12 червня 2017

Український соул # 15

Забутий наступними поколіннями грув української естради.

Варіанти продовжують треклист забутих, несподіваних та грувистих треків української естради.

Варіанти знову кайфують від української естради 60-80-х років минулого століття, яка вже давно потребує негайної каталогізації та аналізу. І так, не завжди поміж цього треклисту буде соул, фанк чи диско.

ВІА Кобза "Ніч яка місячна"

Поки місцева співачка Муха дивується Шевченкові у блюзових тонах, оскільки нічого не хоче знати про арт-роковий хіт ВІА Водограй "Зоре моя вечірняя" (1980), то ВІА Кобза ще у 1972 році дає майстерне плетиво (в дусі Kool & the Gang) народної лірики з босановою.

ВІА Жива вода "Жива вода"

Фанк від колективу львівського басиста Юрія Шаріфова з доівовобобульного періоду. Окрім презентації віднайдених хітів колективу (особливо, "Колечко с бирюзой") вже незабаром варто очікувати на публікацію інтерв'ю Варіантів з Юрієм Шаріфовим.

Назарій Яремчук "Вечірня пісня"

Ностальгійне пост-диско з кислотними клавішними про невловимий шал любові, де добре чути, що автори знають про існування треку "Soup for One" гурту Chic з семплу якого згодом у 2000-х виник хіт Modjo "Lady (Hear Me Tonight)".

Рушничок "Буря"

Монреальський колектив Рушничок дає актуального та сексуального рок-н-ролу. Наша відповідь бітлам, окрім D-Drifters 5, де характерна псевдо-народна евфімістичність ("чорні хмари розриває, в небі блискавиця, теплу землю заливає густа дощівниця") елегантно промовляє обізнаним та втаємниченим (і не тільки) про відомі процеси з обопільним обміном речовин, а також передражнює хвацьким та молодечим латинське та крилате "post coitum omne animal triste est, sive gallus et mulier".

Оксана Білозір "Ніби вчора"

Цей дивний звір десь трохи боком ходить в українському соулі. Найцікавішим у ньому є, як на 1987 рік, ця тектонічна зустріч футуристичного (і дещо вульгарного або повійного, якби сказали на селі) іміджу з міфологічною вкраїнською лірикою яйця-райця ("пастухи череду гнали, на сопілках вигравали"), яка відразу стає містком до незабутньої співачки Русі з її навським репертуаром та мавковим словотвором.

І це не тільки прощання назавжди міста з селом, але й актуальне прощання зі старою (вчорашньою) Україною напередодні вибуху фестивалю Червона рута (1989). Це реквієм за рустикальною Україною, за старою Україною та її розпорошеними дітьми, де цнотлива вимова заповітних маминих слів Оксаною Білозір може бути голосом не тільки заробітчанських саг, але й епопей про піонерів українського космосу.

На жаль, і ця тремтлива інтонація втратилась у всіх теперішніх її виконаннях.

Автор: олександр ковальчук