни.

EP "Dai Boh" лише підсумовує цей астенічний стан їхньої творчости, де вони ніяк не можуть витиснути зі свого переляку хоча б лепту емпатії рідній країні. Вони вкотре можуть запропонувати лише одноманітний матеріал з халтурним та міфічним етнокодом. Механічна ейфорія цієї колаби лише імітує дар згори, накручує себе екзальтаціями. Це не духовний стан, а лише душевний розлад.

Продюсер калуських кон'юнктурників Ваньок Клименко намагається втиснути їх в концепцію альбому британки Little Simz "Sometimes I Might Be Introvert" (2021), але це так, ніби втулити козі баян. Усі їхні закордонні фіти на дві голови кращі, ніж будь-яке прісне блеяння цієї колаби (привіт альбому "Galas"). Аліна Паш тішиться такими недолугими послідовницями її посліду ("Dai Boh"). Ніна Матвієнко гірке плаче ("Viter viie", "Zozulia") з цієї неошароварщини, звідки так і не зник фейковий утопізм дебютника alyona alyona, яка ще й прибріхує російським товаришем Горьким про те, що: "Ми виривали серце з грудей. Ми віддавали себе, лишаючи діру між ребер".

Вона дупу свою не може відірвати від насидженого місця свого хуторянського трешу під час війни в країні, а що вже тоді казати про якесь серце з грудей. І якщо вже писати тут про якийсь начебто репчик у її виконанні, то його хіба що можуть слухати люди неймовірно далекі від репу а-ля поп-репер Хас для аудиторії Ірини Федишин.

Колаба alyona alyona та Jerry Heil лише все псує на паразитному шляху їхнього мівіна-попу, і так навіть примудрилася зіпсувати своєю верескливою пидоркою ("Kupala") сюрне кіно Юрія Іллєнка Вечір на Івана Купала (1968).